Покора у навчанні святого Василія Великого

Вступ

Літературну спадщину святого Василія Великого вирізняє християнський реалізм, оскільки значною мірою вона базується на Божому слові, яке він, як і всі Отці Церкви, тлумачить у світлі особи Ісуса Христа. Василій Великий, відомий як законодавець спільнотного монашого життя, у своїх повчаннях прагне спонукати як своїх ченців-аскетів, і кожного християнина співвідносити своє життя з Божим словом. Тому він не пропонує нам абстрактної, надуманої чи сліпої покори. Для нього покора – це не пасивна терпимість до обставин чи людей, а передусім усвідомлений погляд на свій стан крізь призму Божої правди. За такого підходу покора стає безпосереднім відображенням біблійної істини про людину та Бога. Яскравим прикладом цього є його проповідь «Про покору», а також інші аскетичні твори та листи.

Але звідки взагалі береться потреба в покорі? Щоб зрозуміти це, варто повернутися до самого початку – біблійної історії про створення світу. За словами святого Василія, не встоявши перед спокусою, через свій непослух Богові Адам та Єва втратили первинну святість та праведність, яка мала б спрямовувати людство до Божої слави. Відтоді первородний гріх передається з покоління в покоління через людську природу. Звісно, Свята Тайна Хрищення змиває цей гріх і дарує освячуючу Божу благодать, але наслідки нашої ослабленої природи залишаються. Людське серце досі зберігає схильність до зла, що повсякчас закликає людину до духовної боротьби. І саме в цьому вирі внутрішньої боротьби народжується глибока потреба в покорі [1].

Божа та людська слава

Людська природа, ослаблена внаслідок первородного гріха, змагається до того, щоб возвеличитися сама, замість того, щоб шукати Бога та Його слави. Тому святий Василій зітхає, кажучи: «Коли б чоловік зістався був у Бога в своїй славі! Коли б він був мав знеслість не штучну, а справдішню, зміцнений до того Божою силою, наділений вічним життям і добрами. Але тому, що він показався несталим у бажанні Божої слави, а в очікуванні чогось більшого пішов він за тим, чого власне не міг осягнути, тому втратив він те, що міг мати» [2].

Ключовим лейтмотивом для окреслення покори стає протиставлення Божої слави і людської. Покора – це вибір на користь слави Божої. Цей вибір дається непросто, адже після первородного гріха людська природа радше прагне своєї слави, часто забуваючи про Бога. На цій ниві кожен з нас веде власну духовну боротьбу. Тому святий Василій виходить з наявного стану і каже: «Від цієї хвилини, найбільшим спасінням і ліком для людини, заразом же й поворотом до первісного стану, є – бути вільним від зарозумілости, бути вільним від того переконання, що людина сама від себе може вкритись якоюсь славою і може обійтись, щоб не шукати цієї слави в Бога» [3]. Однак диявол, примани світу та взаємини з іншими людьми не перестають пропонувати різноманітні нагоди для власного возвеличення [4].

Святий Василій Великий розмірковує про те, якими різними шляхами людина шукає власної прослави, і пояснює, що насправді стоїть за цим бажанням. Наприклад, він пише про прагнення до багатства, привілеїв чи доброго імені. Самі по собі вони не є поганими, але люди часто прагнуть їх лише задля самозвеличення. Такий пошук вигоди зроджується із захланності, засліплює й зрештою приносить душі лише страждання [5]. Коли людина не працює заради Божої слави й не використовує свої привілеї чи матеріальні добра, щоб прославити Бога, вся увага перемикається виключно на неї саму. Тоді людина теж може прагнути досконалості, але не в Бозі, а заради звеличення власної особи. При цьому вона може навіть прикриватися благородними мотивами, використовуючи для егоїстичних цілей будь-які доступні засоби.

Сьогодні таких засобів не бракує, зокрема, з огляду на розвиток нових технологій. Наприклад, у масовій або так званій попкультурі яскравим прикладом самопрослави є створення образу ідеального «я». Цю ілюзію щодня підігрівають соціальні мережі, де прийнято демонструвати лише «яскраві» і «успішні» моменти життя, які алгоритми миттєво підхоплюють і розкручують. Як результат – новим мірилом успіху стала «вірусність», яка тепер формує колективну уяву [6].

Особливо гостро це переживає молодь. У віці, коли погляди на світ лише формуються, вони ризикують потрапити у пастку будування власного життя, орієнтуючись лише на топові приклади, у яких не видно справжнього, живого життя з його кризами й помилками, натомість пропонується лише штучно сфабрикований симулякр успіху. У сучасній візуальній культурі вигляд «досконалості» став набагато важливішим за саму реальність. Тому не дивно, що сьогодні молодь відразу прагне бездоганного стилю життя – з погляду іміджу, статусу та добробуту. Зрештою, у цій медійній гонитві за самопрославою людина забуває за Бога та відкидає інших, якщо вони не служать цій цілі. Тому Папа Лев XIV у своїй першій енцикліці застерігає від технологічних ілюзій. За його словами, вони пропонують моделі благополуччя, засновані на безмежному самоствердженні, й обіцяють звільнити нас від будь-яких слабкостей, проте насправді лише посилюють нерівність [7].

Святий Василій зауважує, в основі різних форм самопрослави часто лежить гордовитість. Ось як він це описує: «Коли народ наділить когось якоюсь гідністю, коли пошанує його якимсь привілеєм і ухвалить для нього надзвичайне відзначення, тоді – річ ясна – ті, що дістали ці гідності, неначе переступили вже межі людської природи. Вони гадають собі, що їх уміщено немов на хмарах і тому вважають нижчих від себе за своє підніжжя. А тим часом таке їх поступування є повне глупоти. Бо ця їхня слава слабша від сонного марива; а той блиск, що їх огортає, марніший від нічних привидів, які постають через миготіння людського ока і через те ж миготіння вони й зникають» [8].

Істинна мудрість

Святий Василій Великий говорить і про інші блага, через які людина може загордитися. Одне з них – це наш розум і мудрість, які часто плекають у душі пиху та зверхність до інших. Законодавець спільнотного монашого життя наголошує: «Бо коли нема Божої мудрости, то вони нічого не значать» [9]. Ці слова закликають нас завжди пам’ятати про Бога. Адже протилежністю справжньої мудрості є духовна сліпота. Це стан, коли людина втрачає здатність бачити й усвідомлювати Божу присутність у своєму житті.

Християнська мудрість – це здатність розпізнати реальність крізь призму Божого задуму та втілювати Його волю у власному житті. Її протилежністю є бачення реальності крізь призму наших пожадань, спрямованих на людську славу. Звісно, на цьому шляху не уникнути духовної боротьби – як внутрішньої, так і масштабах історії. Проте мета цієї боротьби – перемога заради єдності з Богом. Прийняття реальності у світлі Божого задуму і є тією правдивою мудрістю та здоровим глуздом, якого так бракує сучасному світові.

На цьому шляху найбільший ворогом віри є інтелектуальна гординя. Це стається тоді, коли ми ставимо власні уявлення вище за об’єктивну істину та Боже слово. Християнська покора, натомість, очищує наш розум. Апостол Павло чітко каже, що Ісус Христос «став нам мудрістю від Бога» (1 Кор. 1,30). Саме тому святий Василій наводить чимало біблійних прикладів, щоб показати реальність Божої мудрості, яка вповні втілилася у Христі. Зокрема, він цитує слова апостола: «Хто хвалиться, нехай у Господі хвалиться» (пор. 1 Кор. 1, 31).

Для апостола Павла Божа ця Божа мудрість і слава нерозривно пов’язані із праведністю. Він хвалиться тим, що відкидає власну праведність та вигадані людські ідеали. Замість цього він шукає праведности, яка приходить через віру в Христа. Мета цього пошуку водночас проста і велична: «Спізнати Христа й силу його воскресіння і участь в його муках, уподібнюючись йому у смерті, аби якось осягнути воскресіння з мертвих (Фил. 3, 9). А для цього нам потрібно постійно вдивлятися у приклад Христової покори, переймати її та втілювати у своєму щоденному житті.

Покора як усвідомлення свого стану перед Богом

Навчання про покору святого Василія Великого – це не просто збірка моральних настанов, а вияв його глибокого реалізму. Щоб пояснити цю думку, він звертається до слів апостола Павла, який запитує: «Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1 Кор. 4,7). Усе, що ми маємо в житті, зрештою походить від Бога. Завдання християн лише розвивати отримані таланти, прагнучи того, «щоб Бог був усім і всьому» (1 Кор. 15,28). Натомість нездатність усвідомити, що все походить від Бога, свідчить про гордовитість та зарозумілість [10].

Господь – єдиний Володар неба і землі. Він постійно опікується світом і підтримує Своєю благодаттю все, що в ньому є. Тому ми не є господарями цього світу, а лише покликані співдіяти у виконанні Божої волі (пор. Мк. 4, 26-27). Нам ніколи не вистачить лише власних талантів, сил чи відваги, щоб самостійно йти правильним шляхом. Святий Василій нагадує це на прикладі апостола Петра, який був абсолютно впевнений, що ніколи не зрадить Христа, але сталося інакше. Ця історія вчить, що без Божої благодаті та Христа ми не здатні по-справжньому любити і залишатися вірними.

Саме тому святий Василій закликає до глибокої покори та застерігає від гордині: «Ніколи не виносись понад нікого, навіть і понад великих грішників. Бо покора часто-густо спасає такого, хто вчинив чимало важких гріхів. Не чини себе справедливим коштом іншого (тобто, виносячися понад нього), щоб ти оправданий інколи перед власним судом, не погиб задля Божого осуду. Каже св. Павло: “Ба й сам себе я не суджу. Бо я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить – це Господь” (1 Кор. 4, 3)» [11].

Коли особа це розуміє, то починає зовсім інакше дивитися на свої вчинки. Вона вже не вважає себе єдиним творцем, а лише співпрацівником Бога, і її життя набуває сенсу через служіння. Ісус підсумовує це в одній із притч: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Ось справжнє значення покори у світлі Божого задуму. Зважаючи на це, святий Василій пише: «Нічого не лишилося тобі, чоловіче, до самохвальби. Бо твоя слава й надія лежить у тому, щоб ти вмертвив усе, що твоє, та й шукав прийдешнього життя у Христі» [12].

Активна євангельська покора

Отож, усвідомлення свого місця щодо Бога зроджує покору в нашому серці. Апостол Павло підсумовує це так: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої». Однак додає напрям руху: «і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (Рим. 3,23). Важливо поєднувати обидва твердження апостола Павла, адже в історії християнства деякі рухи неодноразово робили сильний наголос на гріховному стані людини. У західній традиції це видно в поглядах Мартіна Лютера та у подальшій протестантській традиції. Якщо занадто сильно зосереджуватися на первородному гріху, можна отримати неповне бачення людини. Тоді на перший план виходить постійне почуття безсилля, яке приносить із собою сумніви, неспокій і тривогу.

Подібні психологічні наслідки ми бачимо і в культурах, близьких до України. Там євангельську покору часто зводять до банальної пасивності та покірності перед стражданнями. Коли покора втрачає своє справжнє євангельське коріння, вона неминуче викривляється. Яскравий приклад – російська культура, яка буквально кохається у стражданні. У ній покора трансформувалася у так зване «смиренномудрие» – поняття, що значною мірою тримається на терпінні та відмові від будь-якої особистої ініціативи. Коли таке світосприйняття стає масовим, воно формує культуру, яка ідеалізує страждання. Через це люди починають сприймати себе виключно як жертв обставин чи влади, а власну безпорадність поетизують. Як наслідок, людина просто втрачає почуття особистої відповідальності за власне життя, а за державу й поготів.

Отже, така форма покори – це завжди крайність: повне самознищення й рабське підкорення владі. Подібне спотворення руйнує людину й на психологічному рівні. Той, хто звик терпіти несправедливість, вважаючи, що це є проявом євангельської покори, з часом накопичує фрустрацію та приховане обурення (ресентимент). За певних обставин цей пригнічений біль вибухає зовні спалахами агресії чи насильства. Тому вкрай важливо чітко розрізняти справжню християнську покору та пасивність, яка зрештою просто заперечує гідність людини.

Натомість святий Василій Великий пропонує зовсім інший шлях, заснований на вірі. Покірна людина усвідомлює власні обмеження і добровільно підкоряється Богові, проте не зрікається здорового глузду й розпізнавання. Навпаки, вона активно співпрацює з Божою благодаттю, щоб дедалі більше уподібнюватися до Христа. Як вже згадувалося, в основі богослов’я святого Василія лежить біблійне Об’явлення, яке зберігає належний баланс між покорою та гідністю. Адже кожна людина створена на образ й подобу Божу, і Бог її безмежно любить. Тому покірна особистість в усьому керується Божою любов’ю, прагнучи виявляти Божу славу не через безсилля чи пасивність, а через силу благодаті. Справжня покора виявляється у любові до ближнього і в турботі про спільне благо через великодушне й упорядковане служіння [13]. Святий Василій підкреслює, що покора випробовується також готовністю прийняти будь-яке завдання, що може принести користь іншим [14].

Таким чином, завдяки єдності з Христом Господь дає людині силу йти вперед попри її ослаблену природу. Святий Василій зазначає: «І коли посідаємо Його первістки, тоді ми вже знаходимося в тому становищі, що цілком живемо в Божій ласці та в Його даруваннях. Бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням (Флп. 2, 13)» [15].

Отже, через активне єднання з Богом у Його слові, Святих Тайнах та вірності у власному покликанні ми вчимося долати перешкоди й відважно йти за Тим, Хто підтримує та обдаровує нас Своєю благодаттю. Так народжується мир, зникає гнітючість і, що найважливіше, – зростає любов, яка спонукає брати відповідальність за своє життя, щоб кожним щоденним зусиллям свідчити красу Божої слави. Це і є шлях обоження – шлях любові та шукання Божої слави завдяки Христові, Який перший полюбив нас.

Практичні настанови

Отож, ми розглянули ключові особливості навчання святого Василія Великого про покору. Оскільки в його спадщині теорія і практика гармонійно поєднуються, він пропонує нам і чимало конкретних настанов. Святий Василій пише: «Душа пристосовується до наших занять. Вона укладається відповідно до діл і від них вона переймає своє оформлення». І далі зазначає: «Отже, нехай твій зовнішній вигляд, і одежа, й хода, і сидіння, і харч, і влаштування ліжка та помешкання, і вся обстановка в хаті – нехай вони будуть пристосовані до простоти. Подібно – й твоя мова, і спів, і зустріч з ближніми: усе це нехай має відтінок, який би відповідав радше скромності, ніж пустоті. Не послугуйся в бесіді софістичними викрутами, ані не вживай тоді надмірної солодкавості, а в розмовах уникай зарозумілости й обтяжливості; в усім – держись осторонь від (нездорової) величі» [16].

Якщо підсумовувати настанови святого Василія, їх можна розділити на кілька частин. І перша з них – це те, як ми спілкуємося та будуємо стосунки з іншими.

• Мистецтво бесіди. Запитуйте спокійно й без суперечок, а відповідайте – без зверхності. Не намагайтеся перекричати інших чи виставити себе напоказ. Говоріть помірковано, доречно та виважено. За словами святого Василія, саме така культура мовлення й відрізняє богопосвячену особу від світської людини [17].
• Повага до чужих знань. Ніколи не привласнюйте собі знання інших та не приховуйте джерела інформації. Навпаки, завжди щиро й з вдячністю вказуйте, від кого ви про це дізналися [18].

• Лагідність у докорах. Навіть коли доводиться когось виправляти, уникайте суворості та грубості. Чим більше у ваших словах скромності та поваги, тим легше іншій людині буде прийняти зауваження [19].
• Готовність навчатися. Святий Василій щиро захоплювався людьми, які, попри свій високий статус чи становище, не соромилися виявляти покору, охоче навчаючись у інших [20].

Хоча покора – це внутрішній стан душі, вона завжди помітна у нашому зовнішньому вигляді та щоденному житті. Ось кілька прикладів:

• Скромність в одязі та взутті. Покірна людина обирає простоту й невибагливість [21]. Зокрема, святий Василій наголошував, що одяг монаха має лише дві прості мети: зігрівати в негоду та прикривати тіло. Крім того, він є свідченням посвяти Богові [22]. Тому чернечий габіт має бути далеким від розкоші чи хизування – жодних яскравих кольорів чи дорогих тканин [23]. Те саме стосується взуття: воно має бути недорогим, але зручним і надійним для щоденної праці [24].
• Стримана хода. Навіть те, як ми ходимо, певною мірою відображає наш внутрішній світ. Хода не повинна бути млявою (бо це свідчить про недбайливість у душі), але водночас – ні помпезною чи зухвалою [25].
• Поміркованість у їжі. За столом важливо зберігати самоконтроль, не піддаватися надмірностям і завжди пам’ятати про Бога [26].

Зрештою, святий Василій навчає нас головного: справжня покора виявляється у найменших деталях – від контролю за своїми словами до скромності в їжі та одязі.

У вченні святого Василія Великого покора – це практичне втілення вірності своєму покликанню та Хрещенню. Вона допомагає нам звільнитися від прив’язаності до матеріальних речей і кожним днем свого життя прославляти Бога. Покора – це не просто емоція чи почуття. Це свідомий вибір підпорядкувати свою волю, розум і спосіб життя вимогам Євангелія [27], вправляючись щодня у вчинках, властивих покорі [28]. Незмінним прикладом і орієнтиром у цьому є для нас сам Христос, Який закликає: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11,29).

ієромонах Яків Шумило, ЧСВВ

---

[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, Місіонер 2002, 404-405.

[2] Василій Великий, Про покору // Науки Св. Василія Великого для народу, Ґлен Ков (Нью Йорк) 1954, 213.

[3] Там само.

[4] Див. Василій Великий, Моральне правило 57 // Аскетичні твори Св. Отця нашого Василія Великого, Рим, Видавництво ОО. Василіян 1989.

[5] Пор. Василій Великий, Про покору, 214.

[6] Пор. Paolo Benanti, Digital age. Teoria del cambio d’epoca. Persona, famiglia e società, San Paolo Edizioni 2020, 21.

[7] Пор. Папа Лев XIV, Magnifica humanitas, Libreria Editrice Vaticana, 2026, 12.

[8] Василій Великий, Про покору, 214.

[9] Там само, 215.

[10] Василій Великий, Коротше правило 56 // Аскетичні твори Св. Отця нашого Василія Великого.

[11] Василій Великий, Про покору, 219.

[12] Там само, 217.

[13] Пор. Василій Великий, Обширне правило 21.

[14] Пор. Василій Великий, Обширне правило 10.

[15] Василій Великий, Про покору, 217.

[16] Василій Великий, Про покору, 221.

[17] Див. Василій Великий, Обширне правило 13.

[18] Див. Василій Великий, Лист 2,5 // Basilio Magno, Lettere (I Talenti, 53), vol. 1, Bologna 2005.

[19] Пор. Там само.

[20] Див. Василій Великий, Лист 199,1 // Basilio Magno, Lettere (I Talenti, 53), vol. 2, Bologna 2005.

[21] Пор. Василій Великий, Лист 2,6.

[22] Див. Василій Великий, Обширне правило 22.

[23] Див. Василій Великий, Лист 2,6.

[24] Пор. Там само.

[25] Пор. Там само.

[26] Пор. Там само.

[27] Див. Василій Великий, Лист 47 (173); лист 63 (277).

[28] Пор. Василій Великий, Коротше правило 198.