Священномученик Северіян Бараник – хрестоносний свідок розп’ятого Христа

Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу, – йдеться у статті журналу «Християнин і світ».

Угнів – це найменше і, мабуть, найнепримітніше місто в Україні. Розташоване воно в мальовничій місцевості серед лісів Сокальського району на Львівщині, за кілометр-два від українсько-польського кордону, на березі ріки Солокія, що впадає в Буг. Одному із синів цього непримітного містечка, якого за всі віки не торкнулося кріпосне право, судилося мужньо й вірно визнати свою віру та любов до Бога усім життям, прийняти радше мученицьку смерть, ніж невільництво гріха. Цим сподвижником Христової віри став Степан Бараник (о. Северіян), який прийшов у світ 18 липня 1889 року. У заможній родині Николая й Анни Бараників було п’ятеро дітей: три сини і дві доньки. Для них не шкодували ні сил, ані грошей на навчання, виховували у християнському та національно-патріотичному дусі.

У 1898 році Степану виповнилося 9 років, і він розпочав навчання в Угнівській чоловічій українській школі. Це була публічна трикласна школа, що проіснувала до 1918 року. У 1900-1903 роках Степан Бараник навчався в Українській державній чоловічій гімназії у Перемишлі, директором якої був високоосвічений педагог Григорій Цеглинський. Він виявив себе щирим батьком та опікуном молоді, бажав допомогти їй під матеріальним і виховним оглядом, хотів дати їй великі знання та ідейний світогляд із тією шляхетною метою, щоб наш народ мав освічених, відповідальних і творчих громадян.

Зі свідоцтва з Перемишльської гімназії довідуємося, що Степан Бараник, як учень 4-го року цієї ж гімназії, навчав 2-х дітей пароха с. Повітно (Городоччина) о. Володимира Лотоцького. Цей факт засвідчив особливі обдарування хлопця, він вмів не тільки поділитися отриманими знаннями, але й навчити та зацікавити молодших від себе, потягнути до пізнання мудрості та великих таємниць науки. Хоч і подобалося Степанові вчителювати, однак відчував він прагнення до іншої, цілковитої посвяти, яка би відкривала простір до ширшого проголошення правди і знання Божої Мудрості всім потребуючим. Степан ще не міг вповні зрозуміти, до якого служіння кличе його Бог. Він далі наполегливо здобував знання в гімназії, вчителював, допомагав батькам і терпеливо чекав на пізнання життєвої дороги.

Після закінчення гімназії в житті 15-річного Степана сталася велика зміна. Серця юнака виразно торкнулася особлива Божа благодать, яка запросила його залишити світ і цілковито посвятити своє життя Богові. Мабуть, вже тоді Господь почав готувати душу свого обранця до майбутньої цілопальної жертви мучеництва за вірність Христові. Йому було лише п’ятнадцять, але прагнення до самовідречення, досконалості та слідування за Христом, бажання сповіщати Добру Новину були настільки сильні й наполегливі, що спонукали його до рішучих дій – залишити рідну домівку, люблячих турботливих батьків, братів і сестер задля Царства Божого. Він немов відчував, що потрібно поспішати, адже життя буде таким коротким!

24 вересня 1904 року Степан Бараник вступив до Крехівського новіціяту Чину св. Василія Великого, щоб розпочати свій монаший шлях, який попровадив його через Голготу страждань до світлого Воскресіння. Митрополит Йосиф Рутський так бачив місію ченців василіян у Церкві та суспільстві:

Монахи будуть відзначатись наукою і святістю життя; будемо мати добрих сповідників і проповідників, яких ми досі не мали; заснуєм багато добре зорганізованих шкіл, з яких вийдуть добрі єпархіальні священики, воднораз державні мужі; на єпископські пости стануть люди, які будуть знати свої обов’язки. Таким робом зможемо ще й допомогти іншим нашим братам, які мають цей самий обряд, що й ми.

Степану Баранику були близькі настанови Йосифа Рутського зростати в чеснотах, прагнути до святості, бути вченим, готовим до виконання будь-якої місії та відкритим до потреб Церкви й суспільства, тому він свідомо ступив на шлях чернецтва.

У 1902 році в Крехові завершилося будівництво нового монастиря, освячення якого звершив 29 вересня цього ж року митрополит Андрей Шептицький. Ігуменом монастиря в той час був о. Єронім Малицький. До Крехова перевели новіціят із Добромиля, і першим магістром, вчителем новиків, після Добромильської реформи став о. Діонісій Ткачук.

Варто пригадати, що у ХІХ столітті через низку суспільно-політичних обставин чин василіян опинився у кризовій ситуації. На російській території він був цілковито й остаточно ліквідований, натомість, не без труднощів, продовжував свою діяльність у межах Австро-Угорщини. У другій половині XIX ст. Папа Лев XIII розпочав оновлення чину, він доручив отцям єзуїтам провести реформу василіянського чину, поки не сформують нову генерацію монахів. Центром реформи, яка розпочалася 12 травня 1882 року і тривала 22 роки, обрали монастир у Добромилі, звідти її назва — Добромильська реформа. Незабаром реформа принесла свій плід – низку визначних постатей, які розвинули місійну й реколекційну діяльність, душпастирську, видавничу і наукову працю. Окрім того, з реформованих василіян вийшли великі єрархи Української Греко-Католицької Церкви – митрополит Андрей Шептицький, єпископи Сотер Ортинський та Йосафат Коциловський.

Крехівський новіціят виховував молоде покликання, новиків, згідно з уставами чину й дисципліною св. Йосафата, дотриманням руського обряду в богослуженнях та постів, приписаних св. Йосафатом. У 1902 році в Крехові було лише 8 ченців: 3 отці та 5 братів. А вже наступного року це число зросло до 62-х: 8 отців, 35 семінаристів і 9 братів. Саме сюди, до реформованого новіціяту, прийшов юнак Степан і разом із монашою рясою отримав нове ім’я – Северіян.

Після закінчення новіціяту 16 травня 1907 року Северіян склав перші чернечі обіти: убожества, чистоти та послуху. 21 вересня 1910 року, коли йому виповнився 21 рік, він склав довічні обіти у Лаврові, в монастирі св. Онуфрія, і цілковито посвятив себе Богові. Після цього брат Северіян Бараник повернувся до Крехова і залишився там на навчання. Напередодні Першої світової війни в Галицькій провінції отців василіян нараховували вже 16 монастирів і дві закордонні місії, усіх монахів було 234.

У 1914 році для брата Северіяна та його співбратів закінчилося спокійне монаше життя. «Росія напала на Австрію і зайняла Галичину. Тодішній протоігумен Платонід Філяс вивіз клириків-богословів у Хорватію, де вони докінчували свої богословські навчання» (зі спогадів о. Дам’яна Богуна). Серед тих братів був і Северіян. По завершенні філософсько-богословських студій він прийняв таїнство священства з рук Преосвященного Діонісія Няраді на чужині в Загребі 14 лютого 1915 року, а 15 лютого 1915 року на Стрітення Господнє відслужив у Вараждині першу Божественну Літургію. Без сумніву, батьки нічого не знали про сина, ні де він, ані тим більше про його свячення. Проте, Господь не залишив матір отця Северіяна в невіданні, а подарував їй уві сні радісну звістку. Про це свідчить у спогадах о. Богун:

Батьки нічого не знали де їх син, коли буде висвячений. Але мамі приснився сон, що її Степан відправляв першу Службу Божу. Була це неділя. Побудила всіх: «Вставайте, ідемо до церкви, бо Стефко відправляє першу Службу Божу». «Чи ти здуріла?», – питають її. «Я не здуріла, я бачила його при престолі». Настояла на своїм і всі пішли до церкви. Стефка нема. Як вернулася австрійська армія Стефко приїхав додому. Йому розповіли, як вони ходили на його приміцію в Угневі. Він потвердив видіння мами, що саме того дня, коли вона бачила сон, він відправляв першу Службу Божу.

Наприкінці 1916 року політичні обставини дещо покращилися, й отець Северіян, разом з іншими василіянами, зміг повернутися на рідну землю. 12 грудня 1916 року в рідному містечку Угневі о. Северіян Бараник таки відслужив Божественну Літургію, чим потвердив мамин віщий сон. Після повернення в Україну о. Северіяна Бараника призначили до Жовківського монастиря. Монастирська спільнота нараховувала 18 монахів: 8 отців і 10 братів. Після спільної ранішньої молитви та трапези монахи розходилися кожен до свого обов’язку. Отець Северіян працював на парафії з дітьми та молоддю.

Цей період не був спокійний. Українсько-польська війна 1918-1919 років нанесла чимало шкоди й руїни як поодиноким монаршим домам, так цілим спільнотам. Найбільше потерпіли монастирі у Крехові та Жовкві. 19 травня 1919 року польська влада заарештувала й ув’язнила в таборі у Домб’ю (біля Кракова) 42 монахи василіяни, де вони перебували до 4 серпня цього ж року. У статті о. Івана Лебедовича «Полеві духовники Української Галицької Армії» знаходимо відомості про інтернування в Домб’ю також і о. Северіяна:

В Жовкві по шпиталях, куди ми ранених і хворих бійців з фронту відсилали, виконував службу полевого духовника місцевий міський парох, о. ігумен Северіян Бараник, ЧСВВ, за що опісля, по програній війні відпокутував у польському таборі інтернованих, спочатку в «Бриґідках» у Львові, а потім на Домбю.

За старанням єпископа Йосафата Коциловського та о. єзуїта Ростворовського, ректора Краківської духовної семінарії, зокрема тодішнього Апостольського нунція у Варшаві Акілле Ратті (пізніше Папа Пій ХІ), отців василіян, між ними, правдоподібно, й отця Северіяна було звільнено з інтернування в Домб’ю.

Повернувшись до Жовкви, о. Северіян продовжував свою працю з вірними. Увесь свій час радо віддавав тим, які потребували поради, доброго слова, щирої молитви. Отець Северіян завжди був готовий вислухати і прийти на допомогу. Особливо його любили діти, з якими часто спілкувався та опікувався ними, як справжній духовний батько. Під час Першої світової війни багато дітей втратили батьків, тому по єпархіях під патронатом митрополита Андрея Шептицького створювали комітети у справах захисту сиріт. Монастир у Жовкві мав власний захист для дітей і старців, ними опікувалися монахи, а отець Северіян був настоятелем сиротинця.

У школі, як катехит, ієромонах Северіян навчав дітей правд віри, а зокрема заохочував їх пізнавати Божу любов і відповідати на неї. Часто своєю поставою сам був прикладом для вірних. Ще у 1895 році при монастирі в Жовкві було засновано друкарню, яка випускала релігійно-просвітницьку й популярну літературу. Отець Северіян редагував аполітичний релігійно-виховний місячний часопис «Наш приятель», призначений для дітей і шкільної молоді Греко-Католицької Церкви.

Окрім того, о. Северіян провадив Марійське товариство як молоді, так і ремісників, Товариство апостольства молитви гідної смерті, давав науки монахам і реколекції для вірних. Про отця згадують, як завжди радісного, привітного, щирого, доброзичливого, і, водночас, відповідального і ретельного у доручених обов’язках, Він іншим ніс потіху, тихо і покірно, без зайвого розголосу та пихи, жертовно працював на Божій ниві.

Отець Северіян Бараник був співорганізатором у Жовкві Товариства української католицької молоді «Життя», яке мало на меті виховувати позашкільну молодь у вірі та моралі, у любові до Вітчизни та українських традицій. Товариство вчило юнаків тверезості й ощадливості, культури та чесності.

Ієромонах Бараник не був байдужий до труднощів, які переживала Церква, страждаючи від роз’єднаності Христового стада. Про це свідчить його активна участь у 3-ій Унійній Пінській конференції 30 серпня – 1 вересня 1932 року.

У 1932 році о. Северіяна перевели у Дрогобич і призначили ігуменом монастиря святих апостолів Петра і Павла та парохом церкви Святої Тройці. Цей монастир був одним з найбільших духовних осередків Галичини. До приходу радянської влади, в 1939 р., він був зразком сучасної парафіяльної праці та мав під чернечою управою велике число церков: сім у самому Дрогобичі та одну в Лішнянському монастирку. На о. Бараника чекало тут чимало труднощів і радощів, однак ніхто тоді не міг подумати, що саме у Дрогобичі його коротке життя закінчиться мученицькою смертю.

У 1933-34 роках у Дрогобицькому монастирі жили 6-7 священиків, 2 семінаристи та 5 братів. Всебічну душпастирську працю провадили безпосередньо у василіянській церкві. Отець Северіян був катехитом і викладачем у Дрогобицькій гімназії. Особливою турботою отець Северіян завжди огортав молодь. Він, як великий приятель молоді, постійно цікавився спортивним життям Дрогобиччини, про що описує Володимир Черевко у статті «Руханково-спортивне товариство “Сокіл” в Дрогобичі»:

Управа дрогобицького «Сокола», хотіла придбати український спортивний майдан зі Сокільським домом. Почалися навіть неофіційні переговори з ігуменом оо. Василіян о. Северіяном Бараником у справі винайму «Соколові» Василіянського поля. Ігумен о. Северіян Бараник, член Міської ради та енергійний громадський діяч (крім того, що виконував свої духовні завдання), живо зацікавився цим проектом, бо був великим приятелем молоді. Справа вимагала довшого часу, поки найвищі власті ЧСВВ дали б свою згоду на винайм поля на 99 років.

Отець Северіян жваво цікавився життям і проблемами своїх парафіян. У 1932-1939 рр. він був заступником голови Дрогобицького товариства «Просвіта». Безпосередньо перед війною дрогобицька філія «Просвіти» спрямувала свої зусилля на самоосвітні гуртки. Молодь збиралася у читальнях, вивчала історію України, літературу, географію та інші українознавчі предмети. Цікаво, що батько о. Северіяна входив до ювілейного комітету з’їзду з нагоди 50-ліття заснування читальні «Просвіти», що відбувся 17 липня 1934 року в Угневі. На цьому з’їзді був присутній також й отець Северіян, який, також, був і добрим організатором. У 1937 році з його ініціативи у Дрогобичі відбулося велике свято з нагоди 900-ліття події, коли князь Ярослав Мудрий віддав під Покров Богородиці український народ. У духовному концерті брали участь провідні хори міста, зокрема хор церкви Пресвятої Тройці, хор української гімназії та «Дрогобицький Боян». Про одне з останніх святкувань у Дрогобичі, яке організував о. Бараник, згадував о. Микола Баранецький:

Останній рік 1939 перед другою світовою війною, – це рік найбільшої релігійної маніфестації в Дрогобичі. Ігумен оо. Василіян о. Северіян Бараник зорганізував небувалий релігійний похід на свято Серця Христового. Всі Братства апостольства молитви Дрогобиччини вислали свої делегації, а довколишні парохії взяли участь з процесіями у цім великім святі Христа Чоловіколюбця. … По тім святі взяв мене о. ігумен Северіян Бараник на дрогобицький цвинтар до щойно викінченого пам’ятника бл. п. Платонідові Філясові і сказав: «Це моє скромне старання для цього заслуженого ченця», і додав сумно: «А чи буде мені кому поставити?» І страшний здогад о. ігумена сповнився…

У вересні 1939 року радянські війська окупували Західну Україну. Вже 9 жовтня митрополит Андрей Шептицький звернувся до духовенства з пастирським листом:

Обернулася картка історії, настала нова епоха. Стрічаймо її покірною молитвою, сильною надією в безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа – Бога, який усе веде на Божу славу й наше добро.

Із приходом червоної армії церковно-релігійне життя назовні помітно завмерло, але внутрішньо воно скріпилося у своїй духовній інтенсивності. Отець Бараник продовжував своє пастирське служіння у Дрогобичі. Хоч часи були непевні, однак, отці й далі невтомно працювали для добра вірних: сповідали, уділяли святі таїнства, проводили реколекції. Ієромонах Дам’ян згадує про одну промовисту зустріч з о. Северіяном:

Як зачалася війна в 1939 році, то я їздив тоді до Гошева помагати сповідати. Я не мав чим вернутися, а мені треба було до Добромиля їхати. Я тоді крутився, вертівся, а нікого не було – всюди транспорт був зайнятий. Якось вдалося мені виїхати до Дрогобича, а в Дрогобичі Бараник був ігуменом. Він дуже услужував. Я в нього переночував, а він вже раненько побіг шукати мені підводи, щоби мене до Добромиля відправити, помогти мені, щоби я не журився… То такий був вчинок його доброти… Це була моя остання зустріч з ним…

У цей час – в 1939 році – на допомогу о. Северіяну призначили о. Якима Сеньківського, якому судилося невдовзі стати не лише співбратом та помічником о. Северіяна, але і його співмучеником. Місто Дрогобич збагатилося ще одним проповідником. Незабаром отців Северіяна і Якима почали називати «василіянськими золотоустими проповідниками».

Митрополит Андрей глибоко розумів небезпеку, в якій опинилася наша Церква з приходом радянської влади, та наслідки, які може мати ця окупація. У 1940 р. на Архиєпархіяльному Соборі, згадуючи про подвиги святих мучеників за віру та їх переслідування, митрополит сказав:

Свята Церква наша перейшла вже кілька стадій своєї хресної дороги: розігнання монастирів, конфіскація церковних дібр, усунення хрестів зі шкіл і шпиталів, арештування і заслання багатьох людей, непосильні податки, а далі може прийде й сама Голгофта!

Шептицький не мав ілюзій щодо нової влади, про що свідчить його лист від 1941 р. до Святішого Отця:

Більшовики є найзапеклішими ворогами Ісуса Христа, Його Церкви та всієї релігії і духовності, і після їх способу діяння ми були всі переконані, що через кілька років з подібним режимом, не залишилося б в нашій країні ні духовенства, ні церков, ні вірних. Вони мали відкритий намір знищити до основ все, що є християнське у нашій країні.

У Дрогобичі кадебісти заборонили єромонахам Баранику та Сеньківському виходити поза монастирську обитель, мотивуючи це воєнним часом. Незважаючи на це, отці продовжували невтомно працювати для добра душ, а над ними вже нависали чорні хмари. Вірні просили отців чимскоріш вийти з монастиря й перечекати гарячий час, але ті не хотіли і слухати. Казали: «Як не знайдуть нас в обителі, то помстяться на невинних, краще вже ми потерпимо».

На кінець червня 1941 року німецька армія почала наступ на окуповані більшовиками території, серед яких однією з перших стала Україна. Замість того, щоб налагоджувати військовий опір, Москва гарячково думала, як винищити тисячі українців – цвіт нації – які вже поневірялися по тюрмах Галичини, або ще перебували в «чорних списках» катів. Як і по всій Західній Україні, тюрми Дрогобича наповнювали «ворогами народу». Ув’язнювали насамперед галицьку інтелігенцію – послів до австрійського та польського парламентів, директорів гімназій, шкіл, учителів, гімназистів і студентів, лікарів, спортсменів. До окремої групи «ворогів» відносили священиків та монахів. Забирали переважно молодих, здорових, красивих, високих. І це не просто набір епітетів. Це – співставлення фактів. Від перших днів брали переважно вночі, мотивуючи перевіркою документів, пізніше людей забирали вдень і не мотивували вже нічим.

Вранці 26 червня 1941 року отці Северіян та Яким відслужили свою останню Божественну Літургію. У передобідню пору за ними прийшли представники НКВС і забрали їх до Дрогобицької тюрми. Схопили, як найнебезпечніших злочинців, без суду і слідства. Більше живими їх ніхто не бачив… Є свідчення, що о. Северіяна Бараника закатували, вирізавши на його грудях хрест, а о. Якима Сеньківського – зварили в казані Дрогобицької тюрми.

Ієромонах Михайло Ваврик згадує про арешт дрогобицьких священномучеників:

Із хвилиною їх арешту одиноким німим свідком їхньої невідомої долі остався по них священничий молитвословець у в’язничній одиночці, а з-поміж його розкритих сторінок випав на долівку дрібненький образочок. І стояло на ньому написане тремтячою рукою о. Платоніда Філяса, що в Дрогобичі закінчив своє велике життя (16.VI.1930): «Прикро подумати, що нас мали б забути ті, котрих ми найбільше любили».

Ці слова о. Філяса пророчо перегукуються зі словами святого Івана Павла II: «Пам’ять про мучеників не повинна пропасти!»

Два-три дні пізніше прийшли німці й дозволили людям на території тюрми шукати своїх рідних. Із розповідей пана Йосифа Ластов’яка:

В кінці червня 1941 року фронт наблизився до Дрогобича. Більшовицька влада намагалась замести свої сліди. Я бачив позаду тюрми велику яму, яка була замаскована, присипана піском і закатана катком. Коли більшовики відступили, прийшли німці, і люди кинулися до тюрем, щоб віднайти своїх рідних. Німці впускали по декілька осіб на територію в’язниці пізнавати замордованих рідних, а більшість людей стояла під брамою. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов на бік і виліз на дерево. Був страшний сморід…, я бачив, як німці послали людей розгортати яму, яка була присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника, ЧСВВ, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в’язниці: тіло неприродно напухле, чорне, страшне лице, а батько пізніше розповів, що на грудях був також вирізаний хрест.

Пані Софія Морська згадувала, що через декілька років після закінчення війни прокурор оповідав їй про те, що чинили в тюрмі зі священиками: одного з отців зварили в котлі й дали їсти в’язням, решта – закопували по шию в землю та ходили по їхніх головах, а також про інші страшні тортури, яких досвідчили наші мученики. Місце захоронення ієромонаха Северіяна Бараника залишається невідомим, але численні свідчення вказують на те, що він був похований разом з іншими у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.

Півстоліття опісля – 14 липня 1991 року – у Дрогобичі на Полі Скорботи відбулося перезахоронення 486 жертв більшовицького терору 1939-1941 років. У перших рядах цієї траурної процесії дрогобичани несли символічні труни ігумена Святотроїцького монастиря й пароха церкви Святої Тройці ієромонаха Северіяна Бараника та його сподвижника, видатного борця за християнську віру, місіонера і проповідника, професора ієромонаха Якима Сеньківського.

Життя блаженного священномученика Северіяна Бараника, який від юності присвятив життя Богові, було настільки тихим і мирним, що не залишило по собі багато яскравих слідів, розголосу й матеріального підтвердження його діяльності. Він невтомно трудився в Божому винограднику, не чекаючи дочасної земної нагороди. Ревний монах, золотоустий проповідник, жертовний священик, опікун сиріт і дітей, наставник і приятель молоді, який завжди був готовий прийти із допомогою до всіх потребуючих, мученик за віру й Церкву – саме такий образ блаженного Северіяна закарбувався у вдячній пам’яті вірних. Люди не забули свого щирого пастиря, який не залишив своє стадо, а радше віддав життя, засвідчивши цим свою вірність Христові, і нині невтомно молиться за всіх нас.

Блаженний священномученику Северіяне, у наших серцях живе пам’ять про твою мученицьку смерть за Христа. Ти залишився до кінця вірним Господеві, моли Бога, щоб ми могли йти Твоїми слідами і, подібно як Ти, зберегти до кінця нашу вірність Христові!

с. Ігнатія Гаврилик, ЧСВВ, кафедра богослов’я

с. Наталія Стиранець, ЧСВВ

БІБЛІОГРАФІЯ

Архівні джерела:

• Архів Отців Василіян Львів, свідчення о. Дам’яна Богуна, ЧСВВ про о. Северіяна Бараника, ЧСВВ.
• Історичний архів отців василіян у Римі. Жидан Ілярій, Воєнний записник.
• Особові справи Блаженних з архіву Місії «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ».
• ЦДІАЛ, Ф. 684, Опис 1, Справа 497 – монах Бараник Степан, 8 липня 1900 – 21 вересня 1910, на 10 аркушах.

Опубліковані джерела:

• Mattei Giampaolo, Ucraina terra dei martiri, L’eroica testimonianza dei beati proclamati da Giovanni Paolo II a Lviv durante lo storico pellegrinaggio, Quaderni de “L’Osservatore Romano”, №61, Città del Vaticano 2002, 121-127;
• Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950). Львів: УКУ, 2005.
• Ваврик М. По Василіянських монастирях. Торонто, 1958.
• Гаврилів Н., Блаженний священномученик Северіян Бараник, ЧСВВ. Угнів, 2011.
• Добромильська реформа і відродження Української Церкви. Доповіді та матеріяли учасників Міжнародної наукової конференції / упорядник Михайло Гайковський. – Львів: Місіонер, 2003.
• Лебедович І., о. Полеві духовники Української Галицької Армії, У 45-річчя участи у визвольних змаганнях. Матеріали до історії. Вінніпег, 1963.
• Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата / Записки ЧСВВ // Рим, 1992. – Серія ІІ.
• Підручний П., о. ЧСВВ. Два програмові писання Рутського: «Discursus» і «Programa Unionis», Analecta Ordinis s. Basilii Magni / Рим, 1974. – Серія II, т. IX.