Берестейська унія в німецькомовній католицькій історіографії XIX століття – відповідь на виклики приналежності до Апостольської Столиці

1442

У понеділок, 20 листопада 2023 р. Б., на завершення виставки, присвяченої святому Йосафату, у Папському Григоріанському університеті Рима відбувся круглий стіл на тему: «Quæ in Ecclesiæ œcumenica unitate consistit. Йосафат Кунцевич – протагоніст міжконфесійної зустрічі між Сходом та Заходом». Пропонуємо вашій увазі один з виступів, присвячений історичному контексту життя і служіння святого Йосафата, який стосується основоположної події Унійної Церкви – Берестейської унії.

У доповіді від імені двох авторів відображено зацікавлення німецькомовної католицької історіографії кінця XIX століття подіями Берестейської унії в контексті апологетичного дискурсу в міжконфесійних обмінах у середовищі тогочасної інтелігенції.

Вступ святого Йосафата до Василіянського Чину 1604 року, призначення його коад’ютором Полоцького архиєпископа 1617 року, мученицька смерть, а потім беатифікація 1643 року – це події, які відбувалися в тіні Берестейської унії 12 червня чи, можливо, 25 листопада 1595 року. Таким чином, його канонізація в 1867 році повинна бути прочитана в руслі католицької історіографії кінця XIX століття на загальноєвропейському рівні.

У наступні хвилини я хотів би поділитися з вами деякими думками саме про унію в німецькомовній історіографії періоду канонізації, оскільки саме в цьому ключі писали різні церковні діячі на тодішній австрійській території Галичини за часів Папи Пія IX. Як часто підкреслювалося в тогочасних пропагандистських творах, політика співіснування різних етнонаціональних груп – русинів (ruteni) візантійського обряду, поляків латинського обряду та невеликої групи вірмен-католиків, що проводилася Австрією під владою Габсбургів, безумовно сприймалася як протегування, але з позиції царського правління та їхньої політики ексклюзивної переваги на користь російського православ’я. Саме так можна відчитати листи, написані нунцієм у Відні і майбутнім кардиналом Лодовіко Альтьєрі (1805-1867) після його візиту до Львова[1] (Leopolis triplex – Львів як осідок трьох католицьких архиєпископів) до консультора «Propaganda Fide» і видатного німецького історика Августина Тайнера СО (1804-1874) у 1842-1843 роках. Для нунція шлях був зрозумілий: написати історію відповідних народів і церков. Бачення із самого серця романтизму…

Виходець з історичної школи права, яка процвітала в той час у колах, близьких до Фрідріха Карла фон Савіньї та Берлінського університету, Тайнер вніс нові елементи у знання про події конфедерації Польщі та Литви у XVIII столітті, насамперед за часів Папи Климента XIV. Тут ми бачимо два аргументи, через які німецькомовна історіографія XIX століття може бути нам цікавою на цьому заході:

1) вона була історіографією, присутньою в органах влади Галичини завдяки статусу німецької мови як тогочасної lingua franca (мова міжнародного спілкування) для різних народів Близькосхідної Європи.

2) через визначальну роль, яку відіграла так звана Берлінська школа у формуванні сучасної історіографії.

1. Політичні діячі

Якщо ми підходимо до розгляду хронологічно і систематично, то доречно буде почати з Михайла Малиновського (1812-1891). Пресвітерські свячення він отримав у 1837 році, з 1844 року служив у греко-католицькому соборі Святого Юра у Львові. У 1860 році був обраний депутатом, вже будучи секретарем Головної Руської Ради. Як він сам заявив у 1882 році на свій захист від груп, близьких до архиєпископа Йосифа Сембратовича (1821-1900), ще будучи студентом богослов’я, він дописував про «Руську церкву» у вюрцбурзькому часописі про культуру «Philotea» та в «Österreichische Zeitschrift für Geschichts- und Staatskunde» у 1835 році. В останньому він засуджував дуже різні групи за утиски русинів і перетворення унії, яка сама по собі була добрим і природним фактом, на руйнівну самозванщину. Це стосувалося і Берестейської унії, де її «ворогами» були насамперед польська шляхта, о. Петро Скарґа SJ (1536-1612) та єзуїти колегіуму – пізнішого Вільнюського університету. Тож для Малиновського ми… поганці…[2].

До речі, він зізнавався вищезгаданому отцю Тайнеру в листі, написаному у Львові 30 квітня 1840 року, що хотів би продовжити справу Михайла Гарасевича (1763-1836), оскільки Малиновський належав до шляхетського руського духовенства, тісно пов’язаного з габсбурзькою владою[3]. Як ми знаємо, у 1880-х роках, розчарувавшись навіть у Конкордії 1863 року, Малиновський здійснив різкий поворот від Риму в бік Росії. Але повернімося до Михайла Гарасевича, одного з перших вихованців української семінарії у Відні. У цьому листі від квітня 1840 року, він пише, що мусить віднайти рукопис «Annales ecclesiae Ruthenae, gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis, ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singulari respectu», який буде надрукований у Львові в 1862 році. Ця праця залишиться для різних експонентів фундаментальним довідником. Підсумовуючи, можна сказати, що для політика Малиновського Берестейська унія кінця XVII століття пішла не так, як хотілося б, через інших.

2. Людвіґ фон Пастор: Geschichte der Päpste

Погляньмо тепер на іншу крайність, на пізніший і водночас найвпливовіший твір т. зв. німецько-католицького XIX століття. Згадаймо 16-томну «Geschichte der Päpste» (Історія Пап) Людвіґа фон Пастора, яка з’явилася між 1886 і 1933 роками як відповідь на стару і дуже антикатолицьку «Geschichte der Päpste» прусака Леопольда фон Ранке (1795-1886). За волею Папи Пія XI, праця Пастора займає особливе місце в Бібліотеці Пап, яка стоїть поряд з т. зв. основоположником християнської археології Джованні Баттістою де Россі (1822-1894).

Людвіґ фон Пастор трактує Берестейську унію в IX і XI томах «Geschichte der Päpste» у зовсім інших тонах, ніж Малиновський. Для Пастора саме єзуїти є авторами успішного відновлення католицизму в Польщі, про що свідчать Віленський колегіум (1570 р.) і похвальна праця отця Скарґи[4]. «Чим Канісій був для Німеччини, що перебувала під загрозою, тим був Скарґа для свого народу» (Was Canisius für das gefährdete Deutschland, das wurde Skarga für sein Volk), – писав Пастор[5]. Саме тут можна побачити трансформацію всієї творчості Пастора, а отже, і всієї католицької історіографії того часу, яка починає цікавитися Берестям – зусиллями, спрямованими на досягнення унії. Наприклад, дисертація, надрукована у Фрайбурґзі-ім-Брейсґау в 1879 році, тепер називається: «Die kirchlichen Reunionsbestrebungen während der Regierung Karlus V» (Зусилля возз’єднання церкви під час правління Карла V). Його вчителями, за словами автора, були Гуґо Леммер (1835-1918) та Йоґаннес Янссен (1829-1891). Але що ж пише Пастор про унію?

Пастор детально описав Берестейську унію в одинадцятому томі свого твору[6]. Розповідь Пастора розпочинається з 1577 року працею[7], яку о. Скарґа присвятив князю Костянтину Острозькому (1526-1608)[8]. Ідея Скарґи отримала повну підтримку о. Антоніо Поссевіно SJ (1533-1611), який був посланий до двору польського короля Стефана Баторія (1533-1586); він підкреслював важливість Вільно як осереддя зусиль для досягнення унії, а не опозиції до унії, якою керувала Острозька академія (закрита 1636 року)[9]. Тоді ж відбулося піднесення львівського та віленського братств до рангу «ставропігійних» (вищих за духовенство та вилучених з під його влади – exempti). Унія була укладена не тільки завдяки єзуїтам, але передусім завдяки зусиллям львівського єпископа Гедеона Балабана[10], луцького латинського єпископа Бернарда Мацейовського та нового володимирського єпископа Іпатія Потія[11]. Для Пастора Берестейська унія також є тріумфом у боротьбі з протестантизмом[12], про що також заявляв Михайло Малиновський. Пастор поділяє з Малиновським різку критику протестантів і польської знаті, як шляхти, так і магнатів[13]. На його думку, політична єдність походить від релігійної єдності[14].

Щоб розповісти про візит ad limina у листопаді 1595 року Пастор використав записи, з якими він ознайомився у Ватиканській бібліотеці. Автором позиції відторгнення Острозького проти унії є Кирило Лукаріс[15]. Пастор спирається на коментар про відносини з православними у праці ґнезненського єпископа Едварда Ліковського (1836-1915) «Rzut oka na wewnętrzny stan Cerkwi ruskiej przed Unią Brzeską» (1894), яка була перекладена німецькою мовою десять років по тому у виданні Ґердера[16]. Відтак він використав «Annales ecclesiae Ruthenae» (Львів, 1862) Михайла Гарасевича, а також напрацювання Тайнера, видання Monumenta Poloniae historica (III), Юліана Пелеша (ІІ) та інші рукописи. Згідно з цим твором, Берестейська унія була тріумфом Католицької Церкви, який відбувся завдяки деяким членам Товариства Ісуса. Головним опонентом тут був магнат Костянтин Острозький.

3. Юліан Пелеш: Geschichte der Union

Юліан Пелеш (1843-1896) був префектом семінарії у Львові (1870-1874), а потім ректором руської/української семінарії у Відні (1875-1883). З 1885 року – єпископ Станіславівський, а відтак Перемишльський. Свою «Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis zur Gegenwart» (Історія Унії рутенської церкви з Римом від найдавніших часів до сучасності), перший том якої вийшов у Відні, де він був парохом церкви святої Варвари і ректором греко-католицької семінарії, був надрукований в історичній друкарні отців-мехітаристів у 1878 році. Серед іншого, він підкреслив важливість праці Тайнера для сучасної історії русинів. Праця присвячена архиєпископу Йосифу Сембратовичу (1821-1900).

Пелеш і Пастор представляють позицію, спрямовану на багатоцільове припинення російської пропаганди серед слов’янських народів Австро-Угорської монархії та покінчення з російським панславізмом. Дана позиція була суголосною із позицією австорійської влади, яку підтримував Святий Престол за понтифікату Папи Лева XIII[17]. Для Пелеша Берестейська унія є центральною подією[18], яка завершує перший том його «Історії унії Руської Церкви з Римом».

Пелеш звинувачує руське світське духовенство періоду до Берестейської унії в моральній розбещеності; використовує теми богословського невігластва та симонії[19]. Далі він, як і Малиновський, розглядає поширення протестантизму у якосіт каталізатора унії, для якої Острозький становить найсильнішу критику (і навіть перешкоду). У творі Пелеша можна знайти повторювані сюжети порушення канонічного права, кризи Константинопольського патріаршого осідку, ставропігій, а також видатної ролі двох отців-єзуїтів, які задумали і врешті-решт закріпили унію: Поссевіно і Скарґи. Ці чотири аспекти були буквально скопійовані з Пастора. Крім того, визначна роль єзуїтського колегіуму у Вільнюсі, важливість заснування Московського патріархату на тлі кризи Константинопольського патріархату, а також зусилля варшавського двору і Римської курії для «рекатолизації» (Rekatholisierung) Польщі[20] є тими аспектами, які формують погляд Пелеша на Берестейську унію.

Як і в інших спостереженнях, представлених на цьому заході, твір Пелеша значною мірою спирається на документальне видання Гарасевича. Істотною відмінністю, однак, є поміркована позиція щодо Острозького[21]. Визначний руський князь був великим популяризатором руської культури, маючи на меті покращити становище населення у своїх величезних володіннях, а через шкідливі поради Кирила Лукаріса Острозький став ревним і могутнім противником Берестейської унії.

4. Висновки

Опис Берестейської унії в німецькій історіографії змінився від полемічної позиції політичного діяча до більш дорадчої позиції згоди з політикою Святого Престолу. За винятком змін, «ставка» на культивування добрих стосунків між латинським Римом і руським Львовом (з габсбурзькою владою) залишилася незмінною.

Д-р Ігнасіо Гарсія Ласкурайн Бернсторфф

Д-р Ігнасіо Гарсія Ласкурайн Бернсторфф (Ignacio García Lascurain Bernstorff) народився в Мехіко в 1988 році. Вивчав право, історію, мистецтвознавство та католицьке богослов’я у Фрайбурзі та Мюнхені, у 2019 році в Мюнхенському університеті захистив докторську дисертацію про відносини між Мальтійським орденом та папством у пізньому середньовіччі, після чого працював асистентом у Римському інституті Товариства Ґьорреса у Ватикані. Живе і працює між Мексикою, Італією та Німеччиною. Член Мальтійського ордену з 2007 року. Працює над габілітаційною дисертацією і досліджує наукову спадщину німецького історика о. Августина Тайнера, котрий певний період представляв інтереси Львівської греко-католицької митрополії перед Апостольським Престолом і підтримував кореспонденцію з деякими галицькими церковними діячами.

[1] Насправді нунцій Лодовіко Альтьєрі ніколи не був у Львові, проте у 1842 році отримав дуже детальний звіт про відносини між обрядами і греко-католицьким та римо-католицьким духовенством у Галичині від авдитора нунціатури Ґаетано Бедіні (прим. ред.).

[2] M. MALYNOVS‘KYJ, Umrisse zu einer Geschichte des religiösen und hierarchischen Zustandes der Ruthener, Estratto del Österreichische Zeitschrift für Geschichts- und Staatskunde, Vienna 1835, 13-15.

[3] AAV Carte Theiner 3, fol. 34r.

[4] PASTOR, Geschichte der Päpste, vol. IX, 671-675 ed. ibid., vol. XI, 403-405.

[5] Ivi, 675.

[6] PASTOR, Geschichte der Päpste, vol. XI, 406-415.

[7] O jedności Kościoła Bożego pod jednym Pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu, Wilno 1577 (прим. ред.).

[8] Костянтин Василь Острозький (1526-1608).

[9] PASTOR, Geschichte der Päpste, vol. XI, 407.

[10] Львівський єпископ Гедеон Балабан багато зробив для справи Унії, проте в останній момент різко змінив погляди і став на бік Костянтина Острозького і противників поєднання (прим. ред.).

[11] PASTOR, Geschichte der Päpste, vol. XI, 409.

[12] PASTOR, Geschichte der Päpste, vol. IX, 410.

[13] Ivi, 668.

[14] Ivi, 669.

[15] Ivi, 415.

[16] E. LIKOWSKI, Die ruthenisch-römische Kirchenvereinigung genannt Union zu Brest, Friburgo i. Brisg, 1904.

[17] P. VRANCIĆ, Kaiser Franz Joseph I. und Leo XIII. Ihre Sorge um die Katholische Kirche bei den Ost- und Südslawen in Archivum Historiae Pontificae (33, 1995), 250. (247-273).

[18] Y. PELESZ, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, vol. 1, 289.

[19] Ivi, 502.

[20] Ivi, 507-511.

[21]Ivi, 512.