Василіянський Чин Святого Йосафата 
Особливості душпастирського стилю і єпископського служіння cвятого Йосафата Кунцевича
У понеділок, 20 листопада 2023 р. Б., на завершення виставки, присвяченої святому Йосафату, у Папському Григоріанському університеті Рима відбувся круглий стіл на тему: «Quæ in Ecclesiæ œcumenica unitate consistit. Йосафат Кунцевич – протагоніст міжконфесійної зустрічі між Сходом та Заходом». Пропонуємо вашій увазі один з виступів, присвячений деяким елементам діяльності святого Йосафата, спрямовані на приведення людини до єдності з Христом.
Виставка у Папському Григоріанському університеті запропонувала для відвідувачів, зокрема, кілька ікон святого Йосафата, які виражають аспект його святості. Крім того, у Вільнюсі цьогоріч відкрилися три виставки, у яких відображено поєднання креативності й таланту, щоб надати реалістичних барв художньому замислу.
Серед наявних у Вільнюсі картин є одна, авторства Ігора Кістечка, яка демонструє небесну опіку святого Йосафата над містом, тобто над вірними і духовенством. Догматична конституція ІІ Ватиканського собору про Церкву в стверджує, що «єпископи, молячись і трудячись для народу, різноманітно і щедро наповнюють його з повноти святості Христової»[1]. Владика Йосафат Кунцевич справді був тим, хто через власне наслідування Христа бажав привести людину до святості, а отже – до єдності з Богом.
Як єпископ Полоцької архиєпархії він показав себе не тільки духовним лідером й турботливим пастирем, а насамперед був для інших прикладом плекання єдності з Христом. Ключовим аспектом його служіння була любов до Бога, яка виявлялася не лише у звичайних почуттях, а у конкретних вчинках та його аскетичному житті. Таким чином, Божа любов змінювала найперше його самого, а відтак чудодійно впливала на людей.
Турбота за духовенство
Опіка святого Йосафата над плеканням єдності не обмежувалася лише вірними. Ставши Полоцьким архиєпископом, він розпочав оновлення архиєпархії від священників, наголошуючи на єдності єпископа зі своїм духовенством та єдності духовенства між собою. Віддаленість від співбратів у священстві, церковної влади та реалій життя Церкви спричинялись до появи серед духовенства численних зловживань, які сприяли аморальності серед народу. Годі вже говорити в таких обставинах за будь-який розвиток. Тому й не дивно, що люди шукали задоволення своїх релігійних потреб у церквах латинського обряду чи протестантських спільнотах. Бачивши це, владика Йосафат постійно візитував парафії своєї Архиєпархії. Відвідуючи душпастирів, він їх навчав, давав батьківські поради та старався прищепити в їхніх серцях любов до Церкви і священичого служіння[2]. Конкретні кроки єпископської діяльності виявились також у запровадженні єпархіяльних синодів.
Однією із писемних пам’яток колегіального управління Архиєпархією є твір святого Йосафата під назвою «Правила для священників», де святий Архиєпископ розкриває духовність свого життя, здобуті знання, відображаючи спільний горизонт, що є прикладом синодального шляху Церкви. Ці Правила є уособленням тодішнього морального, духовного та церковного оновлення духовенства[3]. Турбота святого Йосафата про єдність сприяла водночас підвищенню освітнього рівня священників та плеканню їхнього особистого духовного життя. Таким чином, ці плоди стали запорукою для покращення морально-освітнього рівня вірних.
Турбота за вірних: Слово Боже та Святі Тайни
Душпастирські ініціативи владики Йосафата втілювалися насамперед через священників, яким він давав різні приписи у напрямку зросту віри всіх членів Божого народу. Цей зріст можемо поділити на два аспекти, символічно називаючи їх відповідно до двох частин Літургії святого Йоана Золотоустого – Літургія Слова та Літургія Жертви.
Перший аспект – Літургія Слова, охоплює Слово Боже, яке сприяє зросту віри зі слухання (пор. Рм. 10,17). У нашому контексті йдеться насамперед за навчання Христової науки. Задля цієї мети владика Йосафат запропонував для вірних та священників відповідний Катехизм. Даний твір, створений за зразками оновлення Західної Церкви після собору у Триденті та пристосований до Східної Церкви, започатковує перехід від оновлення духовенства до релігійного зросту Божого люду на території Полоцької архиєпархії, яка охоплювала майже всю територію сучасної Білорусі. Владика Йосафат бажав навчити вірних основ Христової науки та усвідомлення приналежності до Церкви, плекаючи у них ідею єдності у вірі. Ця мета реалізовувалась, зокрема, через започаткування багатовимірного катехитичного навчання, тематичних проповідей, навчання основ християнського життя тощо. Це був перший крок для зросту віри Божого люду завдяки слуханню та життю на основі Божого Слова.
Другий аспект – Літургія Жертви, базувався на Святих Тайнах, які були вагомим елементом оновлення духовного життя Полоцької Архиєпархії. Активне жертовне служіння святого Йосафата та його твори показують важливість сакраментального життя, кульмінацією якого є Пресвята Тайна Євхаристії. Душпастирський досвід священномученика та служіння духовним провідником у кількох монастирях допоміг йому в подоланні практичних труднощів на дорозі плекання життя у Святих Тайнах. Наприклад, перешкодою у цьому була плата за Святі Тайни й різні благословення. Тому у Правилах для священників ми знаходимо канон, який усуває цю перешкоду: «Священики не можуть нічого вимагати від мирян ні за хрещення, ні за сповідь, ні за причастя, ні за благословення, ні за поховання, ні за будь-яку свою службу; треба прийняти лише те, що вони запропонують. Коли б, однак, хтось не мав нічого, що міг би запропонувати, священник без жодного слова радо повинен виконати свої обов’язки»[4], – пише владика Йосафат. Ба більше, він в першу чергу своїм прикладом навчав не брати, а радше давати щось потребуючим. Отож, цим каноном святий Йосафат заклав основи для плекання сакраментального життя Божого народу та його поширення. У нових обставинах люди черпали зі Святих Тайн та благословень Божу силу для свого щоденного життя.
Що стосується, зокрема, Святої Тайни Покаяння, то святий Йосафат вважав, що часті сповіді не тільки допомагають зберегти душу чистою, але й є цілющим засобом зберегти чистий розум, який би прагнув здобути вічне здоров’я для душі[5]. В матеріалах його беатифікаційного процесу ми знаходимо свідчення, що отець Йосафат не тільки кілька годин протягом дня, але часто цілі дні присвячував слуханню сповіді вірних, оскільки на той час ще не було багато жертовних священників. І оскільки ієромонах бажав, щоб покаяння стало плодом його проповідей, то часто траплялося так, що, щойно завершивши гомілію в часі Божественної Літургії, його оточував незліченний натовп, котрий бажав очистити своє сумління[6].
У цьому контексті один зі свідків його життя згадує одну кумедну історію. Одного разу, під час своєї подорожі отець Йосафат зустрів на пасовищі двох хлопців та заохочував їх приступити до Святої Тайни Сповіді. Один хлопець послухав його, а інший раптово почав утікати. Йосафат біг за ним до тих пір, аж поки не наздогнав. Свідок, коментуючи цю історію, сказав: «Ось з якою любов’ю треба боротися за спасіння душ»[7]. Святий Йосафат не був строгий щодо покаяння. Навпаки, у своїй проповідях він часто наголошував на величі Божого милосердя.
У Правилах для священників Полоцький архиєпископ часто закликав їх здійснювати Святу Тайну Сповіді. «Оскільки миряни не дуже схильні до Святої Тайни Покаяння, – пише він, – рекомендуємо священникам кожного Великого Посту, відвідуючи з благословенням кожен дім у селах, сповідати. Це належить обов’язково чинити, і навіть якщо би цілий піст треба витратити на це, то у такий спосіб час посту буде використаний щонайкраще»[8]. Знаючи психологічні труднощі людини, владика Йосафат запроваджує добрий душпастирський і педагогічний спосіб дійти до людської душі. Йдеться про необхідність ближчого перебування священика. Він уводить сповідь по домах тих парафіян, які жили далеко від церкви, а у Вільно та Полоцьку відновлює занедбану практику сповіді молоді[9]. У наявних матеріалах ми знаходимо й інші особливості щодо Святої Тайни Покаяння, які стали для багатьох поштовхом у плеканні християнського життя.
Своїм особистим прикладом та душпастирською практикою владика Йосафат показав, що Свята Тайна Покаяння не була для нього виключно як канон чи правило, але потребою, яка виходила з віри. Тому, за свідченням о. Мартина Краснодебського, полоцького єзуїта, він став єпархіяльним сповідником бідних і простих людей, яким за відбуту сповідь ще й давав милостиню. «Сповідати людей було для нього особливим уподобанням. Тому в подорожах, де тільки заходив, ночував чи відпочивав, вислухував сповіді, інколи навіть цілі доми тих, у кого гостював, навіть корчмарів, яких дуже важко спонукати до сповіді[10]», – пригадує митрополит Йосиф Велямин Рутський.
Що стосується Євхаристії, то cвятий Йосафат в Катехизмі зазначав, що вона необхідна, щоб наша душа з’єдналася з Богом і цією духовною їжею зміцнилася в своїй повсякчасній боротьбі[11]. Справді, сьогодні ІІ Ватиканський Собор називає Євхаристію джерелом та вершиною всього християнського життя, тобто таїнством, що найбільш гідно знаменує і чудесно здійснює єдність Божого народу[12]. Святий Йосафат добре знав, що Євхаристія є їжею сильних і великих у вірі, щоб жваво йти через пустелю цього земного життя до вічності. Таким чином, він ніколи не допускав, щоб його день пройшов без служіння Божественної Літургії, що на той час було рідкістю серед священників[13].
Служіння потребуючим
Отож, ми побачили кілька особливостей душпастирського стилю владики Йосафата, який формувався у тому періоді, коли він був ще священником. Як священник Йосафат Кунцевич пропонував своє служіння і допомогу всім, а особливо в’язням. Він добре знав як таким нещасним людям, постарілим у гріхах, важко повернутися до почуття жалю та покаяння, і які замість цього в муках відчаю дихають лише ненавистю та помстою. Тому, служачи в’язням, він відчував, що йому потрібно більше зосереджувати свою увагу на Божому милосерді.
Ієромонах Йосафат почав виконувати це служіння з першого року свого священства. Тоді ж він зустрівся з важким і жорстоким злочином. Противники Берестейської унії вирішили вбити митрополита Іпатія Потія, предстоятеля Унійної Церкви. Одного дня, коли митрополит проходив через площу Вільна, один з православних гайдуків спробував зарубати його шаблею. Але завдяки Божому провидінню, митрополит залишився живим. Присутні накинулись на вбивцю, а законна влада ледве вирвала його з рук обуреного натовпу, щоб віддати на суд людської справедливості, яка визначила йому найгіршу міру покарання – смертну кару. В таких умовах святий Йосафат як ніхто думав про стан тієї душі, яка була близькою до постання перед вічним Суддею. Коли місто обговорювало цей замах, ієромонах Йосафат Кунцевич дбав про долю нещасного вбивці, молячись, щоб йому відчинили двері в’язниці. Завдяки своїй наполегливості він увійшов до в’язничної камери, побачив вбивцю, промовив до нього слова любові й жалю та обняв його. І вбивця, незадоволений тим, що опинився в крайній убогості духа, проливши сльози, відкрив своє серце отцю Йосафату, прийнявши Святі Тайни Сповіді та Євхаристії. Відтак Йосафат супроводжував цього розкаяного злочинця на ешафот. З того часу він бажав виявляти Боже милосердя до тих, яким людська справедливість вже відмовила в будь-якому прощенні[14].
Схожий досвід відчували й ті люди, до яких приходив святий Йосафат. Йдеться, зокрема, за найбідніших, які жили в крайній нужді, хворобах, будучи позбавленими допомоги, підтримки та духовної опіки. Вони більше, ніж інші, просили святого Йосафата розрадити їхні муки. І він йшов до них, не звертаючи уваги на природню відразу. Одного разу, коли він відвідував такі місцини у Вільно, то взяв з собою іншого ченця, який підійшов до входу житла, і від неприємного смороду, швидко повернувся назад та вже не міг наважитися навіть наблизитися, не кажучи вже про те, щоб увійти. Святий Йосафат усміхнувся, взяв співбрата за руку та сказав: «Ходімо брате, потерпімо охоче цей короткий сморід в обмін на вічні пахощі, яких ми заслуговуємо». І вони обоє увійшли, і надали бідному хворому тілесну та духовну допомогу, про яку він міг лише мріяти[15]. Таким чином, святий Йосафат, долаючи всі труднощі, з досконалим духом жертовності та самозречення уприсутнював Доброго пастиря в особі Христа. Все це було б неможливим без Його любові до Бога.
Отож, описаних вище кілька характеристик душпастирського стилю святого Йосафата пояснюють, чому він є для нас прикладом для наслідування. До нього прислухалися, за ним йшли. Він став джерелом порад, духовним авторитетом, бувши тим, хто об’єднує навколо Христа.
Нещодавно Папа Франциск звернув увагу на цю особливість, наголошуючи, що святість об’єднує, адже покликання до неї є не лише особистою подією, але й спільнотною. Він, зокрема, апелює до святої Терези від Дитятка Ісуса, яка у біблійному ключі споглядає все людство як «сад Ісуса», в якому Божа любов охоплює всі Його квіти у інклюзивний і водночас ексклюзивний спосіб. У цьому сенсі, святі є тими, які цією любов’ю запалилися, приводячи всіх до Бога. «Святість об’єднує, і через любов святих ми можемо пізнати тайну Бога, який з’єднався з кожною людиною, обіймає все людство у своєму милосерді, щоб усі були єдині (пор. Йо. 17,22), – наголосив Святіший Отець. На його думку, це є свого роду євангелізація «через притягання», свідчення[16]. Таким чином, святий Йосафат є для нас свідченням Божої любові, яка охоплює всіх.
Святий священномученик водночас ставить перед нами виклик, щоб надати нашому служінню духу самопожертви, яка випливає з палкого бажання жити Євангелієм, плекаючи чисте серце та свідчачи Христа у своєму щоденному житті.
ієромонах Яків Шумило, ЧСВВ
[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Львів: Свічадо 2014, 26.
[2] Cfr. М. СОЛОВІЙ, А. ВЕЛИКИЙ, Святий Йосафат Кунцевич: його життя і доба, Видавництво ОО. Василіян, Торонто 1967, 201-202.
[4] Cfr. Regulae S. Josaphat pro suis praesbyteris, in A. WELYKYJ (a cura di), S. Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana beatificationis et canonazationis 1623-1628, 237.
[5] Cfr. Catechismus a Servo Dei Dei Josaphato compositus, in Ivi, 233.
[6] N. CONTIERI, Vita di S. Giosafat, Arcivescovo e Martire Ruteno dell’ordine di S. Basilio Il Grande, Roma, Tipografia Della Congregazione De Propaganda Fide, 1867,
[7] Cfr. A. WELYKYJ (a cura di), S. Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana beatificationis et canonazationis 1623-1628, vol. 1, Roma 1952, 184.
[8] Cfr. Regulae S. Josaphat pro suis praesbyteris, 236.
[9] Cfr. A. WELYKYJ (a cura di), S. Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana beatificationis et canonazationis 1623-1628, 145.
[10] Ivi, 11.
[11] Cfr. Catechismus a Servo Dei Dei Josaphato compositus, 233.
[12] Cfr. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen gentium», 11.
[13] Cfr. N. CONTIERI, Vita di S. Giosafat, 50-51.
[14] Cfr. Ivi, 60-63.
[15] Cfr., Ivi, 58-59.
[16] PAPA FRANCESCO, Discorso ai partecipanti al convegno promosso dal Dicastero delle cause dei Santi, in URL: <https://www.vatican.va/content/francesco/it/events/event.dir.html/content/vaticanevents/it/2023/11/16/dic-causesanti.html > (in 19/11/2023).
