Святі та Блаженні

Василій Великий (грец. Μέγας Βασίλειος), Святий Василій (329-379) – святий, архиєпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії, визначний церковний діяч, один із Отців Церкви і найбільш шанованих в Київській Русі святих. Церква заслужено дала йому титул Великий. Він справді Великий головно у трьох ділянках свого життя: Він Великий Архіпастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.

Народився Василій близько 330 року в Кесарії, адміністративному центрі Каппадокії, і походив з відомого роду, що славився як знатністю і багатством, так і сповідуванням християнської віри. Його дідусь і бабуся з боку батька під час гоніння Діоклетіана повинні були переховуватись в лісах Понта протягом семи років. Мати святого Василія, Емілія, була донькою мученика. Батько святого, також на ім’я Василь, був адвокатом і відомим викладачем риторики. У сім’ї святого Василія було десять дітей, п’ять синів і п’ять дочок, з них п’ятеро були потім зараховані до лику святих: Його сестра – Макрина стала для Василія прикладом аскетичного життя, адже однією з перших в Малій Азії почала провадити спільнотне монаше життя та стала настоятелькою жіночих монаших спільнот, яких згодом почали називати василіянками. Один з братів святого Василія – Григорій, згодом став єпископом Ніси та відомим богословом. Перші роки життя святий Василь провів у маєтку що належав його батькам на річці Ірис, де виховувався під керівництвом матері і бабці Макрини, високоосвіченої жінки, що зберегла в пам’яті переказ про знаменитого єпископа Каппадокії – Григорія.

Початок монашого життя

Початкову освіту Василій отримав під керівництвом батька. Відтак він навчався у Константинополі, а потім в Атинах, де пробув 4 або 5 років і товаришував з Григорієм з Назіанзи, з яким у нього склалася міцна дружба, що тривала до кінця життя. Повернувшись з Атен, Василій зайнявся викладанням риторики в Кесарії. Але це тривало недовго. У його житті відбуваються зміни. Він дізнався про аскетично-чернечий рух, який поширювався також у його регіоні, Малій Азії. Спілкування з багатьма подвижниками монашого життя сприяло початку нового етапу його життя: він вирішив приєднатися до чернечого руху. Однак спочатку хотів глибше пізнати монаший спосіб життя. З цією метою він здійснив тривалу подорож до Єгипту, Сирії, Палестини та Месопотамії, досліджуючи особливості аскетичного способу життя, переважно самітнього. Повернувшись, Василій вирішив втілити в життя отриманий досвід та знання. Дотримуючись вказівок Євангелія, він продав частину свого майна, роздав його бідним і відправився у тихе і спокійне місце на березі річки Іріс (сьогодні вона називається Єсілімарк у Туреччині), щоб розпочати новий спосіб життя, радикального євангельського життя молитви та діл милосердя.

Життя для Церкви

Самітне життя Василія не було довгим. Церква закликала його до апостоляту. У той час Церква Сходу переживала неспокійні часи внутрішньої боротьби, викликаної доктринальними розбіжностями, головним чином єресями, найбільшою з яких було аріанство. У 360 році, на запрошення свого єпископа, Василій взяв участь у Соборі в Константинополі, який розглядав питання віри, що сколихнули Церкву в розпалі аріанської боротьби. Після Собору Василій вирішив повністю присвятити себе служінню Церкві й захисту віри. Ця обставина змусила частково дистанціюватися від його початкового варіанту самітного аскетичного життя. Але праця Василія для чернечого життя не перервалася. Навіть пізніше, будучи єпископом, Василій Великий підтримував постійний зв’язок зі своїми монашими спільнотами, які дотримувалися його Правил.

У 365 році новий єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на пресвітера. Після смерті Архиєрея, він став його наступником у єпископстві Кесарії, яка на той час вже була великою катедрою з багатьма залежними єпископами, які називалися суфраганами. Будучи єпископом, Василій присвятив себе захисту віри. Святий Василій і святий Атанасій Олександрійський – два велетні того часу в обороні християнської віри на Сході. Василій діяв інтенсивно й безстрашно: він проповідує, сперечається, пише, подорожує по всій імперії, веде суперечки з аріанськими теологами та іншими єпископами. Відомим став епізод, як Василій протистояв самому імператору Валентину, щоб захистити правдиву віру.

Соціальна діяльність

Іншим аспектом особистості та діяльності святого Василія є його соціальна опіка. Він є першим відомим єпископом Церкви, який розвинув вчення про соціальну діяльність Церкви. Перші кроки у цьому напрямку він зробив ще тоді, коли був священником. У 369 році регіон Каппадокії та Понту був спустошений лихом голоду в результаті сильної посухи, що спричинила поганий урожай, вибух цін і обурливі дії спекулянтів. Василій був глибоко зворушений становищем народу. Він роздавав їжу, засновував притулки для бідних. Уся ця діяльність випливала з його розуміння євангельської любові: для нього вона обов’язково повинна матеріалізуватись у милосердній та благодійній діяльності. Василій вважав, що практика милосердя є обов’язком не лише кожного окремого християнина, але й всєї Церкви – її духовних лідерів, єпископів. В якості теоретичної основи для соціальної діяльності святий Василій розвинув сміливий соціальний дискурс. Хорошим прикладом цього є гомілії: «Бог не творець зла», «В часи голоду та посухи», «Розберу мої стодоли», «Про багатих» тощо. Уся соціально-благодійна турбота була матеріалізована у «Василіяді», великому комплексі будівель для потребуючих та інших благодійних цілей, який, згідно з джерелами, був розташований на околиці Кесарії і який називають «містом бідних». Це був плід діяльності, якою опікувався сам Василій та його ченці. Згідно зі свідченням святого Григорія Назіанзина (у хвалебній промові святого Василія), цей комплекс включав лазарети, заїжджі двори для іноземців і багатьох служителів знедоленим, які мали бути забезпечені державою, однак цього не сталося. Все було побудовано на зібрані гроші, завдяки діяльності та прикладу Василія Великого; про все дбали його ченці, а найогиднішу роботу він залишив собі: догляд за прокаженими.

Писання святого Василія

Як людина високого інтелектуального рівня, він був обізнаний не тільки у світських науках, а й у божественній, оскільки рясно впивався Божественною мудрістю безпосередньо зі Святого Письма, а тому пояснював євангельську науку в Церкві та світу в письмовій формі. Праці святого Василія є великим скарбом, який він заповів не тільки Східній, але й усій Вселенській Церкві. Його писання становлять дорогоцінне джерело вчення та духовності, доступне Церкві всіх часів. Твори святого Василія можна розділити у такий спосіб:

1. Догматичні твори. Їх зміст стосується богословських питань чи доктрини віри Церкви. Вони представлені як доктринальні напрацювання про Святу Трійцю (Тринітарне богослов’я), особу Ісуса Христа (Христологія), про Святого Духа (Пневматологія) і про Церкву (Еклезіологія).

2. Гомілії. Святий Василій був чудовим оратором, мав дар слова. До нас дійшли деякі з його проповідей у письмовій формі. Виділяються два види проповідей: «Гексамерон»: набір із 9 проповідей про створення, у формі філософсько-теологічних коментарів на перші сторінки Біблії, та «Про псалми»: набір із 15 проповідей про різні псалми. Для Василія Великого книга Псалмів є найважливішою у Старому Завіті. Псалми служать як для навчання, оскільки містять глибокі моральні повчання, так і є формами молитви у всій їх різноманітності: хвала і прослава Бога, покаянні молитви, споглядання діл Божих. Псалми є основою літургійних молитов Церкви, частин Божественної Літурії. Існують також 23 інші проповіді на різні окремі теми: панегірики-похвали мученикам, про покуту, проти скупості, лихварства тощо.

3. Подвижницькі праці. Частиною цієї категорії, яка описує моральне і духовне повчання для християн, є твори: «Про суд», «Про віру», «Про хрещення», «Етика» (або «Моральні правила»), «Великий Аскетикон» (або «Ширші правила») і «Малий Аскетикон» (або «Короткі правила»). Останні дві праці склали фундаментальний посібник для чернечого життя спільнотного характеру, який переважав на Сході, а також мав великий вплив на Заході. Вони не є «чернечими правилами» у власному розумінні, як це прийнято вважати: це скоріше духовні настанови, які святий Василій черпає безпосередньо зі Святого Письма для тих, хто прагне життя справжньої християнської досконалості.

4. Педагогічні твори. Наприклад, «Поради молоді…» – це короткий твір, у якому Василій розглядає зв’язок між світською язичницькою літературою та християнським формуванням. Йдеться про те, як молоді християни, зробивши правильний вибір, можуть отримати користь від читання греко-римських класиків, філософів, поетів та інших нехристиянських письменників. Василій Великий має намір пояснити, що деякі твори язичницьких авторів є корисними і можуть допомогти в моральному формуванні молодих християн.

5. Листи. Збереглися понад 350 листів святого Василія різного змісту: богословські, духовні, прохання до влади, поради окремим особам, дружні листи тощо. Листи святого Василія є цінними джерелами для пізнання його особистості, а також для розуміння історичного становища Церкви Сходу в IV столітті, організації єпархій, церковної дисципліни тощо.

Святий Йосафат був мучеником за єдність Церкви Христової. За цей ідеал він пролив свою кров, пожертвував життя. Крім того, святий Йосафат спричинився до відновлення василіянського чернечого життя на слов’янських землях і разом з митрополитом Йосифом Велямином Рутським заснував централізований Чин святого Василія Великого, який сьогодні справедливо також називається «Василіянський Чин святого Йосафата».

Святий Йосафат за родом і походженням був українцем, оскільки народився на території України, хоча ці землі належали тоді до Польсько-Литовського князівства. Але його також можна вважати святим двох інших народів. Він є святим для Литви, оскільки став ченцем в монастирі Пресвятої Трійці у Вільно (нині Вільнюс, столиця Литви), і з цього монастиря сприяв відновленню чернечого життя. Він також є святим для білоруського народу, оскільки був єпископом Полоцьким і прийняв мученицьку смерть у Вітебську. Зрештою, внаслідок канонізації, святий Йосафат є святим для всієї Вселенської Церкви Христової.

Святий Йосафат, у хрещенні Іван Кунцевич, народився у місті Володимирі, на північному заході України, на той час важливому торговельному центрі Польсько-Литовського князівства. Точна дата його народження документально не підтверджена, однак вважають, що це найбільш ймовірно 1580 рік. Його батьків звали Гавриїл і Марина. Батько був дрібним торгівцем збіжжя і міським радником. Мати опікувалася навчанням дітей і вселила в серце Івана глибоку побожність. Родина Кунцевичів, як і переважна більшість у регіоні, була православного віросповідання. Іван Кунцевич вже в юності обрав Унійну (Греко-Католицьку) Церкву, яка відзначається прославою Бога у східному обряді та перебуває в єдності з Католицькою Церквою. У віці тринадцяти чи чотирнадцяти років Іван Кунцевич був відправлений батьками до Вільно, столиці Литви, щоб працювати з багатим купцем Якинтом Поповичем, вдосконалюючись у торгівлі.

У цьому космополітичному з релігійної точки зору місті, де співіснували різні християнські конфесії – Іван увійшов у фазу вирішального вибору у своєму житті. У його сумлінні увиразнилось вирішальне питання: якою була справжня Христова Церква перед розколом? Чи повинен він залишатися вірним православній церкві своєї родини? В результаті різних особистих роздумів, читання книг та розмов з богословами він зміг сати католиком, не відмовляючись від своєї східної християнської традиції. Саме в той час, у 1596 році, українські єпископи Київської митрополії, зібрані на синод у Бересті, недалеко від Вільнюса, проголосили свою католицьку віру, визнавши Папу главою Церкви, але зберігаючи східну традицію візантійського походження, яка була для них дуже дорогою. Берестейська унія була тим світлом, яке змусило Івана зробити вирішальний крок у житті. За свідченнями очевидців його життя, Іван багато молився, просячи Божого світла, і дійшов висновку, що його серце лежить у Католицькій Церкві східного обряду. Уже тоді він усвідомив, що Церква Христова має становити, за бажанням нашого Спасителя, єдине стадо, яке веде єдиний пастир. Відтоді Іван став відвідувати церкву Пресвятої Трійці у Вільнюсі. У храмі були ченці монастиря Пресвятої Трійці, які наслідували духовність святого Василія Великого. Поступово Іван став дуже активним учасником церковних богослужінь: він співав на церковних крилосах, був читцем та дзвонарем. Його активна участь у цьому храмі сприяла здійсненню ще одного кроку в житті.

Вступ до монастиря

Відвідуючи церкву Пресвятої Трійці, Іван Кунцевич прийняв рішення вступити до монастиря та продовжувати життя у чернечому стані. Монастир дотримувався Уставу святого Василія Великого як маршруту своєї духовності; був автономним, тобто не об’єднаним у конфедерацію чи Чин. Такою була одна з моделей чернечого життя на Сході. Однак монастир Пресвятої Трійці був у повному занепаді: ченців було мало, велося кволе чернече життя.

У 1604 році юнак знайшов кімнату в кутку монастиря і оселився там, присвячуючи себе виключно молитві, покуті й навчанню. Цей період почався як особистий новіціят, час посвяти в чернече життя.  У нього не було ні структури, яка б сприяла його навчанню, ні прикладів, які він міг би наслідувати. Навпаки, він знайшов у ченцях монастиря лише контрсвідків. Але Йосафат (це ім’я він прийняв, вступивши до монастиря) власними зусиллями здобув солідну освіту. Таким чином, він присвятив три роки виключно на особисту підготовку до місії, з якою він зіткнеться. На самоті Йосафат віддавався молитві, читанню, зокрема, спадщини Святих Отців та життя святих. Велике значення для його формування мали богослужбові книги, які стали для нього посібниками як для молитви, так і для вивчення богослов’я. Найбільш ймовірно, що Йосафат після вступу до монастиря прослухав принаймні один курс богослов’я у професорів Віленської академії. Маючи все це за основу, він став дуже шанованою особистістю у своєму середовищі з точки зору богословської та релігійної мудрості. Його проповіді захоплювали, він вмів на високому рівні розмовляти з елітою міста, обговорювати доктринальні питання віри з фахівцями, а також розмовляти з простими людьми, пояснюючи їм у доступний спосіб складні догматичні аспекти віри.

З приходом Йосафата до монастиря, в історії Унійної Церкви та Чину Святого Василія Великого з’являється інша важлива особа – Йосиф Велямин Рутський. Походження зі знатної родини дозволило йому навчатися в Римі, де він здобув великий авторитет навіть серед Папи. Саме папа Климент VIII запропонував йому перейти на візантійський обряд і прийняти велику місію в його Батьківщині – зміцнити Берестейську унію, відновити Унійну церкву, яка була в глибокому занепаді через погано сформоване духовенство. Рутський стає великим другом, співбратом та співробітником Йосафата у відновленні монашого життя та Церкви. Обидва, Йосафат як священик і Рутський як єпископ, заснували в 1617 році Конгрегацію Пресвятої Трійці, об’єднавши 5 монастирів в конфедерацію. Від 1743 року сукупність централізованих монастирів з виразною ідентичністю та структурою почала зватися «Чин святого Василія Великого».

Святий Йосафат як священник та єпископ

Йосафат був висвячений на священика в 1608 р. чи на початку 1609 р. Слід уточнити, що душпастирська діяльність Йосафата як священика і єпископа розвивалася насправді не серед українців, а в Литві та Білорусі. Проте територія у складі Польсько-Литовського князівства належала Київській митрополії, великому осідку Руської Церкви. Як священик і як єпископ Йосафат взірцево втілював проповідуваний Христом образ доброго пастиря, який знає і любить своїх овець, захищає їх від вовків і, зрештою, віддає своє життя за них. Його проповідь приваблювала слухачів з усіх верств суспільства. Послухати його приходили навіть люди інших конфесій, наприклад, православні та протестанти, бо в його словах чули відлуння справжньої сили Євангелія. Одним з визначних елементів душпастирської діяльності Йосафата була Свята Тайна Покаяння. Можна сказати, що він відновив у своєму середовищі практику частої сповіді, яка на той час була здебільшого занедбана серед східних християн. Для Йосафата Свята Тайна Покаяння була знаряддям для відродження християнського життя серед людей.

Йосафат був призначений єпископом у 1617 році, спочатку як коад’ютор архиєпископа Полоцького в Білорусі, а наступного року титулярним архиєпископом Полоцьким. Митрополит Рутський, знаючи потенціал Йосафата, хотів залучити його до більшої справи, тобто до відновлення Католицької Церкви на руських землях. Йосафат у своїй смиренності не бажав прийняти цю місію, покинувши тишу монастиря, щоб зіткнутися з неспокійною реальністю Церкви, яка в той час переживала глибокі розколи та конфлікти. Однак прийнявши єпархію, Йосафат негайно взявся до роботи: довгої та болісної праці, яка охоплювала матеріальну та духовну реставрацію Церкви.

Великою місією святого Йосафата на душпастирському рівні було його проповідування і діяльність на користь єдності Церкви. Слова Христа «щоб усі були одно» стали його девізом з юності. Будучи священиком, він вів інтенсивний діалог з православними, беручи участь у дискусіях з їхніми лідерами, не цураючись гострої полеміки. Свідченням цього є його полемічні твори: «Про першість святого Петра» та «Про хрещення Володимира». Щодо унійної діяльності Йосафата, то свідки доводять, що він керувався уважністю, яка вже тоді відзначалась духом Другого Ватиканського Собору. Він ніколи не воював проти православних. Навпаки, його діяльність на користь єдності завжди базувалася на милосерді. Йосафат діяв розсудливо і лагідно, ніколи не дозволяючи собі мститися. Навіть у полеміці він не втрачав спокою. Святий Йосафат радів наверненням, засмучувався впертістю, хоча завжди твердо стояв на захисті віри. Він добре знав як відрізнити помилку від людини, яка помилилася: ним керувала повага до кожного – християнська любов.

Мученицька смерть

Святий Йосафат вірив у діалог і порозуміння. Він бачив, що в основі непорозумінь, суперечок та конфліктів лежить взаємне ігнорування, дистанціювання сторін, відсутність контактів, поширення фальшивих новин і недоведених звинувачень. Все це можна було б подолати діалогом і роз’ясненням правди. З цієї причини він говорив про єдність Церкви в проповідях, сприяв зустрічам і дебатам, писав листи, читав документи Церкви; не замикався в собі, але виходив до людей і розмовляв з ними. Його єпископський метод включав безпосередній контакт з людьми. Йосафат звертався до всіх, не виключав нікого, ні православних, ні протестантів, ні еліти, ні простих людей.

Перейнявши Полоцьку архиєпархію, святий Йосафат побачив у ній неспокій. Він терпів дедалі сильніший спротив, організований православними лідерами. Опозиція ставала дедалі войовничішою, спалахували сутички, Йосафату кілька разів погрожували вбивством. Архиєрей усвідомлював, що Христос вимагає від нього найвищого випробування, останньої жертви, свідчення крові за єдність Церкви. І він проголосив свою повну готовність для волі Бога, просячи бути гідним прийняти смерть за Христа, за віру, за єдність і за Верховного Главу Церкви – Святішого Отця.

Час його великої жертви настав 12 листопада 1623 р. Була неділя, коли Йосафат відвідував сусідню Вітебську єпархію. Він і його прислуга виходили з єпископської резиденції, щоб відслужити в храмі Божественну Літургію, коли помітили розлучений натовп, який згодом, вигукуючи слова ненависті, увірвався в резиденцію і один з натовпу ударив сокирою по голові архієпископа. У такий спосіб завершилося жертовне життя Йосафата Кунцевича, життя, віддане за єдність Церкви Христової. Маючи намір, щоб його тіло ніколи не було знайдено, вороги прив’язали його до каміння і кинули в річку. Тіло Йосафата знайшли лише через п’ять днів. Після його смерті відбулося багато знамен і чудес, насамперед незліченна кількість навернень, включно з наверненнями його власних убивць і затятих противників.

Тіло святого Йосафата після довгих поневірянь тепер спочиває у Головній Базиліці Католицької Церкви. Урочисте перенесення мощей святого священномученика до базиліки святого Петра у Ватикані під престіл святого Василія Великого відбулося 25 листопада 1963 року під час другої сесії Другого Ватиканського собору за участі святого папи Павла VI.

Перші ініціативи піднести Йосафата Кунцевича до слави святості почалися невдовзі після його смерті і увінчалися через 240 років після його мученицької смерті у 1867 році через урочисте занесення його імені до списку святих Католицької Церкви. Раніше його оголосив блаженним Папа Урбан VIII у 1643 році – через 20 років після його смерті. А 29 червня 1867 року, у свято святого Петра, Папа Пій IX проголосив Йосафата священномучеником Церкви.

Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 р. у лемківському селі Пакошівка (територія сучасної Польщі). Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі. Він отримав два наукових ступені: 1903-го став доктором філософії, а 1907 – доктором теології Папського університету святого Томи; опанував латину та три мови – німецьку, італійську і французьку. Після здобуття наукового ступеню прийняв Святу Тайну Священства. Незабаром був призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в Станіславові.

2 жовтня 1911 р. вступає на новіціят Василіянського Чину. Три роки виконував обов’язки викладача в студійних василіянських домах Лаврова та Львова. Педагогічною працею займався також у роки Першої світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії; жив спочатку у Відні, з часом організував еміґраційну семінарію у Кромерижу в Моравії та посів там посаду ректора. 23 вересня 1917 р. в Перемишлі з рук митрополита Андрея Шептицького отримує Архиєрейські свячення. У вересні 1945 р. – його ув’язнює влада Радянського союзу з метою ліквідувати Українську греко-католицьку Церкву. Єпископа Коциловського перевозили з одної в’язниці до іншої, звинувачуючи в антирадянській діяльності. В тих важких умовах Владика підхопив запалення легенів і тоді його важкохворого кинули в концентраційний табір у село Чапаївка, біля Києва.

Всі, хто пам’ятав владику Коциловського, відзначали велику людяність, смиренність, із якою він виконував найважчу працю й намагався облегшити нестерпні умови життя іншим. Перед святом святого священномученика Йосафата владика Йосафат кілька днів проводив особисті реколекції, відчуваючи свою загибель. Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 року.

Згодом священники з міст Рудок та Стрия таємно перепоховали останки владики на Личаківському цвинтарі у Львові до польської могили. Зараз мощі владики перебувають у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.

12 квітня 2001 року у присутності папи Івана Павла ІІ, у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.

Павло Ґойдич народився 17 липня 1888 року в селі Руські Пекляни, недалеко від Пряшева (нині Словаччина). Почувши Боже покликання до священства, він вступив до богословської семінарії в Пряшеві; настоятелі, бачачи його здібності, відіслали його на вищі студії до університету в Будапешті. 27 серпня 1911 року разом із своїм старшим братом Корнилієм він приймає святу тайну Священства.

Як талановитий і побожний священик, займався вихованням молоді, душпастирством і працею в єпископській канцелярії. Однак його манило покірне монаше життя. 20 липня 1922 він вступив до монастиря Отців Василіян на Чернечій Горі, біля Мукачева, а 10 березня 1924 року склав перші монаші обіти. Відразу після складення обітів настоятелі призначають його духівником інтернату хлопців в Ужгороді, поручають йому також нагляд над монастирем у Малому Березному. Крім цього, йому доручено завдання керувати народними місіями на Закарпатті та на сході Словаччини. Ще перед довічними обітами, 27 вересня 1926 року, Апостольський Престол призначив о. Павла адміністратором Пряшівської єпархії. Цього ж року, на празник святого Йосафата, у Крехівському монастирі він склав довічні монаші обіти, а 19 лютого 1927 року папа Пій ХІ іменував його титулярним єпископом, а відтак, наприкінці 1932 року, Пряшівським єпархом. Владика Павло Ґойдич, ЧСВВ, організовував різні релігійні товариства, місійну і видавничу діяльність та звертав велику увагу на інтелектуальний і духовний вишкіл духовенства.

Владика Павло відзначався скромністю, покорою, побожністю і надзвичайною добротою. У першому пастирському листі він обіцяв: «Приходжу передусім до Вас, убогі, щоб Вас потішити, підтримати та допомогти нести ваш тягар убожества». На своєму єпископському гербі він захотів поставити напис: «Бог є любов – любімо Його!» Це гасло він реалізовував упродовж цілого свого єпископського служіння. Відвідував хворих, бідних та сиріт і завжди давав їм якийсь подарунок. Під час Другої світової війни він звільнив сотні людей з концентраційних таборів, захищав євреїв перед переслідуванням, опікувався біженцями.

У 1948 році комуністична влада окупувала чехословацьку державу й почала сильну боротьбу проти Греко-Католицької Церкви. Від того часу розпочався тернистий шлях владики Павла. У ніч з 13 на 14 квітня 1950 року міліція інтернувала в концентраційні табори майже все греко-католицьке духовенство, а 28 квітня ув’язнила владику Павла. Таємна міліція забрала його в ізольоване місце, де відбувалися фейкові суди, фізичні та психічні тортури. 15 січня 1951 року його засуджують на довічне ув’язнення. Хресна дорога владики проходила через різні в’язниці Чехословаччини. За весь той час ніхто не чув з його уст слова нарікання. Одного разу він сказав: «Усе терпіння я прийняв охоче, а мене болить тільки те, що багато моїх співбратів і віруючих терплять із-за своєї віри». Владика Павло помер 17 липня 1960 року у Леопольдівській в’язниці, біля Братислави (нині Словаччина).

Владика Павло Ґойдич показує нам на практиці Євангеліє Ісуса Христа, завдяки своїй доброті та вірності аж до смерті. Він був добрим пастирем, учителем і єпископом. Цей чернець вибрав дорогу не багатства й гордості життя, як багач у притчі, а вирішив іти дорогою покори й любові, дорогою доброти. Він був «чоловік золотого серця», став «батьком сиріт і вбогих», мучеником за віру, який був великим почитателем Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.

4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква вшановує пам’ять блаженного Павла Гойдича як в’язня Любові, оборонця святої віри, прикладом вірності своєму Творцеві, народові й Церкві.

Яким Сеньківський народився 2 травня 1896 р. у Гаях Великих біля Тернополя (Україна) в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни. Його батько – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько майбутнього ченця, Семен Сеньківський, не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше ієромонах Чину Святого Василія Великого Яким) та Володимир вирішили стати священиками. Іван Сеньківський завершив богословські студії у Львові і 4 грудня 1921 року був рукоположений на священика у катедральному соборі св. Юра. Богословські студії продовжував в м. Інсбрук (Австрія), де здобув ступінь доктора богослов’я.

Його праведна душа бажала йти далі за Христом. Тому він 10 липня 1923 року вступив на новіціят Отців Василіян у Крехові. З оповідань його співтоваришів із новіціяту довідуємося, що це був зразковий чернець-новик, який своїм життям і поведінкою був гідним до наслідування іншими. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю. З 1927 р. отець-професор Яким Сеньківський працював в окружній вищій духовній школі монастиря св. Онуфрія в Лаврові. Отець Сеньківський займав пост професора гуманітарних і риторичних Василіянських студій (навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії). Після різних служінь та монастирів у 1939 року о. Якима призначено ігуменом монастиря у місті Дрогобичі. Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Був завжди ввічливий та з сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга.

З прибуттям отця професора Якима Сеньківського у Дрогобич пожвавилась душпастирська діяльність, оживилось великими місіями релігійне життя, доповнилась новими елементами парафіяльні праця. Однак цей період відзначався окупацією Галичини радянською владою, яка всі церковні маєтки забирала, монастирі ліквідовувала, а монахів силоміць проганяли на вулицю, висилали на заслання або й просто винищували. Однак все це не зламало наполегливої вдачі дрогобицьких ченців, жоден із ієромонахів не покинув монастиря. Популярність та проповіді о. Якима, що сіяли в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці для більшовиків. На його проповідях церква була переповнена віруючими. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра.

Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував людей на збереження вірності Церкви. Ворог не міг з цим змиритися. Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієромонахом Северіяном Бараником, ігуменом Дрогобицького монастиря. Декілька днів перед тим вірні намовляли отців, щоб вони якнайшвидше вийшли з монастирської обителі і перечекали небезпеку. На це ієромонах Яким відповів: «Ховатися не буду, а без волі Господньої ні один волосок не впаде з моєї голови».

29 червня 1941 року, в неділю вранці, після виходу радянської армії з міста перед входом німецького війська, населення побігло до суду й прилеглої до нього в’язниці з надією звільнити своїх рідних, але знайшли лише сотні закатованих тіл. В одній із підвальних кімнат суду, поміж іншими речами, було знайдено молитвослов о. Бараника та світлину-поштівку о. Сеньківського. Однак тіло ієромонаха Якима Сеньківського ЧСВВ ніхто не знайшов. Очевидці говорили, що його зварили в казані і дали їсти в’язням. Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика, який був близьким із своїми вірними до кінця.

Блаженний преподобномученик Яким Сеньківський беатифікований папою Іваном Павлом II 27 червня 2001 року.

Северіян Бараник народився 18 липня 1889 р. в м. Угнів, Україна. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року в Крехові. Там, після закінчення новіціяту, склав свої перші чернечі обіти (16 травня 1907 року), а 21 вересня 1910 – довічні. Святу тайну священства прийняв на 14 лютого 1915 року. Перші роки його священичого служіння пройшли у Жовківському монастирі, де здійснював обов’язки катехита, душпастиря, провідника Товариств для молоді й ремісників. Крім того, був редактором часопису «Місіонар», «Наш приятель», а також провадив реколекції для богопосвячених осіб та вірних. Свідки його життя відзначали, що він був радісним, щирим та доброзичливим ченцем.

У 1932 р. ієромонаха Северіяна призначили ігуменом василіянського монастиря у Дрогобичі та парохом храму Святої Трійці в Дрогобичі. Будучи великим приятелем молоді, ієромонах Северіян постійно цікавив-спортивним життям, а також був енергійним громадським діячем. Після окупації України радянською армією, церковно-релігійне життя помітно завмерло назовні, хоча всередині воно ще більше набуло рис автентичності. Радянська влада заборонила ієромонаху Северіяну виходити поза монастир, мотивуючи це вимогами військового часу. Вірні радили отцям якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не знайдуть в монастирі, можуть на вас всіх помститися, краще ми вже потерпимо». Вони висповідались і терпеливо чекали можливих тортур. Каральні служби (НКВС) забрали ієромонахів Северіяна Бараника та Якима Сеньківського до Дрогобицької в’язниці 26 червня 1941 року. Опісля їх вже ніхто живими не бачив. Один зі свідків, який прийшов на це місце, згадує: «Я бачив позаду в’язниці велику яму, яка була замаскована й присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника ЧСВВ, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в’язниці. Мій батько згодом розповів, що на грудях був також вирізаний хрест». Місце захоронення ієромонаха не є остаточно відомим, але численні свідчення вказують на те, що він був похований разом з іншими у спільній «братській» могилі на цвинтарі в місті Дрогобич.

Блаженний преподобномученик Северіян Бараник беатифікований папою Іваном Павлом II 27 червня 2001 року.

Віталій Байрак народився 24 лютого 1907 р. у с. Швайківці на Тернопільщині (Україна). 4 вересня 1924 р. вступив до Чину Святого Василія Великого. Рукоположений на священика 13 серпня 1933 року. Опісля був учителем у Місійному інституті імені святого Йосафата при монастирі отців Василіян в Бучачі, де виконував також обов’язки духівника і провадив церковні товариства на парафії при монастирі. В 1935-1941 роках займався душпастирською працею у парафії Пресвятого Серця Христового при Жовківському монастирі. Крім того, він був призначений помічником ігумена і провідником Марійської Дружини дівчат і Апостольства Молитви, виїжджав на народні місії та реколекції в різні місця Галичини. Із 1941 р. – ігумен Дрогобицького монастиря.

Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу надихала й інших.

Рішенням військового трибуналу комуністичної влади його було засуджено до 8 років позбавлення волі. Його «провина» була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном. Очевидці розповідають, що у в’язниці ченця дуже били, а пізніше заносили до камери вже непритомного. Через часті катування ієромонах Віталій помер перед Пасхою 1946 року у Дрогобицькій в’язниці «Бриґідки».

Блаженний преподобномученик Віталій Байрак беатифікований папою Іваном Павлом II 27 червня 2001 року.