Енцикліка Папи Пія XII: ґрунт для єдності й доленосне рішення святого Йосафата

23 грудня 1945 року Папа Пій ХІІ видав енцикліку Orientales Omnes Ecclesias з нагоди святкування 350-тої річниці унії Української Греко-Католицької Церкви з Апостольським Престолом. У цьогорічний ювілейний рік 400-ліття мученицької смерті священномученика Йосафата, слова Святішого Отця про подяку Богові за незвичайне благодіяння події об’єднання вкотре підтверджуються рясними плодами у історії віри.

Енцикліка Папи Пія XII є важливою з кількох причин. Однією з них – ідея єдності, яка є питомою рисою Церкви священномученика Йосафата. Святість його життя та турбота за Божий люд заклали міцні основи для цілого покоління мучеників та ісповідників української землі. Інша важлива риса полягає в тому, що Папа перераховує важливі попередні події та наслідки Берестейської унії, а також основних постатей в історії єдності з Апостольським Престолом. У цьому контексті можемо побачити благодатний ґрунт ідеї єдності на теренах Київської митрополії, де мученицька смерть святого Йосафата запечатала єдність з наступником апостола Петра.

Історичний досвід на шляху до об’єднання

Після трагічного поділу Христової Церкви у 1054 р. постала потреба примирення двох братніх Церков – Східної та Західної. Внаслідок серії історичних подій їхні взаємини не завжди сприяли єдності. Серед цієї конфронтації Київська митрополія тяжіла до церковного порозуміння, намагаючись підтримувати вселенський статус, який, з одного боку виражався через підпорядкування Вселенському патріарху Константинополя, а з іншого – через підтримування зв’язку з Католицькою Церквою завдяки відвідинам Папських нунціїв. Крім того, відомі численні листи до Київських митрополитів від папи Інокентія ІІІ, папи Гонорія ІІІ та папи Григорія ІХ.

Все ж, наслідки роз’єднання Церков були відчутними. Тому в історії київського християнства не бракувало спроб об’єднання з Католицькою Церквою. Враховуючи історичні реалії, одним з мотивів для об’єднання ставали державно-політичні преференції. Йдеться, зокрема, про князя Данила, який серед небезпек татарської навали звертався до Заходу за військовою підтримкою й припускають, що послав архиєпископа Петра Акеровича, свого посланця, на перший Ліонський Собор, а сам уклав унію з Римом у 1247 році, прийнявши корону від папи Інокентія ІV. Ця унія, однак, не була довготривалою, адже її первинний мотив не досяг успіху. Проте його спроби були доволі рішучими, враховуючи ситуацію в Церкві у другій половині ХІІІ століття.

Інше бажання єдності походило з церковного середовища. Наприклад, одним з новаторів єднання став Київський митрополит Григорій Цамблак (1415-1419). Спочатку він виступив з ідеєю скликати вселенський собор всієї розділеної Христової Церкви. Митрополитові йшлося про єдність, яка б ґрунтувалася на рівності помісних Церков щодо правопорядку та богослужбової практики. Григорій Цамблак звертався не тільки до державних правителів, а й до патріарха Константинопільського. Як відповідне місце для проведення собору він пропонував одне з міст своєї митрополії, що займала нейтральне становище в конфлікті між Сходом та Заходом. Проект митрополита Григорія не знайшов, однак, широкої підтримки церковної ієрархії. Але одним із найбільших досягнень цього православного Київського митрополита є участь в католицькому Констанцькому соборі у складі делегації Великого Князівства Литовського, яку він очолив. Його діяльність як митрополита мала далекосяжні наслідки, адже стала важливою передумовою для поширення на українських землях ідеї єдності з Католицькою Церквою.

Іншою постаттю, яка вплинула на єдність Київської Церкви з Апостольським Престолом був Київський митрополит Ісидор. Під текстом об’єднавчої Флорентійської унії, укладеної між Східною та Західною Церквами 1439 року на соборі у Флоренції, його підпис є третім. Папа надав митрополиту Ісидору титул кардинала (Cardinalis Ruthenus) та призначив апостольським легатом у Литві, Польщі та Русі. Флорентійська Унія Східної та Західної Церков була ним урочисто проголошена в стародавньому київському соборі святої Софії.

Київський удільний князь Олелько, 5 лютого 1441 року своїм наказом передав кардиналу Ісидору митрополичі маєтки. Цим декретом було повернуто митрополичий осідок з Москви до Києва, адже Київські митрополити залишили свою катедру в Києві ще 1299 року, рятуючись від татарської навали. Вони перенеслись на північ, спочатку до Володимира-Суздальського, а згодом до Москви. Осідок митрополита не сприяв розвитку Київської митрополії поза Московією, сприяючи занедбуванню потреб єпархій на українських землях. Тому Папа Пій ІІ своїм указом від 3 вересня 1458 року, за виразною згодою патріарха Константинопільського, розділив величезну Київську митрополію на дві частини: «superiorem» (Московія) та «inferiorem» (дев’ять єпархій в Польсько-Литовській державі), призначивши в останній Григорія Болгарина, учня митрополита Ісидора, Главою Руської (від Київської Русі) Церкви. Цей розподіл з погляду історичної перспективи, можна вважати успішним для українського народу і його Церкви, як Православної, так і Католицької, у збереженні їхньої самобутності. Через майбутні історичні події Флорентійська унія не мала довготривалого продовження на території Київської митрополії, хоч залишила глибокий слід єдності та збагатила духовне й культурне життя, зокрема, на землях України та Білорусі.

Відтак, маючи історичну основу для об’єднання, відбулася знаменна подія – укладення Берестейської унії, яка була ще однією сторінкою в історії Київського християнства. Прийняття католицького сповідання віри в дусі Флорентійської унії зі збереженням традицій та обряду заклало міцні основи єдності, яка триває й досі.

Вибір на користь жертовності

Берестейська унія була укладена у час, коли Івану Кунцевичу було приблизно 16 років. Юнакові, який активно цікавився релігійним життя, єдність Церкви була близькою. У своєму рідному місті Володимир хлопець часто навідувався до храму. Там він присвячував свій час особистій молитві, був активним учасником церковних богослужінь, неодноразово бачив відвідини єпископів, розглядаючи Церкву як великий організм.

Переїхавши до велелюдного міста Вільно (Вільнюс, Литва), його духовне життя не втратило динаміки, а навпаки, розвивалось завдяки розмовам з віленськими богословами, читанню книг та молитві. Він цікавився історією Церкви, дізнався про особливості церковної єдності, бажав поглибити свої знання та посвятити життя Богові. Останнє рішення він реалізував саме в Унійній Церкві. Життєписи святого Йосафата припускають, що його еклезіологічний вибір був зроблений у перших роках перебування у Вільно та не був простим. У Вільно, тодішньому осідку унійного митрополита, прихильників Берестейського єднання було небагато. Майже всі церкви та монастирі, окрім Пресвятої Тройці були православними. Авторитет шляхтичів, наклепи, неправдива інформація – всі ці аспекти точно не схиляли на користь Унійної Церкви; легше було йти традиційним шляхом. Отож, з одного боку – тиск більшості, а з іншого боку – митрополит, пастир стада, який прийняв з’єднання. Важко було почути серед цього гомону голос Божий. Життєписи стверджують, що ключовим фактором у рішенні молодого юнака стала молитва, під час якої він відчув правильний вибір, аналізуючи, зокрема, спосіб життя недоброзичливців унії. Ба більше, вступивши до монастиря Пресвятої Трійці, Йосафат до кінця свого життя провадив взірцевий приклад життя, який був результатом інтенсивної молитви, покути та навчання. Ставши згодом єпископом, він активно проповідував Євангелія. Спочатку йому важко було погодитись прийняти єпископські свячення, адже любив радше тихе життя у монашій келії, ніж інтенсивну діяльність в атмосфері неспокійних конфліктів. Однак він прийняв Божу волю та доручений йому Божий люд.

Діяльність святого Йосафата була позначена душпастирською опікою Церкви. Його спільні з митрополитом Йосифом Велямином Рутським зусилля дали багаті плоди у відновленні монашого життя, які втілилися у Чині Святого Василія Великого. Увага святого Йосафата була спрямована й на духовенство, якому бракувало належної освіти та формації. У такий спосіб Церква змогла щоразу більше утверджуватися у своєму завданні, плекаючи єдність з Ісусом Христом.

Тодішня дійсність взаємин між Церквами передбачала часті полеміки. Завдяки своєму молитовному життю й самоосвіті святий Йосафат міг спокійно та водночас рішуче висловлювати свою думку, поважаючи іншу сторону. Попри поширені неаргументовані стереотипи від недоброзичливців, можна спостерегти, що він не був налаштований вороже проти іншої Церкви, зокрема, православної, у якій був вихований у рідному місті. Навпаки, його діяльність на користь єдності базувалася на милосерді. Йосафат діяв розсудливо і лагідно, не дозволяючи собі мститися. Він радів наверненням, засмучувався впертістю, хоча завжди твердо стояв на захисті віри. Він добре знав як відрізнити помилку від людини, керуючись повагою до іншого.

Церква як таїнство пізнання Бога

Риси жертовного служіння святого Йосафата вказують на його спосіб розуміння Церкви. Йдеться про Церкву, яка покликана відкривати таїнство Божого спасіння. Коли ми означуємо Церкву як певного роду таїнство (mysterion), то йдеться саме про таїнство пізнання Бога через знак і засіб глибокого єднання з Богом – Церкву. Це таїнство реалізується, зокрема, через Святі Таїнства (sacramentum) у Церкві – засоби освячення та перебування у Божій благодаті. У цьому контексті святий Йосафат намагався сприяти особистому освяченню вірних через часту практику Святого Таїнства Покаяння, яка здебільшого була занедбана у його середовищі. Для нього Святе Таїнство Покаяння було знаряддям відродження християнського життя. Для святого священномученика Йосафата пріоритетом був Ісус Христос, Який оновлює Божий люд – Церкву. Саме тому він так зачитувався життям святих, які наслідували Христа. Сам же священномученик, завдяки життю відречення і молитви, став одним з тих святих, про яких сам читав. І вже його ченці, духовенство, вірні та всі, які бачили його життя, зачитувалися ним неначе книгою, яка ще мала бути написана.

Єдність у вірності

У енцикліці Orientales Omnes Ecclesias Папа Пій XII неодноразово вказує на повагу Католицької Церкви до збереження традицій, літургійних особливостей та унікальності Руської Церкви, яка прийняла Берестейську єдність. Берестейська унія підкреслила вселенський (католицький) характер Католицької Церкви. З точки зору тодішньої епохи ця реалізована риса мала вагоме значення, адже визнання іншої традиції у спільному віровизнанні підтвердила образ Церкви, яка покликана сприяти спасінню людей серед розмаїття культур.

Наступник Апостола Петра, опублікувавши свою енцикліку, ще раз підтвердив відданість Українській Греко-Католицькій Церкві, яка незважаючи на тодішні переслідування з боку Радянського Союзу, рішуче дотримувалася свого віросповідання. Майбутні переслідування та утиски, про які ми читаємо у енцикліці, не змогли зруйнувати Церкву, адже Господь допомагав продовжувати діло славних попередників у вірі, які жертовно служили народу, підтримуючи його у небезпеках та сприяючи їх зустрічі з Христом. Чимало блаженних УГКЦ і багато невідомих широкому загалу сповідників віри є прикладом вірності до кінця. А святий священномученик Йосафат Кунцевич став їх славним предтечою. Будучи святим українського, литовського та білоруського народів, а також Вселенської Католицької Церкви, він є повсякчасним Апостолом єдності.

Незмінна опіка над багатостраждальним народом

Хоч пройшов вже не один десяток років від написання енцикліки, однак українці знову переживають неспокійні часи в горнилі війни. Здається, що наприкінці енцикліки Папа Пій XII писав актуальні слова: «Із сильною волею бажаємо і благаємо для вас у Отця милосердя і Бога усякої втіхи (пор. 2 Кор 1,3) кращих і більш мирних часів».

Сьогодні його наступник закликає світ підтримувати Україну, молитися за мир, обіцяючи свою близькість й допомогу. У листі до українського народу Папа Франциск пише: «Я продовжую бути з вами серцем і молитвою, з людською турботою, щоб ви відчували супровід, щоб не звикалося до війни, щоб ви не залишалися самотніми сьогодні, а особливо завтра, коли, можливо, з’явиться спокуса забути про ваші страждання».

Святий Йосафат також жив у неспокійних часах, а його любов змогла перебороти різнорідні терпіння, увінчавшись святістю. Тому сьогоднішні події є нагодою просити в Бога за посередництвом святого священномученика Йосафата дару єдності для Церкви й миру для українського народу. Життя святого Йосафата свідчить, що плекання єдності з Богом є запорукою полегшення тимчасових випробовувань, з яких ми повинні вийти переможцями.

о. Яків Шумило, ЧСВВ

БІБЛІОГРАФІЯ

Баран О., Спроби єдності Церков в католицькій перспективі // Збірник праць ювілейного конгресу у 1000-ліття хрещення Руси-України, Мюнхен, 1988-1989.

Кияк С., Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи: Монографія. Івано-Франківськ, Нова зоря, 2006.

Мончак І., Флорентійський екуменізм у Київській Церкві: Унійна ідея у помісній еклезіяльній традиції, Львів, УКУ, 2012.

Папа Франциск, Лист Святішого Отця до українського народу у дев’ятий місяць після початку війни // https://www.vatican.va/content/francesco/uk/letters/2022/documents/20221124-lettera-popolo-ucraino.html.

Соловій М., Великий А., Святий Йосафат Кунцевич: його життя і доба // Записки ЧСВВ, том 6, Торонто, 1967.

Contieri N., Vita di S. Giosafat, Arcivescovo e Martire Ruteno dell’ordine di S. Basilio Il Grande, Roma, Tipografia Della Congregazione De Propaganda Fide, 1867.

Pio XII, Orientales Omnes Ecclesias // https://www.vatican.va/content/pius-xii/it/encyclicals/documents/hf_p-xii_enc_23121945_orientales-omnes-ecclesias.html.