Богопосвячені особи в часи війни: хранителі віри та надії

В інтервʼю для ватиканських медіа з нагоди Ювілею богопосвяченого життя отець Роберт Лисейко, Генеральний Настоятель Василіянського Чину святого Йосафата, ділиться думками про те, що означає бути богопосвяченою особою в сучасному світі, які найбільші виклики постають перед українським чернецтвом у час війни і як Отці Василіяни допомагають тим, хто найбільше страждає в цей важкий період.

Цими днями у Римі відбувається Ювілей богопосвячених осіб. Вони прибули сюди з різних країн світу, щоб узяти участь у ювілейних подіях, помолитися і поспілкуватися. Усіх їх об’єднує те, що вони відчули покликання до ближчого перебування з Господом, а відмінність полягає в конкретних обставинах, у яких вони стараються жити цим покликанням. Отець Роберт Лисейко, Генеральний Настоятель Василіянського Чину, розповідає в інтерв’ю для ватиканських медіа про виклики, що стоять перед богопосвяченими особами в Україні в час війни, та про віру, яка стає зрілішою. «Вміти вислухати і могти вислухати – це новий виклик для нашого чернецтва», – зазначає він. У такі темні часи в людей з’являється багато запитань про віру і, як зауважує наш співрозмовник, сама віра потрапляє в кризу. Тому з’являється нагода «зрости в нашій вірі і змінити наш образ Бога», Бога, який діє в нашому житті через інших людей. «Бог не робить замість нас, але Бог робить разом із нами», – підкреслює він.

Отче Роберте, з нагоди Ювілею богопосвяченого життя я хотіла би, насамперед, запитати, що означає бути богопосвяченою особою у 2025 році?

Я думаю, що в наш час бути богопосвяченою особою означає передусім бути людиною –  людиною віруючою, яка вирішила посвятити своє життя й діяння Богові глибше, щоб мати більше часу на особисті стосунки з Богом, чинити Божі діла милосердя та жити разом з іншими, які прагнуть глибшого духовного християнського життя.

На вашу думку, які цінності богопосвячені особи допомагають плекати сучасним суспільствам?

Я б тут сказав дещо обширніше. Ми інколи бачимо богопосвячених осіб як певну групу волонтерів, які виконують у Церкві ту чи іншу функцію: хтось займається лікарнями, хтось – школами тощо. З іншого боку, у Католицькій Церкві дуже багато різних волонтерів, які готові посвятити частину свого часу, щоб чинити ці діла милосердя. І деколи виникає запитання: «А яка ж різниця між тими волонтерами мирянами і богопосвяченими особами, які називають цю свою специфічну діяльність своєю харизмою?». Я думаю, що зводити богопосвячене життя лише до певної специфічної діяльності є хибним, бо суть інша: неважливо, які діла ми виконуємо назовні, а що є основою. Я вважаю, що в наш час найбільш цінним, що може дати богопосвячене життя світові, є вміння жити в глибшій єдності з Богом і вміння жити разом у спільноті осіб, яких об’єднують цінності, яких об’єднує Господь Бог. Ми живемо в дуже фрагментованому світі, де кожен сам за себе, де інколи людям дуже важко знайти час для інших. І саме в богопосвяченому житті найціннішим було б давати свідчення радості автентичного спільного життя, об’єднаного довкола Бога, в якому ми ділимося тим, що маємо, де ми поділяємо наші цінності, де вміємо разом переживати ті чи інші труднощі й долати їх, не втрачаючи єдності один з одним.

Отче, війна в Україні триває вже понад три з половиною роки. Якими є найбільші виклики, з якими стикаються українські ченці та черниці в такий складний період?

Я думаю, що головний виклик – це той, з яким стикається український народ: постійна відсутність почуття безпеки, постійний стрес, невпевненість у завтрашньому дні. Ми не знаємо, де впаде ракета чи куди прилетить дрон. Інший виклик, який стосується душпастирства, – вміння і здатність приймати й вислуховувати багатьох людей, які несуть свої рани і травми, спричинені війною, і які шукають осіб, готових просто вислухати. Завжди було так, що при монастирях гуртувалися ті, хто потребував, щоб хтось їх послухав і почув, бо знали, що там є люди, які мають для них більше часу, ніж інші. Уміти вислухати й мати змогу вислухати – це новий виклик для нашого чернецтва. Зокрема тому, що в такій ситуації потрібно вміти подбати й про себе, про своє ментальне здоров’я, щоб зберегти себе, щоб мати змогу йти і служити тим людям, які нас потребують. І, звичайно, в часі війни завжди є прагнення зробити більше, тому існує небезпека переступити певну межу й втратити ментальне або фізичне здоров’я через бажання героїчних вчинків. Це також важливо, але загалом ми повинні зберігати цю рівновагу, дбати про себе достатньо для того, щоб мати змогу служити іншим, і зберігати альтруїзм, не вдаючись до егоїзму. Думаю, що саме ця рівновага в час війни – найважливіше, що ми повинні намагатися зберегти, щоб справді мати змогу зараз, а також після війни допомагати тим, хто потребуватиме нашої допомоги.

Темою цього ювілейного року є надія. Чим, на вашу думку, є надія? І чи змінилося ваше сприйняття цього поняття за час війни?

Я думаю, що в час війни ми бачимо: надія – це велика внутрішня сила, яка допомагає зберігати внутрішню цілісність особи. Коли ми не маємо сподівання на краще майбутнє, наше життя фактично втрачає будь який сенс. Ми надіємося, що щось зміниться, що буде краще, що зло буде подолано, що війна не триватиме вічно – ця надія допомагає нам рухатися вперед. Це рушійна сила, енергія, яка не дає зупинитися, розчаруватися чи закритися в собі, а допомагає йти далі. Я дуже сподіваюся, що саме приклад богопосвячених осіб і їхнє спільне життя буде прикладом надії. Бачачи їхній приклад, люди зрозуміють, що нас очікує щось інше й краще у майбутньому. А наша основна надія як християн – осягнути життя вічне. Даючи приклад віри в життя вічне через своє служіння як богопосвячені особи, ми допомагаємо зберегти віру в нашому народі.

Мабуть, особливо для тих, хто втратив своїх рідних…

Я думаю, що один аспект – це ті, хто втратив своїх рідних. Але це також особливий виклик для тих, хто, можливо, десь на фронті, бачачи багато смертей, ставить собі запитання: “Чому Бог не втручається в такій несправедливій, жорстокій ситуації?” І саме там бачити якусь надію, що ця пролита кров не пролилася просто так, а принесе якийсь багатий плід – це великий виклик для цих людей.

Окрім теми справедливості, Божої справедливості, які ще питання, теми, пов’язані з вірою, на вашу думку, найскладніше порушувати тепер?

Я думаю, що, насамперед, сама віра потрапляє в кризу. Постає питання віри: “В якого Бога ми віримо?”, “Як ми розуміли Бога до цього часу?”. Якщо ми сподівалися, що Бог, будучи всемогутнім, може зробити в будь-який момент чудо, а зараз ми бачимо стільки зла і бачимо, як багато людей молиться і просить Бога про те, щоб війна зупинилася, і їм здається, що Бог не відповідає, – така віра входить у кризу. І, можливо, власне війна є нагодою зрости в нашій вірі та змінити наше бачення Бога. Тому що Бог зрідка діє безпосередньо через якісь великі чуда. Зазвичай Бог діє через інших людей: Бог у наше життя посилає добрих людей, які нам допомагають. Такими сьогодні є багато волонтерів, людей доброї волі в Україні та поза нею, які допомагають тим, хто потерпів від війни, хто не має найнеобхіднішого. Сьогодні Бог діє через руки наших воїнів, які обороняють свій народ, воюють. Бог дає їм силу, ласку, щоб вони могли це робити. Інколи ми дивуємося надлюдським можливостям наших солдатів. Але це стається не просто так: це стається з Божої ласки, і в такий спосіб Бог допомагає нам боротися зі злом. Бог не робить замість нас, але робить це разом з нами.

Отче, Чин святого Василія Великого в Україні, як і інші Чини і Згромадження, та й уся Церква, від початку повномасштабної війни стоять поруч із людьми, допомагають і підтримують. Якими тепер є найголовніші напрямки, де залучені отці василіяни для того, щоб допомогти тим, хто страждає?

Найбільш обширний напрямок – типовий для богопосвячених осіб, про який я щойно згадував: йдеться про те, щоб мати час і можливість приймати людей, які зранені війною, чути їх, вислуховувати їх, не обов’язково давати якісь дуже мудрі поради – їх годі інколи знайти – але просто мати час для цієї людини, яка відчуває потребу виговоритися. Це, напевно, найважливіша річ. Також наші монастирі стали прихистком для багатьох біженців, зокрема на початку війни. І, звичайно, це порушило певний спокій, комфорт наших монастирів. Але з іншого боку, це також стало нагодою стати ближче до тих людей, відчути терпіння людей, які приїхали зі сходу, які бачили жахіття війни, щоб також навчитися разом із ними співпереживати, співчувати в цьому терпінні, яке вони в собі несуть. Деякі наші ченці їздять на фронт, допомагають солдатам у різний посильний спосіб, а також як капелани-волонтери. І, звичайно, в наших монастирях в Україні і поза Україною часто проводяться ті чи інші збірки, щоб допомогти на фронт у тих потребах, які мають зараз наші воїни. Інша важлива річ, про яку, можливо, ми дуже часто забуваємо, бо переважно дивимося на те зовнішнє, що робиться нашими руками, – це молитва наших ченців за мир. Я думаю, що всі богопосвячені особи, так само як і весь український народ, ті люди, які вірять у Бога, моляться за мир, і завдяки цьому Бог дає нам силу стримувати ворога, щоб вистояти, вижити в той скрутний час. Час, коли, здавалося б, мало бути багато зневіри. Можливо, десь воно й є, але загалом ми бачимо, наскільки мужньо наші воїни і наш народ стоять у цій війні, опираються ворогу, бажають своєї свободи на своїй землі.

Розмовляла Світлана Духович

Джерело: українська редакція Vatican News