«Атлант єдності Церкви»: митрополит Йосиф Велямин Рутський

Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський – один із тих історичних діячів, без вивчення життя і спадщини яких годі зрозуміти не тільки історію Української Греко-Католицької Церкви, а й історію України загалом. Причому йдеться не лишень про історію періоду його життя – XVI-XVII століть, а й наступних віків. Саме Рутський заклав міцні основи майбутнього розвитку Церкви, яку йому судилося очолити, провів низку реформ, які задали напрям і темпи цього розвитку, відчутні й важливі до наших днів.

Про Йосифа Велямина Рутського, беатифікаційний процес якого розпочав ще 1937 року митрополит Андрей Шептицький, розповідає науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ Володимир Мороз.

Рід Веляминів-Корсаків

Треба пояснити, що ім’я митрополита – Йосиф, прізвище – Велямин, а Рутський – це придомок, отриманий від родинного маєтку Рута в Новогрудському повіті Великого князівства Литовського (теперішній Гродненській області Республіки Білорусь). Велямини жили там уже наприкінці X століття, були вірними Київської митрополії.

Народився майбутній Глава Унійної Церкви 1574 чи 1575 року як первісток у Фелікса та Богумили, тобто цього або наступного року випадає 450-ліття від дня його народження. Мати походила з родини Корсаків. При хрещенні отримав ім’я Іван, мав братів Христофора та Андрія і сестер Анастасію та Ганну. Батьки його були вже кальвіністами і так виховували своїх дітей.

Католицизм: латинський і грецький обряди

Навчався Іван у Вільнюсі, відтак – у Празі. Там у 1592 році покидає кальвінізм і стає католиком латинського обряду. Дізнавшись про це, родичі перестають давати студентові кошти на життя й навчання. Але він знаходить підтримку в єзуїтів, навчається у Вюрцбурзькому університеті, а з 1599 року – у Папській Грецькій колегії. Її студенти обіцяли зберігати візантійський обряд, але Рутський, перейшовши в латинський, не хотів цього робити.

Причиною була криза Київської митрополії, її упослідженість. Як писав Рафаїл Корсак, навернутися до обряду предків юнака зобов’язав папа Климент VIІІ на прохання єзуїта Якова Бокси.

Як бачимо, історія спростовує міфи, що папа і єзуїти тільки й думали, як навернути всіх на латинський обряд. Справді, є десятки офіційних розпоряджень і закликів пап берегти обряд Київської Церкви, але нема їх від тих, хто звик звинувачувати Рим у прозелітизмі. Цікавий феномен, правда?

Іпатій Потій, свячення та ідеї оновлення Церкви

У 1603 році Іван Рутський покидає Рим і повертається до родинного маєтку, щоби вступити в його володіння як законний спадкоємець. Того ж року починає викладати у Вільнюській духовній семінарії, яку заснував митрополит Іпатій Потій. Та митрополит насторожений щодо Івана Рутського і відкладає його священничі свячення.

1605 року Рутський пише трактат «Виклад одного русина про виправлення устрою в грецькому обряді», у якому обдумує, як подолати кризу в Церкві. «Наше лихо походить з двох причин, – пише він, – з браку знання наших старших та з браку досконалости і святости життя».

У середині 1606 року митрополит Іпатій вже настільки довіряв Іванові, що доручив йому скласти візит аd limina до Рима від свого імені. У Римі Рутський також представив і свою програму оновлення церковного життя.

Василіянський чин і чин для Церкви

Повернувшись на Батьківщину, Рутський 1607 року вступає у василіянський монастир Святої Тройці у Вільнюсі, прийнявши чернече ім’я Йосиф. Монаші обіти склав 1 січня 1608 року, у празник Святого Василія Великого. 1609 року він став архимандритом Вільнюського монастиря. У 1611-1614 роках він – титулярний Галицький єпископ і коад’ютор митрополита. У 1614-1637 роках – Київський митрополит. Також митрополит Йосиф був адміністратором єпархій: Холмської – у 1626–1630 роках і Володимирської та Берестейської – у 1631–1632 роках. У 1617-1626 роках він уже – протоархимандрит. І це – невисокий худий чоловік, про якого польський історик і богослов Тадеуш Жихевич влучно сказав: «Божий був чоловік, чесний, доброзичливий і такий добрий, що хоч до рани прикладай. Але на противагу (тут додам – до кремезного Йосафата Кунцевича) був тендітний і такий сухенький, що коли одягав важкі церковні ризи, то здавалося людям, що довго доведеться його шукати в тих пишних шатах».

«Колона Церкви» й «атлант Унії»

Коротко про програму діяльності Рутського

Білоруський дослідник історії Унійної Церкви Дзяніс Лисейчиков виділяє в ній три складові: творення Василіянського чину, місіонерська діяльність, зокрема у Москві, і творення Київського патріархату.

Стійкість Рутського, Кунцевича, інших ієрархів, священства і мирян врятувала Унійну Церкву тоді, коли світська влада погодилася скасувати її на вимогу опонентів Берестейської унії. Недарма ж за життя Йосифа папа Урбан VII назвав його «колоною Церкви», «атлантом Унії», «Атанасієм Руси». Хоча маємо тут промовисте свідчення того, що влада Речі Посполитої не завжди підтримувала Унію, як про це писали її противники.

Реформа чернецтва

Силу вистояти Йосиф Рутський і Йосафат Кунцевич знаходили у спадщині східного чернецтва як ядра Церкви, поєднавши духовність законодавця монашества – святого Василія Великого, з організаційним досвідом західних чернечих орденів.

Рутський писав: «Якщо хочемо мати добрих єпископів, подбаймо про добрих ченців».

Відповідні старання вилилися у творення згуртованого Василіянського чину – тоді Конгрегації Пресвятої Тройці.

Дбаючи про гармонійний розвиток чернецтва, митрополит на основі правил святого Василія, впорядкував монаші правила і 1621 року представив їх. 1624 року Апостольська столиця затвердила Конгрегацію, а Рутський став її першим керівником.

За митрополита відбулося шість чернечих капітул. На початку реформа гуртувала п’ять монастирів, у 1637 році – вже 36.

Переговори з москвою

Щодо місії у Москві, то в листопаді 1605 року Рутський їздив туди, але політичні процеси і настрої тамтешніх еліт не сприяли успіху. Та якраз Московський патріарх Ігнатій віднісся до цих ініціатив прихильно. Коли він після ув’язнення змушений був виїхати з московського царства, то знайшов притулок у Йосифа. Тут Ігнатій відкрито став унійним.

Унійна Церква в Речі Посполитій

Розбудовувати Церкву митрополиту Йосифові Велямину Рутському доводилося у складних умовах. Він охоче візитував парафії, але зазнавав нападів – бувало, що навіть камінням його закидали. А ще розпускали інформацію, що для його вбивства найняли 70 убивць. Але це його не зупиняло. На сеймі говорив: «У католицькій державі і під католицьким королем є загроза нашому життю, тому що ми – католики».

Що небезпека була реальною, показало вбивство архієпископа Полоцького Йосафата Кунцевича 1623 року. Побачивши, до чого дійшло, багато гарячих голів тоді остигло. Але 1625 року папський нунцій писав у звіті до Рима: «Як у Римі жидів, так тут трактують поляки Унію».

Та Унія вистояла, бо була не політичною кон’юнктурою, а бажанням утілити єдність Церкви. Іноді ми дивуємося, як та чи та деномінація шукає, наприклад «царства небесного» на землі, але чомусь не добачаємо такого ж великого запалу віри в Київській унійній митрополії XVI-XVII віків, називаючи його лиш «політикою».

Унія – це єдність

Після вбивства Йосафата Кунцевича митрополит Йосиф Велямин Рутський розпочав його беатифікаційний процес.

У 1627 році Глава Унійної Церкви прийняв до неї колишнього опонента, гонителя Йосафата – архиєпископа Мелетія Смотрицького. Сталося це в Дерманському монастирі на Волині, який був унійним. Рутський прийняв Смотрицького, хоч той запекло полемізував із ним у попередніх творах.

Одним із великих задумів, втіленню якого присвятив багато праці митрополит Йосиф, було творення Київського патріархату, який примирив би й об’єднав поділену Київську митрополію. На цьому полі він вів діалог із Київським православним митрополитом Петром Могилою.

На жаль, обом великим мужам не вдалося реалізувати задумане. Сталося це не з огляду на релігію, а через політику: надто багато вже меркантильних сил перешкоджало злагоді. Ми, люди XX століття, мали б нарешті зробити з цього належні висновки, бо так було й тоді – хто найбільше голосив про віру, той часто думав про чини і гроші.

Заповіт митрополита Йосифа Рутського

У 1637 році Йосиф Велямин Рутський у Дерманському монастирі склав заповіт.

Тут є заклики до короля – опікуватися Церквою, до духовенства і вірних – берегти одні одних.

До єпископів він пише про одну тільки річ: «Прохаю моїх високопреосвященних панів і отців, співєпископів Руси, а саме – щоб через любов до Христа залишалися в згоді між собою і митрополитом».

Щодо єпархіального духовенства, читаємо в заповіті: «Щоби пильнували того, що відноситься до обов’язків їхнього уряду, над собою і над своїм стадом, та щоб спасли себе і повірені їм душі».

У період бродінь Реформації і Контрреформації, поширення специфічних учень, які межували з єрессю чи й були такими, показове митрополиче звернення – прохання до мирян: «Тих, хто мають владу в руках – як шляхту, так і міщан, – прохаю, щоб у духовних справах ішли за проводом своїх пастирів. Такий бо порядок установив Бог».

Викрадення тіла святого

Митрополит помер 5 лютого у Дерманському монастирі.

Його наступником ієрархи обрали Пінського єпископа Рафаїла Корсака, родича Рутського, який ріс при митрополиті, бо рано втратив своїх батьків.

Навесні того ж року тіло Йосифа Рутського перевезли до Вільнюса. Загальним було переконання про святість цього Глави Унійної Церкви. Знали про це й московити. Тож коли 1655 року вони окупували Вільнюс, відступаючи, викрали тіло, щоб позбавити Церкву мощей потенційного блаженного і святого.

Андрей Шептицький і Йосиф Велямин Рутський

У 1937 році, з нагоди трьохсотліття смерті митрополита Йосифа у Львові, Перемишлі, інших містах відбулися значні урочистості. Тоді митрополит Андрій Шептицький виступив з ініціативою початку беатифікаційного процесу.

Про зацікавлення владики Андрея спадком владики Йосифа свідчить його велика розвідка, написана в 1937–1939 роках.

А поетеса Уляна Кравченко опрацювала заповіт митрополита Рутського у віршах (1937). Серед них є рядки:

«Вмер Велетень…

Та ввесь не вмер… .

Живе…

Святі вогні запалює в серцях…»

Підготувала Оксана Козак

Джерело: Департамент інформації УГКЦ