Святий Василій і монашество: ідеал, що об’єднує Схід і Захід

Святий Василій Великий, Отець і Вчитель Церкви, якого одностайно визнають стовпом християнської думки, є знаковою постаттю, яка дозволяє простежити певний шлях стежками пізньоантичної спадщини сучасної Туреччини, де він народився, проповідував і відійшов у вічність. 

Сьогодні Кесарія Каппадокійська, де народився святий Василій у 329 році, називається Кайсері та є столицею однойменної провінції Центральної Анатолії, налічуючи понад мільйон жителів. Назва міста успадкована з часів Римської імперії, так само як і назва Кесарія Палестинська, яка неодноразово згадується в Діяннях апостолів. За часів найвищого розквіту Візантійської імперії це місто мало надзвичайно важливе значення. Після смерті імператора Юстиніана й перших арабських набігів тут оселилася вірменська громада, а згодом місто було завойоване сельджуками й остаточно увійшло до складу Османської імперії приблизно через півстоліття після захоплення Константинополя 1453 року.

Юний Василій покидає Кесарію на довгі роки – спершу заради продовження навчання в Афінах, а згодом через те, що його привабило аскетичне життя анахоретів (відлюдників) Єгипту, Сирії та Месопотамії. Тому він дає нам змогу простежити початки монашества – явища, яке фактично зародилося на Сході й про яке, особливо якщо йдеться про візантійську епоху, ми маємо багату історіографічну спадщину. Починаючи з біографій святих монахів, листів та проповідей і завершуючи дисциплінарними нормами та імператорськими указами, можна стверджувати, що монаший стан був широко засвідчений у письмовій формі ще з часів анахоретів IV століття. Щоправда, феномен анахорезису, тобто втечі й покидання рідного дому, зустрічається вже з I століття і був пов’язаний переважно з тими, хто, збіднівши, не міг платити податки. 

Якщо звернутися до «Життя Антонія», якого вважають батьком монашества, можемо стверджувати, що свою духовну місію він розпочав близько 270 року після того, як добровільно позбувся власності, будучи заможним землевласником. Коли неповних сто років потому Василій, за прикладом посвяти матері й сестри, вирішив обрати монаше життя, монашество вже досягло Заходу, поширившись у багатьох частинах Римської імперії, і налічувало десятки тисяч послідовників. Можемо з певністю сказати, що подорожі до Єгипту, Сирії та Месопотамії дозволили святому Василію спостерігати за різними видами аскетизму й вибрати з них найбільш відповідний. На той момент монашество вже набуло двох класичних форм, які зберігалися протягом усього візантійського періоду, а саме: еремітської (пустельної) та спільнотної.

Спільнотна форма, відома як кіновія, була заснована в Єгипті трохи молодшим сучасником Антонія на ім’я Пахомій. Після служби в імператорській армії та навчання в одного ереміта Пахомій вирішив пристосувати монаше життя за військовим зразком. Його осередок у пустелі Табенна – на правому березі Нілу, в стародавньому регіоні Тебаїда – був задуманий як укріплене містечко, чітко поділене на обителі, кожна з яких перебувала під командуванням окремого коменданта. Монахи гуртувалися в різних будинках відповідно до роду діяльності чи ремесла, приділяючи багато часу ручній праці; спільними для них були праця, богослужіння і трапеза. Особливий наголос робився на послуху: прості монахи підпорядковувалися коменданту свого будинку, який, своєю чергою, підпорядковувався абату. Нікому не дозволялося мати жодного майна, крім солом’яного матраца для сну, двох безрукавних одежин, мантії та кількох речей першої потреби. 

Правило Пахомія мало неабиякий вплив на молодого Василія, який також захоплювався анахоретизмом в дусі Антонія, вважаючи його, однак, недосконалим через те, що в ньому не було місця для прояву братньої любові. Крім того, пустельницьке життя Антонія унеможливлювало будь-яке виправлення через приклад або пораду, і саме тому Василій обрав шлях кіновії. Спільнота, яку він заснував на березі річки Ірис (сучасна назва Єшіль-Ірмак) поблизу Аннесі в Понті – в тодішній римській провінції Вітинія, що сьогодні відповідає місту Амасья на півночі Туреччини – була кіновією більш скромних розмірів порівняно з обителями Пахомія, які могли налічувати й понад тисячу мешканців. Василій вважав їх занадто великими, щоб забезпечити належний нагляд, і відтоді невеликі розміри стали нормою для кіновійних монастирів протягом усього візантійського періоду.

Однак перш ніж досягти Константинополя, монашество повинно було пройти період відкритого протистояння з Церквою, оскільки монах, починаючи зі святого Антонія, був фактично світським християнином, який заявляв не про можливість, а про необхідність шукати спасіння самостійно, без допомоги духовенства, літургії та Святих Таїнств. У цьому сенсі діло святого Василія є загальновизнаним як надзвичайно цінне саме тому, що воно дозволило подолати розкол, який став очевидним після прийняття канонів Ґанґрійського собору. 

Ґанґра, яку ототожнюють із сучасним містом Чанкірі, столицею однойменної турецької провінції на північному заході від Анкари, близько 340 року приймала у себе церковний собор для обговорення практик такого собі Євстахія Севастійського, який здобув неабияку популярність серед монашої спільноти. Відповідно до канонів, затверджених собором, в якому, ймовірно, брав участь і Григорій Богослов, можемо ствердити, що в основі монашого життя Євстахія лежала відмова від подружнього життя, оскільки він був переконаний, що шлюб є перешкодою для досягнення вічного спасіння. Єпископи, які зібралися в Ґанґрі, засудили Євстахія (який, однак, не був затаврований як єретик), і це ознаменувало час найбільшої ворожості Церкви до монашества. У той момент саме Василій зрозумів необхідність упорядкувати монаше життя і гармонізувати його з церковним життям. Зокрема, він усвідомив важливість переосмислення значення, цілей і методів реалізації життя, яке можна було б сміливо назвати християнським. Варто зазначити, що ця трансформація відбувалася буквально через кілька років після утвердження християнства як практично офіційної релігії імперії.

І тут з Василієм можна порівняти лише його сучасника Атанасія Олександрійського, також Отця і Вчителя Церкви, якому зазвичай приписують авторство твору «Життя Антонія». Книга є свого роду листом, надісланим монахам Заходу, щоб вони могли наслідувати монаший ідеал, глибоко розуміючи його природу. У ній міститься заклик до розсудливого розмірковування над тим, що робить людину досконалим християнином, як можна дослівно дотримуватися євангельської заповіді «Продай, що маєш, і будеш мати скарб на небі», і як можна наблизитися до простоти апостольських часів, коли «всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Ді. 2, 44 і далі).

Завдяки таким творам, як «Життя Антонія» або «Моральні правила» святого Василія, Церква також змогла зрозуміти, що аскеза монаха була тією, якої вимагало Євангеліє, і що, в ідеалі, кожен християнин може намагатися жити так, як жили перші віруючі, зібрані навколо Христа й апостолів. Це було настільки важливо, що в 593 році Папа Григорій Великий надіслав офіційний протест імператору Маврикію за те, що той видав указ, який забороняв усім особам, що підлягали військовій службі, ставати монахами. У світі, де монастирі існували вже століттями, Папа Григорій посилався на загальне переконання, що з монастирями пов’язаний певний стиль християнського життя. Ще до нього, в темні роки занепаду та падіння Імперії, василіянський спосіб життя дав початок осередкам духовної свободи в найвіддаленіших куточках Європи завдяки спільнотам, заснованими святими Мартином Турським, святим Цезарієм Арльським та святим Бенедиктом Нурсійським, і це неповний хронологічний перелік.

Таким чином Василій може вважатися представником східного християнства, з якого походить ідеал аскетичного життя, який здатний об’єднати католицький і православний світи та, з погляду більш світської перспективи, досі здатний спричинитися до вироблення моральних цінностей, актуальних для сучасного західного мислення, охопленого раціоналізмом. Ця модель досконалості спиралася на спільне майно, відмову індивіда від будь-яких багатств, братню любов, взаємну допомогу і спільну молитву.

Валеріо Акрі

Джерело: instoria.it

БІБЛІОГРАФІЯ:

Cyril Mango, La civilità bizantina, edizione italiana curata da Paolo Cesaretti, Laterza, Bari 1991.

Paolo Rumiz, Il filo infinito, Feltrinelli, Milano 2019.