Український священик на службі в Литві – про колишній прекрасний Харків та залишену там родину

95

Священика Тадея, родом із Харкова, можна зустріти у Вільнюсі, у католицькій церкві святої Тройці візантійського обряду, де проводить богослужіння. Священик, який уже кілька років живе у Вільнюсі, у цей нелегкий час намагається зігріти та підтримати всіх своїми словами та молитвами. Вільнюську Троїцьку греко-католицьку церкву відвідують не лише українці, а й литовці, поляки, білоруси та люди інших національностей, – йдеться у репортажі литовського інформаційного агентства Penkiolika minučių 

На запитання про своє покликання священик Тадей (Володимир Годованець) відповідає, що одним словом не сказати важко. «Покликання – як таємниця Божа. Я відчуваю, що Бог покликав мене служити людям», – каже він.

У монастирі 21 рік, 12 років є священиком. Кожні чотири роки його переводять на служіння в інше місце, сьогодні його покликання – у Вільнюсі.

«Я три роки працював біля Донецька, у Званівці, а потім мене перевели до Литви», — розповідає він. Тадей трохи розуміє литовську, оскільки уже два роки в Литві, і, хоча не дуже багато говорить, але дуже хоче вчити литовську і знає багато литовських слів, які любить вставляти під час розмови.

«Мені подобається Литва, мені тут добре. Сам я родом із Харкова, дуже великого міста із дуже розвиненою транспортною інфраструктурою – багато метро, трамваїв та тролейбусів. В Україні всі міста прекрасні, Харків має багато паркових зон – зелене місто, яке процвітало в усіх сенсах – культурних, розважальних, відпочинкових, у ньому було багато студентів. Вільнюс набагато спокійніше місто.

Після початку російської агресії мої рідні – мама, брат, сестра, що залишилися в Харкові – взагалі не могли виїхати. Переховувалися в родичів, змінили щонайменше чотири місця, я наразі не маю з ними зв’язку і не можу зв’язатися, тому що там, де вони перебувають, немає електрики. Їм доводилося ховатися і в метро, і в підвалах», – розповідає священик, серце якого переповнене тривогою за родичів, які залишилися в зоні бойових дій.

– Хто вам зараз найбільше допомагає і хто підтримує?

– Мені багато дзвонять з Донецької області, Маріуполя, бо там у мене багато друзів. Одна жінка, яка зателефонувала мені, розповіла, що поїхала зі своєю сім’єю, що їм довелося залишитися без води п’ять днів, і те, що вони пережили, було жахливішим за пекло – про важко навіть говорити.

Я працював в Донецькій області – там теж є монастир. Можу сказати, що люди там дуже відкриті. Я думаю, що всюди є різні люди, всі різні, не можна клеїти ярлики. У всіх нас є тіло і душа, психологічні, культурні аспекти, політичні перспективи. Робота з людьми ніколи не буває легкою, особливо в таких ситуаціях.

У цей час дуже потрібна молитва. Це також потрібно, щоб емоції не переповнювали нас, щоб могти ними керувати. Мені доводилося стикатися з цим раніше. Дуже важко бути далеко від близьких, коли йде війна. Хочу сказати, що до війни не звикнеш. До цього не можна звикнути. Коли над тобою літають кулі, вибухають бомби, руйнуються будинки, треба ховатися в підвалах, до цього не звикнеш, це міф про звикання. Адже якщо людину постійно б’ють, чи може вона звикнути до болю?

Дуже важко усвідомити, що відбувається зараз. Людина в такому стані замикається, не може ні працювати, ні їсти, ніби паралізована, не може зосередитися, особливо коли далеко від близьких.

Ісус каже: «Будьте як діти». Що я хочу сказати? Поруч є приватна школа і садочок, і коли мені було дуже важко, діти накинулися на мене і обійняли. І тепер, коли вони бачать мене, вони приходять мене обійняти. Це таке полегшення – воно включає відчуття, ніби Ісус хоче показати, що ми ніколи не повинні втрачати надію.

– Чи збільшилась кількість людей у вашій церкві?

– Зараз більше людей, але якщо людина відвідує церкву, то буде її відвідувати всюди. Знаєте, не всі українці є католиками, але в нас друга неділя, коли багато людей. Приїжджають не лише українці, а й литовці, поляки, білоруси. Вони люблять, коли співає хор.

– Що б ви хотіли сказати людям, які зараз борються за Україну?

– Я молюся за бійців і хочу їм подякувати. Адже багато з них залишили звичне життя та роботу за кордоном і повернулися в Україну воювати за Батьківщину. Тисячі українців прийшли підтримати свою країну, вони переживають усім серцем і це їх ще більше об’єднує. Українці дуже згуртовані – сьогодні в Україні об’єднали свої серця всі: і воїни, і волонтери, і лікарі, і священики. Я молюся за кожного сьогодні, щоб вони мали мужність врятувати нашу країну.

 Звісно, люди хочуть миру – як цього не хотіти? Ми бачимо, що відбувається: руйнуються пологові будинки, дитсадки, розстрілюються мирні люди, які їдуть автобусами… Ми всі молимося, щоб якнайшвидше настав правдивий мир.