Берестейська унія в німецькомовній католицькій історіографії XIX століття – відповідь на виклики приналежності до Апостольської Столиці

2890

У понеділок, 20 листопада 2023 р. Б., на завершення виставки, присвяченої святому Йосафату, у Папському Григоріанському університеті Рима відбувся круглий стіл на тему: «Quæ in Ecclesiæ œcumenica unitate consistit. Йосафат Кунцевич – протагоніст міжконфесійної зустрічі між Сходом та Заходом». Пропонуємо вашій увазі один з виступів, присвячений історичному контексту життя і служіння святого Йосафата, який стосується основоположної події Унійної Церкви – Берестейської унії.

У доповіді буде відображено міркування авторів німецькомовної католицької історіографії кінця XIX століття про події Берестейської унії в контексті апологетичного дискурсу в міжконфесійних обмінах серед тогочасної інтелігенції.

Вступ Святого Йосафата до монастиря в 1604 році, його призначення коад’ютором Полоцького єпископа в 1617 році, мученицька смерть і, відтак, беатифікація в 1643 році – усе це події, що відбувалися в контексті Берестейської унії. Отже його канонізацію в 1867 році варто розглядати в масштабах усієї Європи.

У наступні хвилини я хотів би поділитися з вами деякими міркуваннями про особливості Берестейської унії в німецькомовній історіографії кінця XIX століття, періоду канонізації святого Йосафата, оскільки німецька мова була мовою різних церковних діячів на тодішній австрійській території Галичини за часів Папи Пія IX. Як часто підкреслювалося в тогочасних пропагандистських творах, Австрія під владою Габсбургів продовжувала політику співіснування різних етнонаціональних груп – русинів/українців візантійського обряду, поляків латинського обряду і невеликої групи вірмен-католиків. Така стратегія мала на меті захист від царської влади і її політики ексклюзивної переваги російського православ’я. Про це свідчать листи (протягом 1842-1843 рр.) Нунція у Відні та майбутнього кардинала Лодовико Альтьєрі (1805-1867) після його візиту до Львова (Leopolis triplex– Львів як осідок трьох католицьких архиєпископів) до консультора «Propaganda Fide» і видатного німецького історика Августина Тейнера, CO (1804-1874). Варто зазначити, що метою Нунція було написання історії відповідних народів і церков. Бачення із самого серця романтизму…

Тейнер був вихідцем із історичної школи права, яка тоді процвітала в колах, близьких до Фрідріха Карла фон Савіньї та Берлінського університету, і привніс нові елементи в знання про перебіг подій конфедерації Польщі та Литви в XVIII столітті (передусім за часів Папи Климента XIV). Тут можна виділити дві теми, завдяки яким німецькомовна історіографія XIX століття може бути цікавою для цього заходу:

1) вона була історіографією, присутньою в владних органах Галичини з огляду на статус німецької мови як тогочасної lingua franca (мова міжнародного спілкування) для різних народів Центрально-Східної Європи;

2) через визначальну роль, яку відіграла так звана Берлінська школа у формуванні сучасної історіографії.

  1. Політичні діячі

Якщо розпочати наш підхід у хронологічному та систематичному порядку, то насамперед варто поглянути на Михайла Малиновського (1812-1891). Він був висвячений на священника у 1837 році, з 1844 року служив у греко-католицькому соборі Святого Юра в Львові. У 1860 році був обраний депутатом, уже будучи секретарем Головної Руської Ради. Як він сам заявив у 1882 році на свій захист від груп, близьких до архиєпископа Йосифа Сембратовича (1821-1900), ще будучи студентом богослов’я, він дописував про «Руську церкву» у вюрцбурзькому часописі про культуру «Philothea» та в «Österreichische Zeitschrift für Geschichts-und Staatskunde» у 1835 році. В останньому він звинувачував дуже різні групи в утисках русинів/українців і перетворенні єдності, яка сама по собі була добрим і природним явищем, на болісну фальшивість. Це стосувалося також Берестейської унії, в якій його «ворогами» були насамперед польська шляхта, о. Петро Скарґа SJ (1536-1612) та єзуїти з колегії Віленського університету. Отже, для Малиновського ми були… дуже погані…[1].

Крім того, у листі до вищезгаданого о. Тейнера, написаному у Львові 30 квітня 1840 року, він зізнавався, що хотів би продовжити справу Михайла Гарасевича (1763-1836), який, як і Малиновський, був представником шляхетського руського духовенства, тісно пов’язаного з габсбурзькою владою[2]. Як відомо, у 1880-х роках, розчарований навіть конкордатом 1863 року, Малиновський зробить різкий розворот від Риму до Росії. Однак повернімось до Михайла Гарасевича, одного з перших учнів семінарії у Відні. Саме тут, у цьому листі від квітня 1840 року, він знаходить рукопис «Annales ecclesiae Ruthenae, gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis, ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singulari respectu», який буде надрукований у Львові в 1862 році. Ця фундаментальна праця й надалі залишатиметься основним довідковим джерелом для різних дослідників. Тож підсумуємо: для політика Малиновського Берестейська унія кінця XVII століття була невдалою саме через інших.

2.         Людвіґ фон Пастор: Geschichte der Päpste

Тепер погляньмо на іншу крайність, на найпізнішу і водночас найвпливовішу працю німецько-католицького XIX століття. Йдеться про 16-томник «Geschichte der Päpste» (Історія Пап Римських) Людвіґа фон Пастора, який з’явився між 1886 і 1933 роками як відповідь на давній і дуже антикатолицький твір «Geschichte der Päpste» прусака Леопольда фон Ранке (1795-1886). За волею Папи Пія XI твір Пастора займає особливе місце в Бібліотеці Пап, який знаходиться поряд з т. зв. основоположником християнської археології Джованні Баттістою ді Россі (1822-1894).

Людвіґ фон Пастор описує Берестейську унію в IX і XI томах своєї «Історії Пап» у зовсім іншому ключі, ніж Малиновський. На думку Пастора, саме єзуїти стали авторами успішного відновлення католицизму в Польщі, про що свідчать Віленський колегіум (1570) і похвальна праця о. Скарґи[3]. «Тим, ким Канізій став для знедоленої Німеччини, Скарґа був для свого народу» (Was Canisius für das gefährdete Deutschland, das wurde Skarga für sein Volk), – писав Пастор[4].

Саме тут простежується фон усього творчого доробку Пастора, а також усієї католицької історіографії того часу, яка цікавиться Берестям: зусиллями з об’єднання. Прикладом цього є, зокрема, дисертація Die kirchlichen Reunionsbestrebungen während der Regierung Karlus V» (Зусилля возз’єднання церкви під час правління Карла V), надрукована у Фрайбурґі-ім-Брейсґау в 1879 році. Його вчителями, за словами автора, були Гуґо Леммер (1835-1918) та Йоганнес Янссен (1829-1891). Але що ж пише Пастор про унію?

Детальний опис Берестейської унії Пастор виклав у своєму одинадцятому томі. Розповідь починається в 1577 році з твору, який о. Скарґа присвятив князю Костянтину Острозькому (1504-1608)[5]. Викладений на письмі задум Скарґи, який отримав повну підтримку П. Антоніо Поссевіно SJ (1534-1611), підкреслює важливість Вільнюса як осердя зусиль з об’єднання, натомість Острозька академія стала ключовим місцем протистояння унії[6]. В авангарді унії стояли не лише єзуїти, а й львівський єпископ Гедеон Балабан, луцький – Бернард Мацейовський, а також Іпатій Потій, єпископ Володимирський[7]. Для Пастора Берестейська унія є також перемогою над протестантизмом[8], про що заявляв Михайло Малиновський. Пастор поділяє з Малиновським різку критику протестантів і польської знаті, як шляхти, так і магнатів[9]. На його думку, політична єдність постає з релігійної єдності[10].

Для розповіді про візит ad limina в листопаді 1595 року Пастор використав записи, з якими він ознайомився в Апостольській бібліотеці Ватикану. Також він спирається на коментар про відносини з православними в праці ґнезненського єпископа Едварда Ліковського (1836-1915) «Rzut oka na wewnętrzny stan Cerkwi ruskiej przed Unią Brzeską» (1894), яка була перекладена німецькою мовою у виданні Ґердера[11], послуговується «Annales ecclesiae Ruthe» (Львів, 1862) Михайла Гарасевича, напрацюваннями Тайнера, виданням Monumenta Poloniae Historica (III), Юліана Пелеша та іншими рукописами. Згідно з цією квазі офіційною працею, Берестейська унія була тріумфом Католицької Церкви, який став можливим завдяки деяким членам Товариства Ісуса. Натомість головним противником унії був магнат Костянтин Острозький. Основним же джерелом позиції Острозького стає Кирило Лукаріс[12].

3.         Юліан Пелеш: Geschichte der Union

Юліан Пелеш (1843-1896) був префектом семінарії у Львові (1870-1874), а відтак ректором руської семінарії у Відні (1875-1883). З 1885 року – єпископ станіславівський, а згодом перемишський. Свою «Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis zur Gegenwart» (Історія Унії Рутенської Церкви з Римом від найдавніших часів до сучасності), перший том якої вийшов у Відні, де він був парохом церкви святої Варвари і ректором греко-католицької семінарії, надруковано в історичній друкарні отців-мехітаристів у 1878 році. Серед іншого, він підкреслив важливість праці Тайнера для сучасної історії русинів. Праця присвячена архиєпископу Йосифу Сембратовичу (1821-1900).

Пелеш і Пастор представляють позицію, яку підтримував і Святий Престол за понтифікату Папи Лева XIII, – позицію, що завжди була спільною з австрійською владою, і мала на меті зупинити російську пропаганду серед слов’янських народів Австро-Угорської монархії та покласти край російському панславізму[13]. Для Пелеша Берестейська унія, очевидно, є надзвичайно важливою подією[14]; нею він завершує перший том своєї праці.

Пелеш звинувачує руське єпархіяльне духовенство доунійного періоду в моральній розбещеності, використовуючи теми богословської неосвіченості й симонії[15]. Далі він, як і Малиновський, розглядає поширення протестантизму як каталізатор унії. Для Пелеша Острозький є найсильнішим критиком (і навіть перешкодою) для унії. У праці постійно повторюються сюжети про порушення канонічного права, кризу Константинопольського патріаршого осідку, ставропігій, а також про видатну роль двох отців-єзуїтів, які задумали і врешті-решт закріпили унію: Поссевіно і Скарґи. Ці чотири аспекти були буквально скопійовані з праці Пастора.

Іншими елементами, які формують погляд Пелеша на Берестейську унію, є провідна роль віленського єзуїтського колегіуму, значення заснування Московського патріархату в умовах кризи Константинопольського патріархату, а також зусилля Варшавського двору й Римської курії з «рекатолизації» (Rekatholisierung) Польщі[16]. Як і в інших спостереженнях, представлених на цьому заході, твір Пелеша значною мірою спирається на документальне видання Гарасевича. Істотною відмінністю, однак, є поміркована позиція щодо Острозького[17]. Видатний руський князь був великим поборником руської культури, ставлячи за мету поліпшення становища населення на своїх величезних володіннях. З іншого боку, через шкідливі поради Кирила Лукаріса Острозький став найпотужнішим противником Берестейської унії.

4.         Висновки

Опис Берестейської унії в німецькій історіографії зазнав змін: із полемічної позиції політичного діяча на позицію більш дорадчу, що відповідала політиці Святого Престолу. Натомість ставка на розвиток добрих відносин між латинським Римом і руським Львовом (з габсбурзькою владою) залишилася незмінною.

Д-р Ігнасіо Гарсія Ласкурайн Бернсторфф

Д-р Ігнасіо Гарсія Ласкурайн Бернсторфф (Ignacio García Lascurain Bernstorff) народився в Мехіко в 1988 році. Вивчав право, історію, мистецтвознавство та католицьке богослов’я у Фрайбурзі та Мюнхені, у 2019 році в Мюнхенському університеті захистив докторську дисертацію про відносини між Мальтійським орденом та папством у пізньому середньовіччі, після чого працював асистентом у Римському інституті Товариства Ґьорреса у Ватикані. Живе і працює між Мексикою, Італією та Німеччиною. Член Мальтійського ордену з 2007 року. Працює над габілітаційною дисертацією і досліджує наукову спадщину німецького історика о. Августина Тайнера, котрий певний період представляв інтереси Львівської греко-католицької митрополії перед Апостольським Престолом і підтримував кореспонденцію з деякими галицькими церковними діячами.

[1] Malynovs‘kyj, Umrisse zu einer Geschichte des religiösen und hierarchischen Zustandes der Ruthener, Estratto del Österreichische Zeitschrift für Geschichts- und Staatskunde, Vienna 1835, 13-15.

[2] AAV Carte Theiner 3, fol. 34r.

[3] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. IX, 671-675 ed. ibid., vol. XI, 403-405.

[4] Pastor, Geschichte der Päpste, vol.  IX, 675.

[5] Костянтин Василь Острозький (1526-1608).

[6] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. XI, 407.

[7] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. XI, 409.

[8] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. IX, 410.

[9] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. IX, 668.

[10] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. IX, 669.

[11] E. Liwoski, Die ruthenisch-römische Kirchenvereinigung genannt Union zu Brest, Friburgo i. Brisg. 1904.

[12] Pastor, Geschichte der Päpste, vol. IX, 415.

[13] Petar Vrancić, „Kaiser Franz Joseph I. und Leo XIII. Ihre Sorge um die Katholische Kirche bei den Ost- und Südslawen“ in Archivum Historiae Pontificae (33, 1995), 250. (247-273).

[14] Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, vol. 1, 289.

[15] Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, vol. 1, 502.

[16] Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, vol. 1, 507-511.

[17] Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, vol. 1, 512.