Реформаторська діяльність митрополита Йосифа Велямина Рутського в контексті відносин Київської Унійної Церкви з Апостольською Столицею

900

Київський унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський – це одна з найважливіших історичних постатей в житті українського народу та Київської Церкви, а його служіння є добрим зразком відданості ідеалу єдності Христової Церкви. Особливий та відповідальний етап життєвого шляху Йосифа Велямина Рутського розпочався із призначенням його у 1612 р. єпископом­помічником і коад’ютором на митрополичому престолі Київської Унійної Церкви. З цього часу він отримав можливість для практичного втілення своїх планів реформування Київської Церкви та зміцнення унії з Апостольським Престолом. Упродовж свого митрополичого служіння він використав кращі зразки Католицької Церкви для реформування чернецтва, розвитку богословської освіти, а також розвинув ідею Берестейського порозуміння як моделі екуменічної єдності на регіональному рівні у формі Київської Церкви в єдності з Апостольським Престолом.

1.1. Призначення та затвердження на митрополичому престолі Йосифа Велямина Рутського (1613-1614)

Процес обрання, призначення та затвердження Й. Рутського на Київського митрополита відбувалося відповідно до умов Берестейської унії, однак із певною специфікою канонічної практики, яку варто детальніше проаналізувати.

У процесі становлення Київської Унійної Церкви на початку XVII ст. поступово впроваджується нова канонічна практика призначення і за твердження Київського митрополита, дещо відмінна від умов Артикулів Берестейської унії. Так, відповідно до пункту 11 «Артикулів…», кожний новообраний митрополит з числа єпископів має лише «скласти свій послух Найвищому Архиєреєві» перед примасом в Речі Посполитій, а обраний з духовенства або чернецтва – «повинен звернутися до Отця Папи за сакрою, і після того, як та сакра надійде з Риму, щоб владики (щонайменше двоє) висвятили його за нашим звичаєм»[1]. Але вже апостольським бреве Папи Климента VIII «Decet Romanum Pontificem» від 23 лютого 1596 р. встановлено дещо інший порядок призначення та затвердження Київського митрополита: кожен кандидат, «призначений на Архиєпископа або Митрополита згідно з їхнім звичаєм, але в дозволений для них спосіб, завжди повинен буде і зобов’язаний просити й отримати затвердження свого вибору або призначення і введення в уряд або номінацію, як також дозвіл на чин хіротонії від… Римського Архиєрея»[2]. Попри такий посттридентський «юридичний централізм» Римської курії Київська Церква, за влучним висловом М. Димида, в згаданому папському бреве 1596 р. «домоглася потвердження та затримання за собою давніх прав синодального управління, особливо у виборі нового єпископа…»[3]. Згодом, 1605 р., Папа Павло V (1605–1621) у листі до митрополита Іпатія Потія ще раз затвердив «право Київських митрополитів установлювати і висвячувати своїх суфраганів[4]»[5].

Отже, можна стверджувати, що митрополит Іпатій Потій, спираючись на умови «Артикулів…» (1595 р.) та папські бреве (1596 і 1605 рр.), використав у 1608 р. стосовно Йосифа Рутського своє митрополиче право на номінацію за згодою короля, затвердження та висвячення одного з єпископів Київської митрополії – Галицьким єпископом та єпископом­помічником для частини Київської митрополії.

Однак процедура призначення єпископа­-коад’ютора на митрополичому престолі передбачала погодження з Римським Архиєреєм. Відтак, очевидно, митрополит Іпатій Потій, як влучно зазначає о. Атанасій Великий, ЧСВВ «мав у плані постаратися ще за життя про такого помічника, що мав би вже потверджене Апостольським Престолом право до наступництва на митрополії по своїй смерті», але він не встиг завчасно вирішити цю справу[6]. Саме тому в останньому листі до короля Сигізмунда ІІІ Вази митрополит І. Потій просив подбати лише про Володимирську єпархію, бо про Київську митрополію уже подбав за життя і висвятив на митрополичий престол «людину чесну і велику в страсі Божому, мудру, вчену і гідну, отця Йосифа Велямина Рутського». Очевидно, Іпатій Потій вважав, що, відповідно до умов основних двох документів Берестейської унії («Артикулів…» і бреве Папи), немає потреби в попередньому затвердженні єпископа­-коад’ютора на митрополичий престол скоріше, ніж після його смерті[7].

Тому в серпні 1613 р. король Сигізмунд ІІІ видав Йосифу Рутському привілей на Київську митрополію. Для розуміння особливостей процедури канонічного призначення і затвердження Київського митрополита варто повністю процитувати цей документ, в якому зазначалося: «Повідомляємо цим нашим листом всіх і кожного зокрема, до кого воно тільки дійде до відома, о вже набагато передше, за волею та на прохання преподобного Іпатія, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, єпископа Володимирського і Берестейського, йому на допомогу та на полегшу його трудів, із-за його старшого та дуже знесиленого віку, дали ми преподобного Йосифа Велямина Рутського, єпископа Галицького… А тому ж, що тепер митрополит Іпатій помер, то ми, як передше за його життя назначили згаданого Йосифа Велямина Рутського на помічника митрополита Київського, так тепер нашою королівською ласкою, за вставленням багатьох наших урядників та радників, як духовних, так і світських, цю гідність і уряд митрополита Київського, Галицького і всієї Руси даємо преподобному отцю Йосифові Веляминові Рутському, та цим нашим привілеєм його презентуємо та до його смерті йому поручаємо, і то в цей спосіб, щоб згаданий отець Рутський, засівши на згаданім пастирськім престолі, користувався всіма прибутками, які здавна належать до тієї митрополії, і заряджував духовенством та ним управляв, щоб мав правосуддя над усіма церквами та церковними маєтками і дбав про них, щоб у них слава Божа належно відправлялася. А буде він зобов’язаний віддавати послух, як його попередники митрополити, за привілеями Володислава, короля польського і угорського, та старинними правами, віддавали Святішому Отцеві Папі Римському, так і він віддаватиме теперішньому Павлові П’ятому і його наступникам, та буде підлягати його владі і правосуддю…»[8].

Після цього Йосиф Рутський звернувся до апостольського нунція Леліо Руїні по детальні інструкції щодо затвердження на митрополію. У свою чергу, 17 серпня 1613 р. нунцій окремим листом просив Римську курію про інструкцію, підкреслюючи, щоб пришвидшили вирішення справи, бо «коли в інших частинах світу всяке осирочення єпархії може бути шкідливе, то тим більше в тих околицях, що знаходяться серед нез’єдинених і єретиків»[9]. Очевидно, нунцій Л. Руїні добре усвідомлював небезпеку протидії призначенню Й. Рутського на Київського митрополита з боку православного «табору».

Справді, як засвідчив нунцій в листі до Риму від 28 листопада 1613 р., православні на якомусь синоді у Вільно вимагали від шляхти, щоб виступила за призначення такого кандидата на Київського митрополита, який би визнав залежність від Константинопольського патріарха[10]. Православна шляхта на місцевих сеймиках прямо протестувала проти призначення митрополитом Й. Рутського, розпочинала судові процеси, однак сейм у Варшаві не реагував на подібні справи[11].

У січні 1614 р. нунцій Л. Руїні знову просив Римську курію прискорити вирішення справи затвердження Київського митрополита, а Й. Рутський просив розв’язати проблему через окремого прокуратора від Київської митрополії, покликаючись на приклад затвердження І. Потія на митрополичому престолі[12]. Вже 15 березня 1614 р. Апостольський Престол окремим листом відповів, щоб «номінований прислав до Риму автентичний примірник своєї номінації, а Нунцій хай би перевів інформативний процес про стан єпархії та прикмети номінанта»[13]. Відтак, 15 травня 1614 р. нунцій Л. Руїні подав на руки кардинала Ф. Борґезе наступну характеристику: «Про особу Номіната я маю найкращу інформацію. Він має приблизно 40 років і є знатного походження, вчився в Римі, в Грецькій колегії, є добрий теолог і обізнаний у грецькій мові. Щодо доброти життя, його характеризують найкращі звички і велика побожність. Свій маєток він віддав Церкві, що річ є дуже рідкісна у ці часи. Він надзвичайно завзятий щодо цієї Унії та поширює її всією своєю владою. Я думаю, що тут немає жодної особи, щоби була ніж він придатна на цю митрополію. Він має короткозорість і кажуть, що вона спричинена великим навчанням і суворістю життя, яке він провадив у відповідності до грецької дисципліни»[14]. Така позитивна оцінка нунцієм особи кандидата, очевидно, сприяла вирішенню справи номінації.

Невдовзі Й. Рутський отримав буллу Папи Павла V від 5 квітня 1614 р. наступного змісту: «Павло єпископ, слуга Слуг Божих, преподобному брату Йосифу, єпископу Галицькому, вибраному Архиєпископу Київському вітання та Апостольське Благословення [….]. В той час, як Київська Церква, яка зберігає грецькі обряди, що не протиставляються правді та вірі Католицькій та не виключають сопричастя з Римською Церквою, яку за життя очолював світлої пам’яті Архиєпископ Київський Іпатій, через смерть Архиєпископа [….] є позбавлена присутності пастиря [….]. Щоб сама Церква не була приречена на незручну та довгу вакантність осідку, Ми спонукані батьківською та уважною опікою після консультації щодо особи, здатної для обсадження цієї Київської Церкви в кінці скеровуємо очі Нашої уваги до тебе, Галицького єпископа, враховуючи заслуги великих чеснот, якими твою особу щедро відзначив Всевишній і віримо, що ти, який дотепер похвально очолював Галицьку Церкву, цю ж саму Київську Церкву пізнаєш, схочеш і зможеш в здоровий спосіб нею керувати і щасливо управляти під опікою Божою […]»[15]. Крім затвердження Й. Рутського на митрополичому престолі, Папа затвердив також усі давні права київських митрополитів. Водночас Папа вислав близько 49 листів до поважних осіб у Польщі, щоб боронили Унійну Церкву. Вже 28 червня 1614 р. Рутський прийняв гідність Києво­Галицького митрополита[16].

Отже, канонічна процедура номінації, призначення і затвердження Й. Рутського на Київського митрополита упродовж 1613–1614 рр. відбувалась відповідно до бреве Папи Климента VIII (1596 р.), з урахуванням принципу синодальності Київської Церкви та дотриманням основних етапів погодження з королівською владою Речі Посполитої та Апостольським Престолом. Наступним кроком в утвердженні Й. Рутського на митрополичому престолі Київської Церкви став його візит «Ad limina Apostolorum» до Риму у 1615 р. з метою складання звіту про стан митрополії. Восени 1615 р. він виїхав до Риму на особисту аудієнцію до Папи Павла V. Вже 30 жовтня 1615 р. на вечірні, перед святом Усіх Святих, Папа підніс митрополита Й. Рутського до гідності асистента Папського трону, а Київську Церкву наділив численними привілеями[17]. Під час свого візиту до Риму впродовж жовтня­грудня 1615 р. Й. Рутський вирішив понад 30 важливих справ щодо розвитку Київської Церкви, отримав близько 50 довірчих листів до церковних і державних мужів Речі Посполитої[18]. Зокрема, 10 грудня 1615 р. Папа Павло V видав конституцію, в якій урочисто заявив, що Апостольський Престол визнає цінність грецького обряду та заборонив переходи в латинський обряд[19].

На початку січня 1616 р. Й. Рутський вже збирався в дорогу додому, але несподівано захворів, всю зиму і весну пролежав «на ліжку болізні», ним заопікувалися Папа Павло V та кардинал Борґезе. Вже в липні 1616 р. вирушив з Риму до рідного краю[20].

Після повернення з Риму митрополит Рутський розпочав реалізувати свою широку програму реформ в Київській Унійній Церкві.

1.2. Реформа чернецтва, заснування і розвиток Василіянського Чину за Йосифа Велямина Рутського

Однією з найважливіших справ життя митрополита Й. Рутського стала реформа чернецтва[21], яка, на його думку, мала стати основою, фундаментом для зміцнення унії в Київській Церкві. Ще до вступу в монастир він говорив: «Щоб Унія могла існувати й розвиватися, потрібне нам ревне духовенство, а головно святі та віддані Церкві єпископи. Якщо хочемо мати добрих і ревних єпископів, слід виховати добрих монахів, з яких після традиції Східної Церкви можуть бути вибрані наші єпископи. Треба старатися, щоб наші монахи були направду освічені та перейняті духом монашої досконалості. На жаль, дотепер не маємо серед нас ані святості, ані знання…»[22].

Центром оновлення чернецтва став Віленський монастир Пресвятої Трійці, який у 1601 р. мав лише одного монаха, а 1604 р. поповнився ще одним – Йосафатом Кунцевичем. Після вступу до монастиря Пресв. Трійці у Вільно 1607 р., Й. Рутський разом із Й. Кунцевичем почав реалізувати реформу чернечого життя на місцевому рівні. З моменту призначення Й. Рутського адміністратором митрополії новим архимандритом Віленського монастиря став Йосафат Кунцевич[23]. Новий етап реформування чернецтва в Київській Церкві наступив після візиту митрополита Йосифа Рутського до Риму 1615–1616 рр. Під час поїздки до Риму митрополит отримав папський дозвіл на заснування шкіл на зразок єзуїтських колегіумів, чотири місця­стипендії в колегії св. Атанасія для монахів-­василіян, випросив у генерала Єзуїтів двох священників для упорядкування чернечого життя Василіян[24].

У листі до державного секретаря Апостольського Престолу кардинала Борґезе 28 вересня 1617 р. митрополит Й. Рутський так описав перші результати реформування чернецтва: «Як тільки я видужав, я ввесь присвятився тому, щоб Чин святого Василія Великого, від якого залежить слава Божа та все добро в грецькому обряді, привести до тієї форми, яка була б найкраща, а одночасно не чужа уставам святого Отця нашого Василія Великого. Першою моєю журбою було заснувати новіціат для виховання новиків Чину. Досі такого новіціату в цій формі, яка є в добре упорядкованих Чинах латинського обряду, в нас не було, але існував старий спосіб – новиків доручалося вихованню старших отців. Для такого новіціату ми віднайшли місце (Битень) і за нашою спромогою, подбали про утримання, яке вистачило б для двадцятьох новиків. Та бракувало лише вчителів для новиків, а в нашому Чині не було таких, що знали б добре спосіб, як в інших упорядкованих Чинах виховується новиків. Отже, не було іншого виходу, як тільки то, щоб самі вони навчилися цього способу. Тому й зібрали ми до тієї обителі більшість старших, які давали надію на майбутнє благо, і звернулися з настійливими вимогами до Отців Єзуїтів, щоб деякі з них, які будуть надаватися для такого завдання, стали в тім монастирі провідниками наших та виховували тих, які згодом мали б стати вчителями інших. Після одного року закликали ми на те саме місце і під таку саму дисципліну другу частину наших братів, а старших відкликали та розмістили по монастирях, а тим часом не приймали ми до Чину жодного новика. А коли та друга група, яка тепер там виховується, закінчить свій рік, тоді з-поміж них виберемо на вчителів новіціату тих, які виявляться здібнішими. Так, за допомогою Господа, Чин розвиватиметься краще і певніше, а послідовно, і святе З’єднання»[25].

В основу реформи митрополит поклав оновлений статут Василіянського Чину: «Я докладав усіх зусиль, щоб зредагувати в якийсь спосіб правила св. Отця нашого Василія, розкинені по всіх його творах […]. Написав я також правила для урядників Чину, а деякі ще й зараз пишу, у чому маю ще більшу трудність, як у Спільних правилах, бо не хочу відступати від уставу св. Отця; а з іншого боку, в його творах не знаходжу про деякі обов`язки, які тепер потрібні, нічого визначеного. Це все своєчасно подам до затвердження Святішому Отцеві»[26].

У період 20-­26 липня 1617 р. митрополит Й. Рутський скликав до родинного маєтку в Новгородовичах першу чернечу капітулу за участю настоятелів п’яти оновлених монастирів (Вільно, Битень, Жировиці, Новгородок, Мінськ), на якій пояснив суть реформи Чину святого Василія Великого як «засобу виправлення духовного стану Церкви». Фактично Й. Рутський реорганізував чернецтво Київської митрополії та заснував централізований Чин Василіян (інша назва – конгрегація Пресвятої Трійці ),[27] характерними рисами якого було об’єднання в «одну чернечу родину» на основі загальних та партикулярних правил і капітульних конституцій, на чолі з митрополитом і протоархимандритом, які управлятимуть Чином за допомогою ради 4-­х консульторів; для вирішення важливих справ кожних 4 роки скликатимуть Генеральну капітулу; окремими монастирями управлятимуть ігумени, яких що чотири роки буде призначати протоархимандрит; надалі тільки з Чину Василіян можна буде обирати ієрархію Церкви[28].

Слід підкреслити, що хоча Чин святого Василія Великого, заснований на першій капітулі, був подібний до західних чернечих орденів, проте Й. Рутський не мав на меті латинізувати Чин, а навпаки, своїм головним завданням вважав оновлення монастирів грецького обряду.

У червні 1621 р. в Лавришеві митрополит скликав другу Генеральну капітулу, на якій проголошено партикулярні правила, укладені митрополитом Й. Рутським, що регламентували норми внутрішньої дисципліни різних членів Василіянського Чину[29]. Серед інших важливих рішень Лавришівської капітули була постанова про створення у Вільно спільного архіву всіх монастирів та написання історії заснування Василіянського Чину, відзначення ролі Отців Єзуїтів у відновленні Чину[30].

Третя капітула була скликана митрополитом на два роки раніше, ніж це передбачалося конституціями Чину, оскільки в цей період почалися переходи окремих монахів­-василіян до латинського обряду. Свої переходи деякі ченці пояснювали строгістю життя в оновленому Чині[31]. Водночас зростав тиск на василіян з боку козаків, яких православні підбурювали до розправи з уніатами. Так, у 1618 р. козаки втопили в Дніпрі василіянина о. Антонія Грековича, а 1622 р. побили чотирьох василіян при соборі св. Софії в Києві. Крім того, поширювалися чутки про скасування Унійної Церкви та переведення уніатів у латинський обряд, що ґрунтувалися на інформації про відповідне звернення окремих польських латинських єпископів до Риму[32].

Митрополит Й. Рутський достроково скликав третю Генеральну капітулу Чину Василіян, яка відбулася 28 липня – 5 серпня 1623 р. в родинному маєтку митрополита Рута з метою завершення формування капітульних конституцій і правил[33]. Зважаючи на випадки переходу ченців на латинський обряд, на капітулі в Руті вирішено, що кожний чернець повинен скласти обітницю «перебувати в грецькому обряді та в єдності з Римською Церквою постійно, аж до смерті, в монастирях Чину, під управою нашого протоархимандрита і під його послухом…». До речі, всі присутні на цій капітулі, разом з митрополитом Йосифом Рутським та архиєпископом Йосафатом Кунцевичем склали цю присягу[34].

Крім того, на третій капітулі Полоцький архиєпископ Йосафат Кунцевич оголосив про приєднання до Чину Василіян ще трьох монастирів з його Полоцької архиєпархії – Полоцького, Черейського і Могилівського[35]. Тому станом на 1623 р. Віленська конгрегація Пресвятої Тройці Чину святого Василія Великого налічувала вже 8 монастирів у митрополичій та Полоцькій архиєпархіях, а наступного 1624 р. – вже 20 монастирів, які прийняли нові Правила св. Василія Великого[36].

У 1624 р. митрополит Й. Рутський звернувся до Конгрегації поширення віри у Римі з проханням про видання папського листа для «Руських ченців св. Василія Великого Віленської Конгрегації Пресвятої Тройці» з дозволом ченцям обирати протоархимандрита і скликати Генеральні капітули для складання конституції, а митрополитові – затверджувати конституції Чину апостольською владою[37]

У відповідь Конгрегація поширення віри 24 жовтня 1624 р. видала власний декрет наступного змісту: «Священна Конгрегація вважала, що воно надзвичайно підхоже, щоб згадані ченці об’єдналися в одну Конгрегацію; якщо вони це зроблять, то вона дає їм право обирати собі на майбутнє одного головного настоятеля або протоархимандрита всієї Руси та збиратися на Генеральні капітули кожних чотири роки й на них укладати Конституції, однак розумні та згідні з священними канонами, з соборовими декретами та з конституціями Найвищих Архиєреїв; ті чернечі Конституції на визначений реченець затверджуватиме Римський Архиєрей. Проте, щоб у тому часі (тобто до папського затвердження) чернеча дисципліна не потерпіла, ченці зберігатимуть їх доти, доки інакше не розпорядить Апостольська Столиця»[38]. Таким чином, декретом Конгрегації поширення віри було затверджено Конгрегацію Пресвятої Тройці Чину святого Василія Великого, однак право затвердження конституцій Чину закріплено за папою.

Згодом, того ж 1624 р. Папа Урбан VIII видав окремий декрет, яким Василіянському Чинові уділив «всі відпусти, привілеї та ласки», які Папа Павло V надав у 1606 р. усім чернечим орденам Католицької Церкви; відповідно до нього, всі ченці з особливої нагоди (вступу до Чину, складання професії, священичих свячень) могли отримати повний відпуст, а в інших випадках – частковий відпуст[39].

У 1631 р. митрополит Й. Рутський звернувся до Папи з проханням, щоб декрет Конгрегації поширення віри 1624 р. «був зредагований у формі Апостольського Бреве». Вже 20 серпня 1631 р. Папа Урбан VIII видав папське бреве «Exponinobis», яким затвердив декрет Конгрегації поширення віри 1624 р. та надав Київському митрополитові повну владу давати розрішення ченцям Чину Василіян від будь-яких церковних клятв і цензур, а також доручив Чин особливій опіці митрополита[40]. Таким чином, папське бреве 1631 р. завершило уконституювання Чину святого Василія Великого в Київській Унійній Церкві.

Варто додати, що митрополитові Й. Рутському належить ще одна важлива ініціатива: крім чоловічого Чину святого Василія Великого, у 1630 р. він заснував ще жіночий монастир сестер Василіянок, яким надав правила св. Василія Великого[41].

1.3. Заходи митрополита щодо формації духовенства та розвитку богословської освіти в Київській Унійній Церкві

Проблема низького рівня освіченості та духовно­морального стану загалу духовенства як прояву загальної кризи Київської Церкви в другій половині XVI ст. знайшла відображення вже в документах Берестейської унії. Так, при обговоренні процедури призначення кандидатів «високих духовних санів» в пункті 10 «Артикулів…» виразно зазначалося, «щоб на такі високі посади обирали людей гідних і вчених, оскільки його Королівська милість, будучи іншої релігії, не може знати, хто саме є до того гідний. Бо раніше траплялися такі неуки, з-поміж яких декотрі заледве вміли читати… Бо тепер є деякі, що по кільканадцять років духовні уряди обіймають, а в духовний сан не висвячуються, захищаючи себе якимись винятками, наданими королем…»[42]. Відтак, творці Берестейської унії обумовили в пункті 27 «Артикулів…» однією з умов відновлення єдності з Апостольським Престолом можливість забезпечення освіти для кандидатів духовного стану: «Щоб нам було дозволено засновувати школи, семінарії грецької і слов’янської мови в тих місцях, де це буде найдоречніше, а також відкривати друкарні, але під наглядом митрополита і єпископів та з їх відома; і нехай у них нічого не друкується без відома і дозволу єпископів, щоб запобігти поширенню якихось єресей»[43].

Отже, вирішення проблеми формування морально­духовного та освітнього рівня духовенства творці Берестейської унії вирішували через заснування освітніх закладів, зокрема духовних семінарій. Підвищення освітнього рівня духовенства Київської Церкви, очевидно, можна було досягнути лише в довготривалій перспективі. Тому зрозуміло, що, як влучно зазначив о. Іриней Назарко, ЧСВВ «боротьбу з темнотою духовенства, що її провадив митрополит Потій, тепер продовжував митрополит Рутський»[44]

У своєму творі «Виклад одного русина про виправлення устрою в грецькому обряді» 1605 р. Іван Рутський, ще як випускник колегії св. Атанасія в Римі та ректор семінарії у Вільно, описав освітній і моральний стан духовенства таким чином: «Шукаєш священника – нема такого, як тобі потрібно. Хочеш сповідатися з гріхів, немає такого, перед яким ти міг би це зробити. Не знаходиш причини, задля якої хотів би ти ходити до церкви, бо там, як у корчмі. Ні релігії, ні порядку, і нічого там не знаходиш такого, що могло б підтримати й піднести людину, яка любить прославляти Бога»[45]. Далі він продовжував: «Якщо овечкам, наділеним розумом, бракує пасовиська, тобто науки про Бога і про християнські обов’язки, тоді через незнання тих речей, які мали б знати, вони гинуть, або, бажаючи знати, втручаються в справи, які до них не належать, і, будучи вівцями, видають себе за пастирів, будучи учнями, роблять зі себе вчителів. І саме тому вони йдуть в різні єресі й схизми або щонайменше припускаються різних помилок і фальшивих наук»[46].

Отже, вже на початку своєї релігійно-­церковної діяльності Й. Рутський реалістично оцінював взаємозв’язок між рівнем освіти духовенства та рівнем релігійності народу, а відтак вбачав можливість розв’язання кризи через розвиток богословської освіти.

У Київській митрополії станом на 1613 р. існувала одна семінарія «sui generis» у Вільно, заснована 1601 р. митрополитом І. Потієм при монастирі, по суті, як своєрідний симбіоз новіціату та «студіум» (школи); ректором цього закладу був спершу П. Федорович, а потім І. Велямин Рутський. Однак цей заклад не можна було реорганізувати в повноцінну духовну семінарію[47]. В той же час існували ще невеликі школи при монастирях у Бересті та Володимирі[48].

Тому, перебравши в управління Київську митрополію, Й. Рутський вирішив заснувати мережу шкіл різного рівня для поступової підготовки духовенства. Вже 31 березня 1613 р. Й. Рутський отримав від короля Сигізмунда ІІІ привілей на заснування шкіл з грецькою, латинською, церковнослов’янською та польською мовами викладання[49].

У 1613 р. митрополит Й. Рутський заснував новіціат у монастирі в Битені, також на власні кошти колегію (школу) для василіян в Новогородку, а 1615 р. (за іншими даними, у 1617 р.) – колегію в Мінську при монастирі святих Косми і Дем’яна, при цьому останні дві були призначені для навчання виключно кандидатів світського духовного стану, майбутнього парафіяльного духовенства[50].

Під час візиту митрополита Й. Рутського до Риму Папа Павло V видав 3 грудня 1615 р. окремого листа (бреве) «Piisetdevotis», яким всі унійні школи Київської Церкви отримали такі ж самі привілеї, які доти мали єзуїтські колегіуми[51]. Того ж 1615 р. Папа Павло V видав розпорядження при виділення 22 місць­стипендій в різних католицьких освітніх закладах Європи, зокрема 4 стипендії в колегії св. Атанасія в Римі[52].

Відтак, у 1617 р. за ініціативи митрополита Й. Рутського було засновано школу при монастирі в Полоцьку, за підтримки шляхтича А. Хрептовича – школу при монастирі в Краснобарі, згодом – також школи у Жировичах і Боруні[53]

Однак Й. Рутський розумів, що невелика мережа шкіл не розв’язує проблеми підвищення освітнього рівня загалу духовенства Київської Церкви. Митрополит усвідомлював, що для повноцінного формування нових кадрів духовенства для всієї Церкви необхідно відкрити генеральну духовну семінарію. У листі до кардинала Бандіні від 6 травня 1624 р. Й. Рутський писав, що спершу думав заснувати генеральну семінарію у Вільно, однак згодом змінив думку щодо місця: оскільки сусідство з колегією Єзуїтів у столиці Литви, на його думку, могло привести до «зайвих суперечок», то запропонував Мінськ[54]. Однак через складність пошуку коштів на заснування генеральної семінарії, попри повну організаційно-­правову та часткову матеріальну підтримку Апостольського Престолу, митрополит порушив та обговорив це питання на Кобринському синоді 1626 р.[55]. Учасники Кобринського синоду постановили «в одному місці Київської митрополії заснувати головну гімназію (семінарію), до якої з усіх частин Русі люди шляхетського стану грецького обряду посилали своїх хлопців для навчання добрих наук і своєї рідної віри, що в ній вони народилися, предметів, які стосуються досконалості старшого віку»[56]. Тоді митрополит та інші єпископи пожертвували значні суми грошей (шляхом самооподаткування) на заснування генеральної духовної семінарії при монастирі в Мінську, в якій розраховував виховати місіонерів для Церкви[57]. Зрештою, семінарія в Мінську була заснована аж 1632 р., але згодом, через вісім років, була зруйнована пожежею[58].

Таким чином, митрополит Й. Рутський заклав підвалини для загальної та спеціалізованої богословської освітньої підготовки нового покоління духовенства Київської Унійної Церкви, що включав підготовку кандидатів за стипендіями Апостольського Престолу та в окремих власних школах і колегіях Київської митрополії, а також доклав зусиль для заснування генеральної духовної семінарії в Мінську.

Підсумовуючи основні напрямки реформаторської діяльності митрополита Й. Рутського, підкреслимо, що він, дотримуючись основних принципів Берестейської унії, послідовно реалізував програму зміцнення та розвитку довіреної йому Київської Церкви. Дотримавшись відповідної процедури затвердження на митрополичому престолі Київської Церкви з боку короля та Апостольського Престолу, Й. Рутський додатково відбув візит до Риму, який дав позитивні плоди для подальшої його діяльності. Відтак основну увагу Київський митрополит зосередив на реформуванні чернецтва, що завершилось заснуванням централізованого Чину святого Василія Великого та формуванням системи освітніх закладів для підготовки духовенства.

о. Роман Кулинцак, студент Папського Салезіянського Університету

«ALMA MATER» – журнал студентів Папської Української колегії св. Йосафата в Римі (№ 84, 2023).


[1] 1 Б. ҐУДЗЯК, Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії, Львів 2000, 333.

[2] Там же, 347.

[3] М. ДИМИД, Херсонеське таїнство свободи, Львів 2007, 167.

[4] Суфганами називають єпископів­-вікаріїв, тобто єпископів-­помічників.

[5] І. НАГАЄВСЬКИЙ, Історія Римських Вселенських Архієреїв з узглядненням важніших подій Української Церкви і Народу, ч.2. Від Авіньйону до французької революції, Рим 1967, 327.

[6] А.Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Т. IV: XVI–XVII ст. Рим 1971, 215.

[7] Там же, 215.

[8] Там же, 215, ­216.

[9] A. G. WELYKYJ, Litterae Nuntiorum Apostolicorum Historiam Ucrainae Illustrantes (1550–1850). Vol. III (1609 – 1620) // Analecta OSBM, Series II, Sectio III, Vol. 1, Romae 1959, 95-­96; А.Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 216, ­217.

[10] A. G. WELYKYJ, Litterae Nuntiorum Apostolicorum, 99,-100; А.Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 217.

[11] 11 М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, Рим 1991, 33.

[12] A. G. WELYKYJ, Litterae Nuntiorum Apostolicorum, 104.

[13] А.Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 217.

[14] A. G. WELYKYJ, Litterae Nuntiorum Apostolicorum, 106­-107.

[15] A. G. WELYKYJ, Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1750–

1953), // Analecta OSBM, Series II, Sectio III, Vol. 1, Romae 1953, 350­-351.

[16] М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського, 33; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити: біографічні нариси (1590­1960), Рим 1962, 21.

[17] М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського, 34; А. Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 243­-244.

[18] 18 А. Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 243.

[19] М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського, 34; A. G. WELYKYJ, Documenta Pontificum Romanorum, 359­-360.

[20] М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського, 34; М. МАРИСЮК, Митрополит Йосиф Велямин Рутський (в 300­-ліття його смерти), Жовква 1937, 25; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 22.

[21] О. М. КАРЛІНА, Українська Греко­-Католицька Церква (УГКЦ) [Інтернет ресурс: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_hreko_katolytska (18.08.2021)].

[22] М. ШЕГДА, Життєпис митр. Йосифа В. Рутського, 31.

[23] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання (1596) до 1743 // Analecta OSBM, Series II, Sectio I, vol. 48, Romae 1992, 115; П. КРЕЧУН, Віленський період в житті священномученика Йосафата Кунцевича [Інтернет ресурс: https://www.osbm.org.ua/index.php/publikatsiyi/rik­sv-yosafata­ta­y­rutskoho/1237­vilenskyi­period­v­zhytti-sviashchennomuchenyka-yosafata­kuntsevycha (08.10.2021)].

[24] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 115.

[25] T. T. HALUSCYNSKYJ – A. G. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum, Archiepiscoporum et Episcoporum / Epistolae Josephi Velamin Rutskyj Metropolitae Kiovensis Catholici (1613–1637), Series II, Sectio III, vol. 1, Romae 1956, 31-­32.

[26] T. T. HALUSCYNSKYJ – A. G. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum, 32.

[27] П. ПІДРУЧНИЙ, Історичний нарис законодавства Василіянського Чину Святого Йосафата (1617­-2018) // Analecta OSBM, Series II, Sectio I, vol. 57, Рим­-Львів 2018, 44.

[28] А. Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 247­-248; П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 118­-119; І. НАГАЄВСЬКИЙ, Історія Римських Вселенських Архієреїв, 330.

[29] П. ПІДРУЧНИЙ – Б. П’ЄТНОЧКО, Василіянські генеральні капітули від 1617 по 1636 рік // Analecta OSBM, Series II, Sectio I, vol. 55, Рим­-Львів 2017, 173; П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 121.

[30] П. ПІДРУЧНИЙ – Б. П’ЄТНОЧКО, Василіянські генеральні капітули, 176.

[31] T. T. HALUSCYNSKYJ – A. G. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum, 76.

[32] П. ПІДРУЧНИЙ, Історичний нарис законодавства, 54; П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 121.

[33] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 121.

[34] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 122; П. ПІДРУЧНИЙ, Історичний нарис законодавства, 55.

[35] Там же.

[36] А.Г. ВЕЛИКИЙ, З літопису християнської України, 247; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 23-­24; І. НАГАЄВСЬКИЙ, Історія Римських Вселенських Архієреїв, 330.

[37] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 133.

[38] Там же, 133-­134.

[39] П. ПІДРУЧНИЙ, Василіянський Чин від Берестейського з’єднання, 134.

[40] Там же, 134; П. ПІДРУЧНИЙ, Історичний нарис законодавства, 57­-58.

[41] І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 33; T. T. HALUSCYNSKYJ – A. G. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum, 247­-249.

[42] Б. ҐУДЗЯК, Криза і реформа, 332.

[43] Там же, 335.

[44] І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 24.

[45] В. МОРОЗ, Складні сторінки церковної історії [Інтернет ресурс: https://www.verbum.com.ua/04/2020/working­with­memory/dif icult­turns­of­church-history/ (15.11.2021)].

[46] Там же.

[47] Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський митрополит Київський й усієї Руси­-України. Ювілейна збірка в тристаліття смерти 1637­-1937, Перемишль 1937, 17­-18.

[48] І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 24.

[49] П. ЛОТОЦЬКИЙ, Історичний погляд на виховання священиків у василіянському Чині в добі Просвітництва (XVIIXIX стт.) [Інтернет ресурс: https://www.bazylianie.pl/index.php?option=com_content&view=article&id=347:v&catid=16&Itemid=3 (10.11.2021)].

[50] Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський, 17, 19; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 24.

[51] A. G. WELYKYJ, Documenta Pontificum Romanorum, 357-­358; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 25.

[52] Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський, 20.

[53] І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 25; Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський, 19.

[54] Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського // Analecta OSBM, Series II, Sectio II, vol. III (IX), Romae 1960, 378.

[55] І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 25; Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський, 21­22; Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 386.

[56] Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 386.

[57] М. МАРИСЮК, Митрополит Йосиф Велямин Рутський (в 300-­ліття його смерти), Жовква 1937, 26; Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський, 22­-23.

[58] Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 387-­388.; І. НАЗАРКО, Київські і Галицькі митрополити, 26.