Чернечі спільноти – свідки сопричастя та середовище передання віри

Спільнота як спільність дарів

Свідчення богопосвячених осіб розпочинається у чернечих спільнотах, які виявляють спільноту Церкви. Ця реальність репрезентує еклезіологію сопричастя – одну з центральних ідей ІІ Ватиканського собору, який долає одностороннє бачення Церкви, ототожненого з ієрархічним виміром. Богословський термін сопричастя (κοινωνια), хоч охоплює багатство значень, в даному контексті вказує на спільноту Христових учнів, яка творить єдність, перебуваючи у спільності (communio) з Богом та між собою.

Для святого Василія Великого – одного із законодавців монашого життя та творця особливого монашого ідеалу, монаша спільнота уособлює Церкву як Тіло Христове у спільності дарів/харизм (пор. 1 Кор. 12,7). Осмислюючи богослов’я апостола Павла, він бачить спільноти своїх аскетів як різноманітність у єдності, яку творить Святий Дух. Святий Василій цілковито відкидав життя пустельників, т. зв. еремітів, критикуючи цей спосіб життя за відсутність місця для вправляння у харизмах. Йдеться про харизми як життєвий простір спільного, кеновійного життя та як спільність для ділення матеріальними й духовними благами. Про це він детально зазначає, відповідаючи на сьоме питання Обширних правил.

Про еклезіологію сопричастя йдеться також в Апостольському листі Novo millenio ineunte. Окреслюючи пріоритети Католицької Церкви на третє тисячоліття, Папа Іван Павло ІІ пише, що зробити Церкву домом і школою сопричастя є великим викликом для всього Божого народу, «якщо ми справді хочемо бути вірними Божому задуму, а також відповідати на найглибші очікування світу» (43). Це завдання є справедливим і для чернечих спільнот – невіддільної частини Церкви.

Спільнота – місце передання віри

Спільноти богопосвячених осіб є водночас ефективним місцем свідчення віри Церкви. Догматична конституція про Боже об’явлення Dei Verbum (12) зазначає, що Передання, яке походить від апостолів, «розвивається в Церкві з допомогою Святого Духа», і це відбувається через «найглибше внутрішнє розуміння, яке випливає з пережиття духовних справ» та через «проповідування тих, хто разом із єпископською спадкоємністю отримав достовірну харизму правди». Тому, як зазначає Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium (12), маючи надприродне розуміння віри (sensus fidei), вся спільнота вірних бере участь в пророчому Христовому служінні завдяки життю у вірі й любові.

Про важливість плекання життя у вірі зазначає німецький богослов о. Герман Потмайер (Hermann Josef Pottmeyer), стверджуючи, що навчання ІІ Ватиканського Собору немовби пробудило свідомість всіх членів Церкви бути носіями Передання. Описуючи гармонію між широкою палітрою доказових прикладів Слова Божого (т. зв. loci theologici), він звертає свій погляд на важливий критерій їх узгодженості – духовну компетентність.

Аналізуючи особу і послання апостола Павла, о. Потмайер зазначає, що даний критерій випливає із дару віри й включає смирення, послух і поведінку, яка своєю чергою стає живим уособленням змісту того, що людина звіщає. Важливим елементом цього критерію є навернення, яке у світлі християнської традиції передбачає зміну своїх намірів, слів та діл в напрямку Бога. Тобто переосмислення того, чим ми керуємось в житті. Німецький богослов робить висновок, що навернення необхідне для того, щоб сам свідок і його свідчення стали «реалізуючим знаком Божої любові». Навернення свідка, що є дією Святого Духа, уможливлює слухання і розуміння, які передують звіщенню та свідченню.

Через навернення свідок водночас поміщає себе в сопричастя свідків. Таким чином, автентичне передання віри реалізується в тому, щоб бути свідком також у спільноті свідків, стаючи у такий спосіб об’явленням Царства Божого в історії. Динаміка цього свідчення є в особливий спосіб притаманною для богопосвячених осіб, які одного разу радикально змінили свій спосіб життя, щоб служити як посланці Божого Царства.

Євангельські ради – дар для ділення

Істотним знаком свідчення богопосвячених осіб є євангельські ради: чистота, послух й убожество. Вони дані не лише для індивідуального дотримання, але й стають скарбом для всієї Церкви, яку репрезентує насамперед чернеча спільнота – харизматичне Тіло Христове. Ба більше, те, що зазвичай вважається обмеженням, стає даром для світу.

Способи практикування життя у євангельських радах можуть бути різним, але всі вони мають служити відновленню збалансованого відношення до речей, щоб не піддатися манії володіння. Євангельські ради стають засобом для віднайдення гармонійних стосунків з власною афективністю, сексуальністю та особистою свободою. Тому богопосвячені особи можуть вказати сучасній людині як гуманізувати її життєві сили та зцілити деякі надмірності, покращуючи якість внутрішнього життя.

Інколи богопосвячені особи можуть висловлювати жаль з приводу того, що люди сьогодні часто поневолені розпустою чи власним егоїстичним «я». Здається, що частково винні в цьому ті, хто мав би гарантувати панівній культурі й світу пропозицію духовного життя, а також свідчити спосіб життя у врівноважених відносинах з речами, грошима, почуттями та людьми. Зрештою, можливо вони робили це непереконливо, почасти чи соромлячись.

Живучи євангельськими радами, богопосвячена особа пропонує важливе послання, приправлене сіллю Євангелія, яке потрібне для кожного чоловіка й жінки. Наприклад, обіт чистоти означає свободу любити всіх Божим серцем і стилем, особливо тих, хто є менш любленим. Убожество означає цінувати іншого за те, ким він є, за його внутрішню гідність, а не за те, що він має, не дозволяючи також речам або манії володіння перешкоджати стосункам. Своєю чергою, послух полягає в тому, щоб розглядати кожну людину в її незбагненній різноманітності та як дорогоцінне посередництво: неминучий шлях прямування до Бога і виявлення Його волі.

Любити інших серцем Бога

Реалізація євангельських рад не є виключно суб’єктивним завданням важкого вправляння в аскетизмі та умертвленні, а означує життя в міцних стосунках з Богом, щоб саме завдяки Йому жити в більш інтенсивних стосунках з кожною іншою людиною. Наприклад, долаючи обмежене трактування обіту чистоти, варто сказати, що чистота спрямована на зосередження своєї афективності у Бозі, полюбивши Його всім своїм серцем. Як наслідок, преображаюча сила цієї любові проявляється насамперед до брата чи сестри у спільноті. У такий спосіб чернеча спільнота покликана бути спільнотою осіб, які приймають один одного, прощають один одному та несуть тягарі один одного (пор. Гал. 6,2), відчуваючи себе справжніми братами чи сестрами. Ба більше, прояв способу любові, яка є вже не тільки людською, а й божественною, не обмежується лише спільнотою.

Відтак плодом богопосвяченого життя стає гаряча любов, яка є більш чутливою до людських страждань та більш здатна до прояву ніжності. Наприклад, в Україні чимало богопосвячених осіб виявляють свою любов не лише до бідних, а й переселенців, ветеранів, хворих та всіх, хто у біді й стражданнях потребує зцілення від ран війни, а також досвідчити присутність Бога і побачити знаки надії.

Сопричастя розпочинається з любові до Христа

Любов нероздільно пов’язана зі святістю. Кожен християнин покликаний до святості, яка є досконалістю любові (пор. LG, 40). Це особливо справедливо для богопосвячених осіб, щоб спізнати ту любов Христову, яка перевищує всяке уявлення (пор. Еф. 3,19). У цьому контексті можемо приглянутися до т. зв. «живого богослов’я святих». Саме любов Божа, якою жили численні ченці та черниці, пояснила Бога тим, які не надто знаються на особливостях богослов’я.

Серед цих святих вирізняється свята Тереза з Ліз’є, знана також як свята Тереза від Дитяти Ісус і Пресвятого Обличчя. У Апостольському листі «Novo millenio ineunte» Папа пригадує, що вона була проголошена Вчителькою Церкви, адже була експертом в «науці любові» (scientia amoris). «Я зрозуміла, що Церква має Серце і що це Серце палає Любов’ю. Я зрозуміла також, що тільки Любов робить можливою діяльність членів Церкви. […] Зрозуміла, що Любов містить у собі всі покликання, що Любов є усім» (M 3v), – писала свята Тереза.

Виявляючи свою віру, надію та любов, які є також основою і душею будь-якого богослов’я в Церкві, ця свята зуміла своєю простою, універсальною і символічною мовою донести істини християнської віри до глибини людських сердець, щоб вони сяяли в любові. Її роздуми, натхненні Святим Письмом, творили поезію любові. Наприклад, роздумуючи над тим, як Господь приводить людину до єдності з Ним (пор. Ів. 6,22), вона просила дару бути притягнутою (пор. Пісн. 1,4) Тим, Хто полонить людське серце: «Якби вогонь і залізо мали розум, і якби залізо сказало вогневі: Притягни мене, – хіба ж не довело б, що прагне ототожнитися з вогнем так, щоб він проникав в нього й наповнив своєю палаючою субстанцією, немовби творив з ним єдине ціле? Люба Матінко, ось моя молитва, прошу Ісуса, щоб притягнув мене в полум’я Своєї любові, щоб з’єднав мене тісно з Собою, щоб Він жив і діяв у мені» (Г 36r).

Суттю всього богослов’я святої Терези є зосередження на Ісусі Христі, т. зв. христоцентризм. У повному зібранні її творів ім’я Ісуса вживається понад 1600 разів, що вдвічі частіше, ніж ім’я Бога (понад 800 разів). Її антропологія є христологічною антропологією, яка синтезує розгляд творіння і діла спасіння. Це виражається, зокрема, через два великі символи – квітку, яка є основним символом людства та образом, щоб висловити всі його реалії, а також ліру – основний символ людського серця.

Виміри любові, здатні охопити реальність людини

У творах святої Тереза від Дитяти Ісус прослідковується здатність кожної людини відчути та прийняти Бога в особі Ісуса Христа. Людське серце, яке символічно представлено як ліра, має свої струни любові: подружню, материнську, любов дочки та сестринську любов. Її любов дочки Ісуса виражається через символічне духовне дитинство, у якому вона з довір’ям взиває до Бога: «Татуню». Водночас вона виражає себе як дорослу жінку, яка перш за все є нареченою Ісуса й духовною матір’ю. Бо якщо забути про подружній і материнський виміри, ми ризикуємо перетворити «духовне дитинство» на «духовний інфантилізм». Писання святої Терези містять багате вчення про християнське дівство, плідне дівство, яке нерозривно пов’язане з подружнім життям й материнством. Ця містика відображає участь в таїнстві Ісуса, причасті Святого Духа, з Богородицею і в Церкві.

Свята Тереза відзначалася серцем нареченої й матері, дочки й сестри – струнами любові, які презентують універсальну істину та характеризують кожну людину, створену на образ і подобу Божу. Ці чотири акорди виражені в духовній й тілесній реальності кожної жінки. А також кожного чоловіка, який має серце нареченого і батька, сина і брата. Хоч людина й поранена первородним гріхом, але Ісус зцілює людину Своєю любов’ю, «переналаштовуючи» струни її душі. Цей музичний символізм є одним з ключів до богослов’я Терези. Її твори – це «пісня любові», свідчення жінки, яка любить усім серцем, охоплюючи реальність Бога й людини в єдиній любові Ісуса.

З перспективи любові свята Тереза розуміла й інші проблематики богословської царини. Якщо приглянемося до роздумів богословів про таїнство Богочоловіка (Cur Deus Homo?), то знайдемо чимало оригінальних та геніальних репрезентацій мотиву Боговтілення. Свята Тереза яскраво доповнює відповіді видатних богословів, зазначаючи, що необхідність таїнств воплочення, хреста і Євхаристії лине з її власного серця, з бажання любити й бути любленою: «Я прагну гаряче серце, що горить ніжністю, Яке підтримує мене без взаємності, яке любило б все в мені, включно з моїми слабкостями, і вдень і вночі не покидало мене. Але я не знайшла жодної істоти, яка завжди любила б мене і ніколи не вмирала б. Я прагну Бога…» (P 23).

У день складення монаших обітів вона попросила Ісуса про дар «Безмежної Любові», виявляючи своє бажання бути «у серці Церкви» любов’ю Ісуса, щоб у такий спосіб бути всім. Простий акт любові святої Терези: «Ісусе, я люблю тебе», оживляє її твори та стає останньою фразою в її житті. Ці слова, які червоною ниткою об’єднують у єдину тканину всі писання цієї монахині, збагатили її життя та пролили світло на розуміння дії Божої любові у житті всієї Церкви.

Свідчення святої Терези виявляє один з багатьох дорогоцінних камінців, які створюють мозаїку еклезіології сопричастя, притаманну чернечим спільнотам. Таким чином, творячи щоденну єдність з Богом та між собою, спільноти богопосвячених осіб стають стимулом для всієї Церкви у будуванні нового людства, вкоріненого в Ісусі Христі.

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Використана література

CENCINI A., Guardate al futuro. Perché ha ancora senso consacrarsi a Dio, Paoline Editoriale Libri, Roma 2010.

GIOVANNI PAOLO II, Novo millenio ineunte, in Enchiridion Vaticanum. Documenti ufficiali della Santa Sede, vol. 20, EDB, Bologna 2001.

KERN W., POTTMEYER H. J., SECKLER M., Corso di teologia fondamentale: Trattato di gnoseologia teologica, vol. 4, Editrice Queriniana, Brescia 1990.

SANTA TERESA DI GESÙ BAMBINO E DEL VOLTO SANTO, Opere complete: scritti e ultime parole, Libreria Editrice Vaticana, Città del Vaticano 1997.

SODI M. (cur.), Il metodo teologico. Tradizione, innovazione, comunione in Cristo, Libreria Editrice Vaticana, Città del Vaticano 2008.

Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014.

ФЕДЮК П. Й., Святий Василій Великий і християнське аскетичне життя, in Analecta OSBM, Sectio 1, Series II, vol. 39, Roma-Toronto 1998.

ШЕВЧУК С., Сопричастя в житті і свідченні УГКЦ, in URL: <https://docs.ugcc.ua/1218/> (in 20/09/2024).