Історія Чину

Основоположником спільного чернечого життя вважається св. Василія Великого (329-379). Його Правила (Ширші і Коротші) разом з іншими аскетичними творами по сьогодні становлять основу статутів тих чинів і згромаджень, які називають себе василіянськими.

Говорячи про історію чернечого життя на землях України, то воно в типовій для Сходу формі своїм корінням сягає часів князя Київської Русі Володимира Великого (980-1015), коли на околицях Києва поселилися перші монахи. Найбільший вплив на його розвиток мали св. Антоній Печерський (†1073), а особливо його послідовник – св. Теодосій (†1074). Після татарських наїздів, що в середині ХІІІ століття знищили Київську Русь, монахи шукали собі місця на північних і західних теренах краю, закладаючи нові монастирі. Таким чином вони дісталися до Галицько-Волинського князівства, яке ввійшло в кордони Польського Королівства і Великого Князівства Литовського.

Після відновлення єдності Київської митрополії з Католицькою Церквою у 1596 р,, основну роль у формуванні нового способу чернечого життя відіграли Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський і св. Йосафат Кунцевич, які на початку XVII століття провели ґрунтовну реформу монашого життя, надаючи йому структуру подібну до тодішніх чернечих чинів. Вони насамперед виховали у віленському монастирі Пресвятої Тройці горстку молодих і вчених ченців (1608-1616), а коли вони вже посідали п’ять монастирів, митрополит Йосиф скликав їх до с. Новгородович на першу капітулу, яка тривала від 19 до 26 липня 1617 р. На цьому першому з’їзді створено «Василіянську Конгрегацію Пресвятої Тройці» з наступним устроєм: На чолі нової спільноти стоїть митрополит, а всередині монастирями і ченцями керує протоахимандрит з чотирма радниками. Кожних чотири роки повинна відбуватися генеральна капітула для обговорення і рішення різних справ. Для цієї Конгрегації митрополит Рутський уклав правила під назвою «Спільні правила св. отця нашого Василія Великого» та «Партикулярні правила для окремих урядів». У 1631 р. папа Урбан VIII декретом «Виклав нам», від 20 жовтня, затвердив декрет Конгрегації для Східних Церков від 4 жовтня 1624 р. про об’єднання «руських монахів» і так офіційно постала Василіянська Конгрегація Пресвятої Тройці, яку також звали Литовською.

У 1720 р. Замойський синод постановив, щоб монастирі Володимирської, Луцької, Холмської, Львівської і Перемиської єпархій, які приступили до Унії з Римом, але ще мали давній східний спосіб життя, об’єдналися в одну конгрегацію, подібну до Конгрегації Пресвятої Тройці. А це сталось 1739 р. на Львівській капітулі, яку скликав і очолив митрополит Атанасій Шептицький. Тоді створено «Конгрегацію Покрови Пресвятої Богородиці», яку називали «Руською». Нова Конгрегація прийняла правила Конгрегації Пресвятої Тройці, але не бажала з нею об’єднуватися. На засіданні Конгрегації Поширення Віри (1.05.1742), коли розглядалися аргументи «за» і «проти» об’єднання, був присутній папа Венедикт ХІV, який вирішив і наказав видати декрет про об’єднання обох конгрегацій в один Чин. На той час Конгрегація Пресвятої Тройці мала 66 монастирів і 445 ченців, а новостворена Конгрегація Покрови Пресвятої Богородиці ‒ 129 монастирів і біля 700 ченців. До об’єднання дійшло на Дубенській капітулі 1743 р. Папа Венедикт ХІV декретом «Між численними», від 2 травня 1744 р., затвердив конституції, прийняті на Дубенській капітулі, і дав назву новому об’єднанню: «Руський Чин Святого Василія Великого».

Відтоді з’єднаний Василіянський Чин зазнав найбільшого розквіту. А це завдяки Київському митрополитові Йосифу Велямину Рутському, який започаткував велике й нове діло у Східній Церкві ‒ об’єднання під одним проводом багатьох монастирів. Зробив він це з метою використати монахів для добра цілої Церкви. Таким чином зреформований чин розвивався динамічно у XVIII ст., про що свідчить той факт, що по касаті oтців єзуїтів василіяни перейняли від них провід багатьох їхніх шкіл. Вони провадили понад 20 колегій. Найбільше число учнів бувало в м. Бар ‒ понад 800, у Шаргороді ‒ 600, а в інших від 200 до 500 учнів. Крім колегій василіяни мали школи для власних членів, провадили єпархіальні семінарії та при своїх монастирях вели багато парафіяльних шкілок. Крім освітньої діяльності, василіяни посвячували найбільше часу й зусиль душпастирській праці. Вони завідували парафіями при своїх монастирях, допомагали при єпископських парафіях, були капеланами при монастирях монахинь, організували духовні місії для народу. Видавнича діяльність також була притаманна Чину. Василіянські друкарні були у Вільні, Супраслі, Уневі, але найславніша ‒ це Почаївська, яка видрукувала на ті часи багато великих книг (понад 300). Славніших василіянських письменників за XVII-XVIII ст. було біля 30.

У 1772 р. на Правобережній Україні (на Поділлі, Волині, Підляшші, Холмщині), у Литві й Білорусі було 155 монастирів, в яких служили Богові 1235 ченців. До 1839 р. з Чину вийшли майже всі Київські митрополити і біля 60 єпископів, не враховуючи багатьох їхніх помічників.

У 1780 р. Чин поділено на чотири Провінції: Пресвятої Тройці (Литовська), Покрови Матері Божої (Руська або Польська), Святого Миколая (Білоруська) та Найсвятішого Спасителя (Галицька). Однак, внаслідок несприятливих політичних обставин після 1795 р., коли монастирі трьох Провінцій відійшли до Росії, монаше життя у них до 1839 р. було цілковито зліквідоване. Багатьох ченців ув’язнено або заслано вглиб Росії, інших розігнано або насильно переведено до російських монастирів. Не  без труднощів, Чин перетривав у межах Австрійської імперії, де внаслідок державних реформ у 1882 р. залишилось тільки 14 монастирів зі 60-ма ченцями.

Однак Боже Провидіння знову подбало про відродження чернечого життя, а через нього ‒ і Церкви. Наприкінці 1882 р. о. Климентій Сарницький, протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя, звернувся до папи Лева XIII, щоб він дозволив представникам Товариста Ісусового провести реформу Чину. 12 травня 1882 р. папа Лев ХІІІ видав Апостольський лист «Особливою охороною», в якому виклав план реформи, яка ввійшла в історію під назвою «Добромильська реформа» ‒ від назви монастиря, в якому вона проходила. Реформа офіційно закінчилася у 1904 р. Над нею працювало 47 єзуїтів.

Після реформи василіяни знову широко розвинули діяльність місійну і реколекційну, душпастирську і видавничу, а також наукову. Не можна оминути визначних постатей Чину і Церкви ‒ митрополита Андрея Шептицького, владик ‒ блаж. Йосафата Коциловського, блаж. Павла Ґойдича, Йосафата Федорика; отців ‒ Платоніда Філяса, Єремію Ломницького, Діонісія Ткачука, Мелетія Лончину, Лазаря Березовського, Юліяна Дація, Павла Теодоровича, Йосафата Скрутня, Романа Луканя, Андрія Труха та багатьох інших.

Ще в часі Добромильської реформи (кін. XIX ‒ поч. XX ст.) постала потреба душпастирського служіння в діаспорі. Туди подалися реформовані Василіяни: до Бразилії (1897 р. ‒ о. Сильвестр Кізима), до Канади (1902 р. ‒ оо. Платонід Філяс, Созонт Дидик і Антін Строцький), до Америки (1907 р. ‒ єп. Сотер Ортинський і о. Володимир Стех). Згодом поїхали й інші ченці. Перед 1939 р., крім Галичини, постали нові Провінції: св. Миколая, яка обіймала Закарпаття, Угорщину та Югославію, Провінція Американсько-Канадська, Віце провінції св. Йосифа у Бразилії та у Румунії. Провінція Найсвятішого Спасителя тоді нараховувала ‒ 378 ченців, Провінція св. Миколая ‒ 163 ченці, Американсько-Канадська ‒ 92 ченці. У Бразилії було 14 ченців, а в Румунії ‒ 39. Разом Василіянський Чин нараховував 652 ченці (206 ієромонахів, 192 студентів та 254 брати),

У 1939 р. прихід радянської влади до Галичини приніс нове випробування віри. У Дрогобичі органи НКВД закатували двох василіян: ієром. Якима Сенківського та Северіяна Бараника. Вони були першими жертвами. Починаючи з 1945 р. до 1950 р., комуністична влада зліквідувала всі монастирі в європейських Провінціях, а ченців ув’язнила або заслала до Сибіру чи тюрми, ще інших було закатовано чи розігнано. Тільки на Сибір заслано понад 70 ієромонахів. Ченці, однак, не припиняли своєї активної праці, адже нелегально продовжували своє чернече життя і діяльність, як тільки цьому дозволяв час і обставини. Хоча й мусіли працювати на різних роботах та бути під пильним оком служб безпеки, проте провадили підпільний новіціят, обслуговували сестер монахинь та численних вірних, яким уділяли Святі Тайни. Ченці заокеанських Провінцій у цей час могли плідно працювати й розвиватись, особливо Бразилійська Провінція, яка зросла до 126 ченців у 1989 році, з яких 57 ієромонахів. Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні у 1989 р. налічувала всього 91 ченця, з яких 50 ієром.

1990 рік приніс бажану свободу, відродження релігійного життя. На Україні почався процес повернення й відновлення монастирів, які за 45 р. були поважно знищені й майже всі перетворені на лікарні, а в кращому випадку на інтернати.

Упродовж півтора десятиліття вдалося відновити основні монастирі та заснувати нові: у Барі, Покотилівці біля Харкова, в Луцьку, Володимирі-Волинському, Києві, Брюховичах, де з 2002 діє «Василіянський Інститут філозовсько-богословських студій імені митрополита Йосифа В. Рутського», у Званівці і Чорткові та у Вільнюсі (Литва).

У Східніх Католицьких Церквах існує ще декілька Чинів, які відкликаються до св. Василія Великого. А це Василіяни з Ґроттаферати біля Рима в Італії (італо-греки); Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Хрестителя, Василіяни Аліпінці (ці три належать до Мелхітської Церкви). Існує також Згромадження св. Василія латинського обряду.