Святий Василій Великий: приклад слідування за Божим Словом

223

У перші дні року Церква східного (1 січня) і західного (2 січня) обрядів спогадує пам’ять святого Василія Великого. Названий Отцем Церкви, він став для неї світильником та її окрасою, як про це оспівують літургійні стихири. Однією із заслуг св. Василія є те, що він був уважним слухачем Божого Слова. Тому він тлумачить Святе Письмо та черпає з нього могутнє послання про сенс життя і світу, яке й сьогодні знаходить відгомін у серцях багатьох людей.

Покликання до жертовного життя

Святий Василій Великий народився близько 329 року в Кесарії Каппадокійській (нині Туреччина). Батько майбутнього святого був юристом і ритором, а дідусь загинув мученицькою смертю під час переслідувань імператора Діоклетіана. У дитинстві бабуся Макрина була однією з тих, які прищепили майбутньому святому любов до Христа. Варто зазначити, що бабуся, а також мати Емілія, сестра Макрина та брати Григорій (Ніський) і Петро (Севастійський) св. Василія Великого зараховані Церквою до лику святих.

Окрім рідного міста, св. Василій здобував освіту в Константинополі, а згодом в Афінах, культурній столиці еллінського світу. У 355 році він повернувся зі студій та почав викладати риторику, однак відчув, що таке заняття не миле його серцю. Після належного приготування він приймає Святу Тайну Хрищення, а відтак вирішує повністю присвятити своє життя Богові, вдивляючись у тогочасні приклади монашого життя. Задля цього відвідує монахів на землях Єгипту, Палестини, Сирії та Месопотамії, вивчає їхній спосіб життя, особливості аскези тощо. Роблячи перші кроки в аскетичному житті, св. Василій багато роздумує і молиться на самоті, що приводить його до концепції аскези, згідно з ідеалом спільного (кіновійного) життя, відмінного від пустельницького, (анахоретичного). Про те, чому життя у спільноті є важливішим та вищим за життя самітників, ми можемо прочитати у сьомій відповіді його Обширних правил. У результаті написання аскетичних творів та прикладу власного життя, святий Василій Великий увійшов в історію Церкви як законодавець спільнотного монашого життя на християнському Сході. Про велику заслугу св. Василія у розвитку монашества згадує, зокрема, Папа Іван Павло ІІ в Апостольському листі «Patres Ecclesiae».

У 370 році св. Василій стає архиєпископом Кесарії Каппадокійської. Він провадив інтенсивну душпастирську, богословську та літературну діяльність. Крім справ благодійності, таких як будівництво лікарень й опіка над потребуючими, він дбав про те, щоб дати важливий поштовх молитовному життю Церкви. Святий Василій був також відважним захисником віровчення Церкви, активно виступаючи проти єретиків, які заперечували божественність Святого Духа і не визнавали, що Ісус Христос був Богом.

Життєва сила для Церкви Христової

Читаючи різні твори, листи, проповіді та інші писання святого Василія Великого, можемо простежити характерну рису його стилю, який характеризується пошаною до Божого слова як найвищого авторитету для всієї Церкви. Ця ключова думка простежується у частоті біблійних цитат, а головно – у його духовній мудрості при інтерпретації біблійних текстів. «Що властиве вірі? Безсумнівна впевненість в істині богонатхненних слів, якої не можуть похитнути жодні міркування, породжені законами природи, чи вдаване благочестя, – пише він. – Що властиве віруючому? Бути цілком переконаним у силі сказаних слів і не наважуватися нічого відкинути й нічого додати до них. Бо все, що не від віри, є гріх – як каже апостол (Рим. 14,23). Бо віра породжується від слухання, а слухання – через слово Боже, тому все, чого немає в богонатхненному Письмі, – не від віри і є гріхом»[1].

Святий Василій Великий намагається передати Боже слово у всій Його чистоті, враховуючи жагучість та зміст Святого Письма. Окрім своїх інтелектуальних здібностей, він покладається на молитву та силу Святого Духа, щоб осмислити Слово та зробити його живим й діяльним у сьогоденні. У св. Василія можемо навчитися безмежної пошани до Божого слова; він з ретельністю вивчає кожне окреме слово Священного Писання, немов майстер, який доглядає за діамантами, щоб інші мали змогу побачити їхній блиск. Це підхід виражає наставлення, притаманне всім Отцям Церкви: «Святе Письмо було для Отців об’єктом безумовного почитання, основою віри, постійним предметом проповіді, поживою побожності, душею богослов’я. Вони завжди відстоювали його божественне походження, його непорушність, нормативність, невичерпне багатство життєвої сили для духовності й віровчення»[2].

Боже слово, яке формує Божий народ

За словами св. Василія, ніхто не має права нічого додавати чи віднімати від Божого слова, а обов’язком тих, хто має владу в Церкві, полягає у тому, щоб керуватися Словом і нагадувати Божому народові про його вимоги. Саме у цьому ключі Архиєпископ Кесарії Каппадокійської розпізнає причину зла у Церкві його часу. Він був переконаний, що коли Божий народ віддаляється від Божого слова, це призводить до охолодження християнського ідеалу серед духовенства та громад вірних. Як наслідок, виникають поділи й розбрати, які пронизують церковне життя та загрожують зруйнувати єдність Христової Церкви. Описане зло – відсутність послуху Божому слову, присутнє також в Церкві всіх часів.

Святий Василій Великий навчає нас не зводити слова віри до людських слів та уникати спокуси передавати «моє» слово як слово Боже. Пригляньмося ближче, чи не віддаляється Церква від свого завдання, коли ставить на перше місце ті ідеї, міркування та критерії прийняття рішень, які не співвідносяться зі Святим Письмом? Шлях віри Церкви полягає у підкоренні Божій волі, яку відкриваємо у Божому слові. Таким чином, споглядання і роздумування над Словом є процесом, який поступово звільняє Божий народ від першості людських уявлень, дозволяючи кожному члену Церкви крок за кроком узгоджувати своє життя з Євангеліям, у якому зустрічаємо Ісуса Христа – воплочене Боже Слово. У цьому, за словами св. Василія, полягає універсальна радикальність Євангелія, яка є силою Божою на спасіння кожному, хто вірує (пор. Рим. 1,16).

У протилежному випадку, церковне середовище ризикує впасти в крайнощі, перетворюючись на холодний або, навпаки, задушливий простір, позбавлений живильних соків Євангелія. Саме тому внутрішня потреба Церкви спонукає кожного християнина і християнку до зустрічі зі Словом Божим. Цього нас навчають св. Василій Великий та інші Отці Церкви, які розглядали Святе Письмо як джерело для богослов’я, духовності та орієнтир у душпастирському житті. Безмежна повага й послух Євангелію служить Церкві тим наставленням, яке дозволяє щиро та правдиво подивитися на своє життя, теперішнє і минуле, щоб людські міркування чи теорії не абсолютизувались, заміняючи у такий спосіб Євангелія, а з іншого боку, щоб Святе Письмо не було піддане інструменталізації на користь власних утилітарних інтересів.

Святе Письмо – пожива для віри

Оскільки Святе Письмо не одразу є зрозумілим для всіх, з’являється потреба у його тлумаченні, відкриванні для інших, щоб Боже слово не було захованим. Про це святий Василій пише у «Коментарі на пророка Ісаю». У восьмій главі він перестерігає перед поведінкою учителів закону, які взяли «ключ знання» та, не лише не скористалися ним, але й тим, що хотіли увійти, заборонили (пор. Лк. 11,52). Інтерпретуючи цей євангельський текст, він пояснює: щоб розв’язати вузол нерозуміння Священного Писання, необхідне вправляння у Божому законі, роздуми над Божим словом. Натомість учителі закону вхопилися за буквальне дотримання Священного Писання і не можуть відкрити глибокі таємниці Божого слова, Яке розповідає про прихід на цей світ Месії. Тому не увірували в Ісуса Христа, і Господь закрив Своє обличчя від дому Якова (пор. Іс. 8,17)[3].

Запропоноване тлумачення стосується не тільки фарисеїв й учителів закону, але й кожного члена Церкви, особливо єпископів та священників. Внаслідок того, що християнин не вправляється у читанні, роздумуванні та слідуванні за Божим словом, відбувається підміна основних понять: християнське свідчення перетворюється у буквальне дотримання Божих заповідей як набору правил, а віра зміщується на користь церковно-політичних тенденцій чи ідеологій, які руйнують життя Церкви зсередини.

На ці небезпеки часто вказує Папа Франциск. Зокрема, в одній зі своїх проповідей в Домі святої Марти, він роздумував над євангельським уривком, цитованим св. Василієм Великим (пор. Лк. 11, 47-54). За словами Святішого Отця, причиною того, що християни, взявши «ключ знання», не можуть ввійти самі та інших не впускають, є нестача християнського свідчення, до якого закликав Ісус. У християнина, якому бракує свідчення віри, спостерігається цілий духовний і ментальний процес, який призводить до того, що віра перетворюється в ідеологію, яка відштовхує інших та віддаляє Церкву від людей. Як зазначає Папа, це відбувається тоді, коли християнин не молиться, а якщо немає молитви, то двері залишаються зачиненими, а свідчення є гордовитим та характеризується пошуком власного звеличення. Для подолання цієї хвороби необхідна молитва, яка є ключем, що відкриває двері до віри, уможливлює смирення, а відтак дарує змогу відкривати дорогу до Бога іншим людям[4].

У цьому контексті св. Василій Великий навчає нас, що молитва, а також християнська віра передбачає «знання віри», які походять від об’явленого Божого Слова, яке знаходимо, зокрема, у Святому Письмі. Крім того, віра не може бути зведена до простого суб’єктивного знання, але є церковним досвідом, тобто християнською практикою, яка живе в Церкві у постійному взаємовідношенні із вченням Церкви та свідченням віри. Своєю чергою, ті богословські міркування, які не підтверджуються Святим Письмом, повинні вважатися помилковими й засуджуватися як ті, що повстають проти пізнання Бога[5].

Слово, яке відкриває обличчя Бога

Отож, св. Василій Великий прикладом свого життя і писаннями вчить нас першості Божого Слова у Церкві. Для нього Святе Письмо – це написане Слово живого Бога. Воно належить не минулому, а сьогоденню, адже Бог продовжує промовляти до нас у Святому Письмі. В його основі лежить бажання Бога спілкуватися з людством. Господь відкриває своє серце і свій план, показує своє обличчя, пропонує свою дружбу і запрошує нас розділити з ним своє життя в його Сині Ісусі Христі, Слові, що стало тілом у події Різдва. Водночас Боже слово закликає, щоб його читали, слухали, приймали і звіщали, пам’ятаючи, що це сам Бог промовляє до нас тут і зараз.

Крім того, св. Василій вчить нас уникати індивідуалістичного підходу. Слово Боже дане нам для того, щоб будувати церковну єдність. Йдеться про Слово, яке звернене до кожної людини особисто, але в живому Переданні Церкви. Саме тому важливо читати й слухати Святе Письмо в спільності з усіма великими свідками Слова, від ранніх Отців Церкви до святих сучасності, і в одностайності зі Вчительством Церкви.

Ієромонах Яків Шумило, ЧСВВ

[1] ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ, Морально-аскетичні твори, Свічадо, Львів 2006, 136-137.

[2] CONGREGAZIONE PER L’EDUCAZIONE CATTOLICA, Istruzione sullo studio dei Padri della Chiesa nella formazione sacerdotale, in Enchiridion Vaticanum. Documenti ufficiali della Santa Sede, vol. 11, EDB, Bologna 2001, 26.

[3] Пор. J.-P. MIGNE (ed.), Patrologiae cursus completus. Series Graeca, vol. 30, Paris, 1857-1866, 491.

[4] Пор. PAPA FRANCESCO, Discepoli di Cristo non dell’ideologia, in URL: < https://www.vatican.va/content/francesco/it/cotidie/2013/documents/papa-francesco-cotidie_20131017_discepoli-di-cristo.html > (in 29/12/2024).

[5] Див. F. PILLONI, Teologia come sapienza della fede. Teologia e filosofia nella crisi ariana del IV secolo, EDB, Bologna 2003, 92-96.