Історичний розвиток Правил святого Василія Великого

Пропонована Вашій увазі публікація ієромонаха Порфирія Підручного, ЧСВВ була вперше виголошена у квітні 2012 року під час засідання «Комісії Василіянського монашества», яку організували Сестри Василіянки. Відтоді пропонована тема не втратила своєї актуальності, представляючи важливу перcпективу розвитку і видозмін, пов’язаних із творами святого Василія Великого у сфері аскетично-чернечого життя.

Вступні зауваження

1. Запізнатись зі святим Василієм Великим як людиною і творцем аскетичних творів повинні насамперед ченці й черниці, які черпають свою духовність з його писань. Однак багато часу відділяє нас від нього. На щастя, численні його листи ‒ усіх 366, що їх можна знайти в 32-му томі творів Отців Церкви (Patrologia, series Graeca, ed. J. P. Migne), розповідають нам багато про його життя та церковну й літературну діяльність. Серед експертів у цій галузі відомий Павло Федюк (Paul Fedwick), професор Папського інституту середньовічних студій у Торонто, який вивчав богослов’я і патристику в Римі, перебуваючи у цьому василіянському монастирі. Він опублікував монументальну працю, що складається з вісьмох томів (Bibliotheca Basiliana Universalis), в якій описує рукописи творів Василія Великого, вказуючи на різні редакції та переклади. Він також написав інші книги про Василія Великого (між ін. Святий Василій Великий і християнське аскетичне життя, Торонто 1978). Крім нього, у римському василіянському монастирі жив і працював о. Сергій Фединяк, який переклав з грецької мови деякі листи Василія Великого і Гомілії на Псалми.

2. Ми знаємо більше про життя і діяльність святого Василія з двох інших важливих джерел. Перше – це заупокійне слово на честь Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, написане святим Григорієм Назіанзьким, якого також називають Григорієм Богословом. Цей твір з грецької мови переклав о. Сергій Фединяк (Велич Святого Василія Великого, Рим 1951). Другим цінним джерелом, з якого ми дізнаємося багато нового про св. Василія, це «Життя святої Макрини», написане святим Григорієм Нісським, його братом.

3. Коли йдеться про переклади, слід ще згадати одного відомого василіянина, який працював над виданням аскетичних творів св. Василія Великого українською мовою, – Слугу Божого митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ. Починаючи з 1910 року, Шептицький перекладав твори Василія Великого і завершив «Аскетичні твори» (Львів, 1929), до яких увійшли «Моральні правила», «Обширні правила» та «Коротші правила».

Святий Василій Великий та його Аскетичні твори

Святий Василій народився в побожній християнській родині Василія [Старшого] та Емілії в Кесарії, близько 329 року. Його батько був професором риторики і його сім’я мала значний політичний вплив у Кесарії. У сім’ї було десятеро дітей, п’ятеро з яких прославилися своїм життям і святими ділами. Василій і двоє його братів були єпископами – Григорій (єпископ Нісси) і Петро (єпископ Севастії), брат Навкратій був аскетом, а сестра Макрина Молодша також практикувала аскетизм (в той час під терміном аскетизм розуміли чернече життя).

Василій відвідував школу в Неокесарії, де його вчителем був батько; відтак в Кесарії, Каппадокії, Константинополі та Афінах, де він навчався п’ять років і знайшов справжнього друга в особі Григорія, майбутнього єпископа Назіанзи.

В Афінах Василій почав шукати «правдиву філософію», тобто пізнання Христа. Він завершив навчання і повернувся до Кесарії. Згідно з тогочасним звичаєм, Василій прийняв хрещення у 356 році, на 27-му році життя. Відтак вирушив у довгу подорож, щоб особисто познайомитись зі способом життя різних релігійних груп у Сирії, Месопотамії, Палестині та Єгипті (Лист 223, 2 – До Євстахія Севастійського).

Після року мандрів Василій оселився в Анесі, біля річки Ірис, і почав вести аскетичне життя. Його сестра Макрина вирішила вести такий спосіб життя набагато раніше, разом з їхньою матір’ю Емілією та деякими слугами.

Вплив Євстахія Севастійського

Немає сумніву, що Василій і його сім’я перебували під впливом Євстахія Севастійського, який заснував багато чернечих спільнот (згадаймо Навкратія, брата Василія, який став аскетом, а четверо членів сім’ї Василія залишились неодруженими). Євстахій був відомий своїм суворим аскетичним життям і ділами милосердя (коли Василій став єпископом, він відкрив будинок для бідних і хворих, яким керували учні Євстахія). Василій спілкувався з Євстахієм «з дитинства» (Лист 1 – До Євстахія Севастійського), і це свідчить про те, що сім’я Василія дійсно перебувала під впливом його аскетизму. Євстахій разом зі своїми учнями неодноразово відвідував Василія і проводив «цілі ночі в молитві, розмовляючи і слухаючи бесіди від Бога» (Лист 223, 5). Можна з упевненістю сказати, що Євстахій був духовним батьком Василія.

В Анесі Василій, безсумнівно, мав друзів, які поділяли його ідеал. Його друг зі студентських років Григорій жив разом з ним і вивчав цю «правдиву філософію» ‒ науку про Христа. Відтоді Василій вже мав загальний план монашого життя: зречення світу, життя в убогості і молитві, часте читання Святого Письма (Лист 2 – До Григорія, 21). Тоді ж він написав перше видання Моральних правил (Le Regole, ed. Comunità di Bose, introd. di Cremaschi Lisa, 29).

Моральні правила були призначені для широкої християнської аудиторії. Коли Григорій Назіанський говорив про правила і норми життя, якими вони прагнули жити (Велич св. Василія В. (ч. 43, 44)), це, ймовірно, був уривок з першого видання цих Правил. У даному творі Василій показує, чого християнин повинен уникати і що він повинен робити, щоб почати вічне життя вже тут, на землі. Таким чином, він детально розповідає про обов’язки кожного з нас. Моральні правила – це збірка текстів, згрупованих за тематичним принципом. Теми не були вигадані Василієм, а базувалися на 1500 цитатах, взятих з Нового Заповіту і розділених заголовком та вступним резюме. За його власними словами, Василій Великий зробив це для того, щоб краще зрозуміти Писання. Коротко кажучи, Моральні правила – це антологія біблійних текстів.

На перший погляд, ці Правила здаються безформним твором (без чітких контурів), але Василій будує на них всі інші свої твори, виявляючи свою оригінальність і безперервність своєї думки. Моральні правила знаходяться в центрі його аскетичних творів. Це ядро (найважливіша частина) його аскетичної думки. Василій надає їм найбільшої цінності, бо це єдине правдиве «правило». З цих вибраних біблійних текстів постає його власний порядок думок. Насамперед – служіння Богові, а потім авторитет і тлумачення Святого Письма, дух послуху заповідям, християнські таїнства, чесноти та смертні гріхи… Василій каже, що начальники повинні знати і розуміти все Святе Письмо, а ті, хто їм підпорядковані, повинні знати свої обов’язки і виконувати їх. Згодом, можливо на початку свого аскетичного життя, Василій включив на початку Моральних правил дві гомілії: «Про суд Божий» і «Про віру».

Хоча Василій намагався вести аскетичне життя на самоті, він брав участь у житті Церкви. Він був висвячений на читця і допомагав у душпастирській праці в Понті. У 359 році він супроводжував єпископа Василія Анкирського на Селевкійському Синоді, а в січні 360 року був присутній на Синоді в Константинополі. У 362 році єпископ Євсевій Кесарійський, шукаючи соратника і помічника, покликав Василія і висвятив його на священика. Але того ж року, через непорозуміння з єпископом, Василій залишив Кесарію і повернувся в Понт, де став провідником християнських чернечих спільнот (Велич св. Василія В., 43, 29)

Малий Аскетикон

У той час Василій відвідував спільноти Євстахія, які жили в хаотичному порядку у різних частинах Понту, не маючи жодного проводу. Саме тоді він опублікував своє перше видання Малого Аскетикону, який існував лише в латинському перекладі Руфіна Аквітанського в 397 р. Він зберігся лише в перекладі сирійською мовою. Видання складається з 200 запитань і відповідей. Відповіді короткі, і видно, що питання були сформовані учнями Євстахія. Василій Великий розширив цей Малий Аскетикон і згодом опублікував Великий Аскетикон.

У 365 році єпископ Євсевій знову покликав Василія до Каппадокії й дав йому свободу дій. У 369 році, коли велика посуха спричинила небувалий голод у всій Каппадокії, Василій закликав багатих допомогти бідним і сам організував допомогу голодуючим. У цей час він написав свої проповіді: «Бог не є причиною зла», «Проти багатих» (дві проповіді) і «Під час голоду і посухи».

У 370 році, коли помер єпископ Євсевій, Василій не без труднощів став єпископом Кесарії. Менш ніж за десять років, попри слабке здоров’я, він здійснював обширну діяльність. Однак ми зосередимось переважно на його аскетичних спільнотах, які він часто відвідував, розмовляв з ними та наставляв суворо дотримуватися всього того, чого вимагає від християнина Святе Письмо; далі ми розглянемо Обширні Правила (ВП) і Коротші Правила (КП). За життя Василія вони називались «Аскетикон»; лише після його смерті невідомий упорядник перейменував на Обширні Правила і Коротші Правила. Василій стверджував, що він був дуже радий відповісти на будь-яке запитання, торкаючись питань віри й моралі згідно з Євангелієм (Вступ до КП). Він ніколи не називав їх правилами, оскільки християнин має тільки одне правило – Святе Письмо. Він ніколи не писав правил для чернечих спільнот, не створював орденів у їх сучасному розумінні, а лише пояснював Святе Письмо тим, хто бажає жити справді аскетичним життям. Він навіть не хотів, щоб його вважали вчителем, а лише даним Богом інструментом для пояснення Святого Письма.

Обширні правила (55 правил)

Ця праця є розширенням Малого Аскетикону. Правила настільки систематично структуровані, що деякі автори навіть називають їх «систематичним катехизмом». Спочатку пояснюються Божі Заповіді та їхній порядок; далі йдеться про любов до Бога і ближнього та страх Божий; крім того, застерігається від ілюзій та справ цього світу, які є великою перешкодою для християнського та аскетичного життя; нарешті, йдеться про зречення та різні категорії людей, які бажають присвятити себе Господу, про чесноти та різні проблеми, пов’язані з життям у спільноті.

Коротші правила (313 правил)

Хоча ми називаємо їх «коротшими», насправді вони обширні. Вони не мають систематичного порядку, хоча між ними існує зв’язок. Учні Василія Великого були дуже добре знайомі зі Святим Письмом і хотіли поглибити свої знання та зрозуміти деякі сумніви, навіть екзегетичні. Багато питань мають практичний характер.

Окрім Моральних правил, Обширних Правил та Коротших Правил, які стосуються аскетично-чернечого життя, Василій написав кілька листів, в яких виклав принципи чернечого життя, наприклад, Лист 22 та Лист 173 (для сестер), в якому йдеться про чернечу професію та подається короткий перелік обов’язків для тих, хто бажає беззастережно коритися Євангелію (напр. Лист 374).

Яку довговічну послугу для монашого життя зробив святий Василій Великий?

Як ми знаємо, святий Василій не був ні «творцем», ні «протопатріархом» східного монашества. До нього існували різні спроби та приклади монашого життя. Його геній і заслуга, однак, полягає в тому, що він мудро вдосконалив те, що вже існувало.

Починаючи з V століття, східне чернецтво загалом ґрунтувалося майже виключно на правилах Василія Великого, хоча ні він, ні інші монаші законодавці не заснували на Сході релігійного Чину (Ордену) в сучасному розумінні цього терміну і не залишили зведення дисциплінарних правил, як це зробили на Заході святий Бенедикт Нурсійський, святий Домінік і святий Франциск з Ассізі. Однак немає сумніву, що Правила Василія Великого сильно вплинули на кеновійне життя, тобто на спільнотний устрій чернечого життя, хоча візантійські типікони рідко цитують Правила Василія Великого.

Великою заслугою аскетичних творів Василія Великого є їхня беззаперечна вірогідність – вони ґрунтуються на Святому Письмі. Але ще більшою заслугою є його концепція монашого життя.

Василій був творцем особливого монашого ідеалу, який можна представити у кількох напрямках:

1) Спільне життя є кращим за еремітично-анахоретичне життя. Воно краще відповідає людській природі, оскільки любов до ближнього краще реалізується в спільнотному житті, дозволяючи легше виконувати Христову заповідь, оскільки кожен окремий дар використовується для служіння спільному благу, а отже, для служіння загальному добру. Аскетичні ідеали спільноти мають бути такими ж, як і в першій християнській громаді, де всі були одного серця і душі. Все було спільним: молитва, праця, трапеза…

2) Настоятель (proestos) – духовний батько, лідер спільноти. Він відповідає за душі монахів та їхній поступ до досконалості. Він повинен знати всіх, тому монастир не повинен бути занадто великим. Він повинен стежити за всім, що роблять аскети, включаючи піст та інші покаянні практики…

3) Мета монашого життя – бути подібними до Бога в любові. І не лише практикувати любов до себе в молитві та праці, але й до інших словом і ділом. Святий Василій закликає своїх монахів мати духовний запал, який набувається через життя в присутності Бога і посвячення своїх знань і праці на служіння ближньому – Церкві. Василій показував і доводив це власним життям. До програми його подвижництва входила соціальна та просвітницька праця.

Як Схід сприйняв ідеал монашого життя Василія?

Ми знаємо, що на Сході кеновійна форма монашого життя була погано сприйнята. Найвищою формою монашого життя вважалося еремітичне життя. У наступні століття були створені великі пустелі під керівництвом одного або кількох засновників (св. Євфимій † 473, Теодосій Великий † 519 і Сава Освячений † 532).

Запропонована Василієм програма кеновійно-чернечого життя не усунула тенденції на Сході до екстремальних форм еремітичного життя. У «Житіях святих» ми читаємо про монахів, які ніколи не спали й не розмовляли, затворників, схимників, лісовиків, мандрівників, жебраків, ісихастів (миролюбців) та про інші форми незалежного життя. Повне підпорядкування себе послуху старшому завжди було важким для тонкої, вдумливої та волелюбної душі Сходу.

Хоча Вселенські Собори (наприклад, VII, що відбувся в Нікеї) і навіть імператор Юстиніан († 565) у своєму Corpus iuris civilis цитують Правило кеновійно-чернечого життя, Василій не був настільки «східним», щоб бути популярним і захопливим. Навіть у Філокалії не знайшлося місця для простої цитати з Василія, натомість наводяться тексти маловідомих східних авторів, деякі навіть апокрифічні.

Одним із найвірніших послідовників василіянського ідеалу переваги кеновійного (спільнотного) життя над еремітичним був Теодор Студит (760-826). Для нього монах є не лише слугою Церкви, але й слугою всього людського роду, бо його метою є служіння всім людям (Федюк, Святий Василій В., с. 176). Монастирі Теодора Студита були центрами духовної освіти, культури та оплотом проти єресей (іконоборства та цезаропапізму). Однак, сам того не знаючи, Теодор Студит черпав свою духовність не лише з автентичних творів Василія, але й з аскетичних конституцій, які з’явилися пізніше і термінологія, зміст і стиль яких були абсолютно чужими Василію, вихваляючи і рекомендуючи усамітнене життя (відлюдництво) (Митрополит Андрей Шептицький помістив їх в «Аскетичних творах» під назвою «Монаші науки», 378-429).

У середині 9-го століття на Афоні розпочалося чернече життя. Головним законодавцем був святий Атанасій Афонський († 1000). Він склав Правило Святої Гори за зразком типікону преподобного Теодора Студита. На Афоні співіснували три типи чернецтва: кеновійне (спільнотне), еремітичне (усамітнене) та ідіоритмічне (де ченці зберігали приватну власність і не підпорядковувалися жодному настоятелю).

Чернецтво на Русі (русько-українських землях)

Ченці принесли з собою на Русь два типи правил, найбільш поширених у Візантії та Болгарії: студитські та «правила» Антонія. Це не означає, однак, що вони були усталеними конституціями, які не можна було змінити. Насправді ми знаємо, що студитські типікони колись відрізнялися один від одного.

Коли преподобний Теодосій Печерський († 1074) отримав настанови від преподобного Антонія Печерського († 1073) над печерами, поблизу княжого міста Києва, він намагався впровадити константинопольську версію Студитського типікону. З часом він переробив його таким чином, що перша частина, тобто літургія, залишилася незмінною, а друга, тобто внутрішні й зовнішні моменти монашого життя, змінювалася відповідно до обставин, місця, часу і духу тогочасних людей.

Устав святого Теодосія поширився по всій Русі, і багато монастирів було засновано за його зразком чернечого життя. Але після татарської навали (1240 р.) кожен монастир виробив свій власний статут або запозичив у інших. Так початковий запал, який горів у святих засновниках чернецтва на Русі, почав остигати в наступних поколіннях.

Найпоширенішою причиною недбалого ставлення до монастирської дисципліни було надмірне втручання князів, благодійників та єпископів у внутрішнє життя монастирів. Відомо, що на початку історії монашества на Русі князі самі змінювали устрій і дисципліну в монастирях. Засновуючи монастирі, вони встановлювали їхні статути й залишали за собою певні привілеї: призначати настоятелів, контролювати фінанси монастиря, приймати до монастиря монахів тощо.

Заснування Василіянського Чину

Після Берестейської унії, в 1607 році святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський зібрали невелику групу юнаків у Віленському монастирі Пресвятої Тройці й почали жити суворим чернечим життям. Пізніше, у 1617 році, коли чернеча спільнота зросла до шістдесяти монахів і п’яти ігуменів, Рутський, який став митрополитом у 1613 році, скликав першу Василіянську капітулу і на першому засіданні сказав своїм монахам: «Протягом тривалого часу я збирав (правила життя) з різних писань святого отця нашого (Василія) і розділив їх на кілька основних розділів для легкого розуміння і запам’ятовування». А далі, в тій же доповіді, він пояснив монахам, що пристосував Правила святого Василія «до нашого теперішнього життя… яке вимагає від нас не тільки спасіння власних душ, але й душ мирян нашого обряду, які гинуть… Тому нам довелося написати деякі правила, яких ті минулі часи не вимагали, але які є потрібні в теперішньому часі. Але в цьому ми не відійшли від святого вчення нашого святого отця».

Ці правила Рутський назвав: «Загальні правила святого отця нашого Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадокійської». Вони були у формі короткого статуту, в якому була сформульована мета монашого життя: уподібнитися до Бога через любов. І зростати в Божій любові потрібно не тільки через молитву і працю, але також словом і прикладом, залучаючи ближнього до Бога. Для досягнення цієї мети необхідно зректися диявола, світу і самого себе, взяти свій хрест і йти за Христом через убогість, чистоту і послух, живучи спільнотним життям. Все це викладено у чотирьох коротких розділах.

Цікаво відзначити, що в назві цих Загальних правил митрополит Рутський «сховався» за авторитетом святого Василія Великого. Він приписує свої Правила святому Василію, бо був повністю переконаний, що все відповідає східній монашій традиції. Він приписує Василію конституції й називає його «нашим святим отцем», «патріархом і засновником Чину». Разом зі своїми монахами він по-особливому святкував свято Василія Великого і бажав повернутися до ревності, яка панувала за часів Василія Великого.

Досі вважалося, що ці Правила не мають жодного західного впливу. Але коли я порівняв їх з єзуїтськими конституціями (від 1606 року, якими він користувався), то виявилося, що з 68 правил Рутський запозичив у єзуїтів 10. У деяких інших правилах є певна схожість, але слід пам’ятати, що св. Ігнатій Лойола також спирався у своїй праці на св. Василія, а єзуїтським магістрам-початківцям прямо наказували читати Правила св. Василія Великого.

Згодом василіяни, які видали Загальні правила, під кожним правилом цитували твори святого Василія. Своєрідна прив’язаність до святого Василія та цитування його творів залишилася у василіян і донині.

Дехто сміливо стверджує, що «жоден східний монах навіть не має права називати себе василіянином» (так писав відомий вчений Жан Ґрібомон, Нова католицька енциклопедія, т. 2, с. 48), але багато чинів і згромаджень, які сьогодні називають себе василіянами, черпали свою духовність з писань святого Василія і вважають його своїм духовним батьком. У Східній Церкві існує п’ять василіянських чинів (також один латинський).

Митрополит Рутський певним чином адаптував ці Загальні правила для сестер Василіянок у Київській митрополії. Вперше вони були опубліковані в 1771 році польською мовою під назвою: «Статути Отця нашого Василія Великого і духовні уроки блаженного Йосифа Велямина Рутського, Митрополита всієї Русі, надруковані Отцями Василіянами в Мінську для більшої користі сестер того ж Чину». Друге видання Статуту під тією ж назвою з’явилося в Полоцьку 1807 року, а третє – 1854 року в Римі, під тією ж назвою італійською мовою для монастиря Макрини Мечеславської.

У 1897 році, коли митрополит Сильвестр Сембратович призначив ієромонаха Андрея Шептицького візитатором жіночих монастирів, розпочалася своєрідна реформа. Кількість сестер-василіянок почала зростати, коли монахи-василіяни були призначені магістрами новіціяту, сповідниками та духовними наставниками. З’являлися різні пропозиції дати їм інші правила, наприклад, різних східних чинів або адаптовані з латинських чинів. У 1909 році Митрополит Шептицький переклав Статути Василіянського Чину українською мовою, поділивши їх на розділи, додавши до правил Митрополита Рутського цитати з Василія Великого і надрукувавши їх під назвою: «Витяг з Правил Святого Отця Василія Великого, складених Велямином Рутським, Митрополитом всієї Русі. Конституції жіночих монастирів ЧСВВ Галицької провінції» (Жовква: Видавництво Отців Василіян, 1909).

Ось що про ці Правила пише митрополит Андрей:

«На кожному кроці я дивувався його (Рутського) великому духу і надзвичайному таланту. Він так добре знає Василія Великого, що напевно щодня протягом багатьох років носив у руках твори цього Великого Патріарха… З усіх монаших письменників я б сказав, що, мабуть, тільки наш святий отець Теодор Студит більший за нього… Одним словом, “Уривок” (Правила Рутського) є справжньою перлиною… василіянської літератури від XVI століття до наших днів».