Василіянський Чин Святого Йосафата 
Митрополит Йосиф Рутський та створення першої Духовної семінарії Унійної Церкви
5 лютого вшановуємо пам’ять митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Йосифа Велямина Рутського (1574-1637). У тих непростих церковно-суспільних і політичних обставинах, у яких йому доводилось працювати, він виявляв надзвичайну далекоглядність, яка й досі не перестає вражати. Одним з важливих напрямків у служінні цього Київського митрополита було дбання про освітній рівень духовенства. Зокрема, варте уваги його бажання створити першу Генеральну Духовну семінарію Унійної Церкви, яка би пропонувала високий рівень освіти для студентів зі всієї Східної Європи.
Турбота за просвіту
Митрополит Йосиф Велямин Рутський увійшов в історію як мудрий Предстоятель Унійної Церкви, який відіграв основоположну роль в оновленні монашества Київської митрополії, ставши співзасновником централізованого Чину Святого Василія Великого. У цьому контексті виділяється його дбання за освіту. Він сприяв створенню перших осідків студій саме у монастирях, де молоді кандидати під час періоду новіціяту навчалися засад монашого життя. Задля підготовки добрих викладачів у 1615 році митрополит Йосиф виклопотав у Римі перші 26 стипендій для здібніших ченців, які продовжували навчання у Вільні, Бравнсберзі, Празі, Оломоуці, Відні та в Римі. Такі стипендії в майбутньому сприяли зросту освітнього рівня монахів-василіян на рівні з іншими католицькими Чинами.
З огляду на сумний стан Церкви, пов’язаний із браком освіти та святості життя, митрополит Йосиф Велямин Рутський активно долучився до відкриття при монастирях освітніх закладів для навчання єпархіального духовенства, молоді та дітей, добре розуміючи взаємозв’язок між рівнем освіти духовенства та рівнем релігійності народу.
Задум митрополита Йосифа Велямина Рутського
Вважається, що перший навчальний заклад Унійної Церкви на кшталт семінарії заснував митрополит Іпатій Потій у Вільно (сучасне місто Вільнюс) близько 1601 року. Специфіка цього освітнього закладу полягала в тому, що це був свого роду симбіоз новіціяту та школи, призначеної для ченців[1]. Схожі школи Отці Василіяни згодом почали відкривати для єпархіального духовенства. Однак виникала потреба відкрити повноцінну Духовну семінарію, яка б відповідала тодішнім освітнім стандартам Католицької Церкви. Вперше опис цього проекту знаходимо у творі тоді ще Івана Рутського під назвою: «Discursus de regimine corrigendo regimine in ritu graeco» (Виклад про виправлення устрою в грецькому обряді), де обґрунтовується потреба мати якісні церковні школи в Унійній Церкві.
Митрополит Йосиф безсумнівно мислив глобально, а тому вирішив заснувати Духовну семінарію не лише для всієї митрополії, а яка б приймала на навчання всіх представників візантійського обряду в Східній Європі. Йшлося про землі Русі (землі сучасної Білорусі, України, частини Литви та Росії), Московщини, Волощини (регіон Румунії), Молдови, Болгарії тощо. Згідно з його задумом, спільна формація сприятиме вихованню добрих католицьких священників грецького обряду, зміцненню в народі ідеї єдності Церков та збільшенню вчителів для різних типів церковних освітніх закладів. Задля цього навчання богослов’я повинно було провадитись народною мовою. Інша особливість цієї Духовної семінарії стосувалася ченців та неодруженого духовенства, які після завершення навчання здобули б навички для служіння на місійній ниві, поширюючи ідеї з’єдинення серед народів Східної Європи[2].
Кроки на шляху заснування Митрополичої семінарії
Спершу місцем для заснування Митрополичої семінарії розглядалося Вільно – столиця Великого князівства Литовського, де був також осідок митрополита. З огляду на те, що в цьому місті вже функціонувала велика колегія Отців Єзуїтів, новий навчальний заклад вирішили збудувати у Мінську, де існували добрі передумови: більшість населення було русинами, тут вже діяли церковні школи, а студенти цих шкіл виявляли бажання продовжувати вищі студії[3].
Митрополит Йосиф Рутський зазначав, що ректором, викладачами та іншими співробітниками у семінарії мають бути ченці-василіяни, а її студентами не лише юнаки грецького обряду, а й ті, які є такими через походження своїх батьків або, які були охрещені у грецькому обряді. Якщо ж батьки – католики латинського обряду, дозволять надіслати на навчання своїх дітей до Руської семінарії, то мають знати, що їхні діти, так як практикується у Грецькій колегії св. Атанасія в Римі, повинні скласти присягу на вірність грецькому обряду[4].
Треба зазначити, що в той період з огляду на ряд причин відбувалися численні переходи представників Православної та Унійної Церков на латинський обряд. Оскільки в Унійній Церкві ще не з’явилося Духовної семінарії належного рівня, чимало здібних хлопців переходили на латинський обряд. Нерідко до цього були причетні єзуїти, які різними способами спонукували до зміни обряду. Тому митрополит Йосиф був переконаний, що без появи Декрету Папи про заборону переходу на латинський обряд, нова Руська семінарія не матиме перспективи. «В латинських школах за чотири роки на латинський обряд перейшло близько 200 молодих руських шляхтичів, стільки ж в судах і у війську. Тоді я запитую: “Що залишиться від руської шляхти через десятиліття?” Як же тоді Унія не загине, якщо нема тих, хто береже і боронить Унію[5]», – писав він в листі до Священної Конґрегації Поширення Віри. Згодом, після появи відповідної заборони кількість молоді зі шляхетських родин, яка вирішила навчатися в унійних школах, помітно зросла.
Інша турбота Київського митрополита полягала у здобутті коштів на побудову Духовної семінарії. Спочатку шляхта та заможніші громадяни не надто бажали жертвувати кошти на цю справу, а всі свої родинні кошти він витратив на заснування інших навчальних закладів. «Витрати митрополита є великими, і то такі, які його попередники не мали. Існують кілька ресурсів, що ними не тільки не може він підтримати свого авторитету, ба навіть не має змоги роздобути те, що є необхідне в здійсненні його уряду[6]», – звітує він Апостольській Столиці, вирішуючи звернутися за допомогою саме до неї. Ця підтримка мала стосуватися не лише виділення коштів, але й залучення Святого Престолу до того, щоб Унійній Церкві було повернуто її майно, яке було незаконно передано державою католикам латинського обряду, включно з шляхтою. У такий спосіб вдалося б зібрати достатні кошти на побудову Митрополичої семінарії[7].
На основі протоколу засідання Священної Конґрегації Поширення Віри, яке відбулося в присутності Святішого Отця, вирішено доручити Апостольському Нунцію зібрати детальнішу інформацію про місце, передбачувану кількість студентів та про необхідні кошти. Посланець Папи також мав звернутися до цивільної, церковної влади та шляхтичів з метою переконати їх віддати майно Унійній Церкві. Враховуючи наявність численних місій на теренах Азії та Америки, Конгрегація відповіла Митрополиту, що на даний час не може повністю фінансово задовольнити його прохання. Кардинали надіслали частину коштів, а також вислали професора грека Марка Ліма Ретинського як «невеличкий дар величезного бажання». Крім того, Апостольська Столиця доручила Апостольському Нунцію з усякою дбайливістю та старанністю працювати у справі постання Духовної семінарії[8].
До даного проекту долучились також єпископи Унійної Церкви, які під час Кобринського Синоду підтвердили необхідність створення Митрополичої семінарії, а також пожертвували на неї значні суми коштів, зобов’язувались підтримувати семінарію[9], надаючи допомогу також студентам з бідних сімей. Своєю чергою Василіянський Чин мав подбати про викладачів. Ба більше, під час Лавришівської капітули у 1626 році, вислухавши Митрополита Йосифа, було прийнято рішення, щоб всі монастирі долучилися з фінансовою допомогою, жертвуючи восьму частину своїх доходів[10]. Рішення цієї капітули підтверджує і Віленська капітула, яка відбулася у 1636 році[11].
Діяльність Митрополичої семінарії та її майбутнє
Митрополичу Духовну семінарію було відкрито близько 1632 року, про що свідчить лист єпископа Рафаїла Корсака до Апостольського Престолу[12]. Опікуватися семінарією мав архимандрит, а тому першим її ректором був або Дерманський архимандрит Іван Дубович або Мінський Варлаам Козинський. Відомо точно, що обов’язки ректора виконував згодом префект та професор цієї семінарії о. Венедикт Терлецький, ЧСВВ, який не був архимандритом. Причиною цього могла бути ліквідація Мінської архимандрії шляхом з’єднання в 1635 році всіх монастирів у місті й околицях[13].
Станом на сьогодні маємо небагато відомостей про функціонування Митрополичої семінарії. Цей заклад з прилеглою територією для проживання розташовувався при Мінському монастирі, де освіту здобували ченці та єпархіальне духовенство. У 1654 році о. Венедикт Терлецький згадував окрім себе, п’ятьох професорів, які викладали предмети шестирічного семінарійного циклу. Як ректор, він зарезервував для себе головні предмети – риторику, філософію та моральне богослов’я. З листа випливає, що кількість студентів перевищувала 12 осіб; о. Венедикт жалівся на кількість викладачів, які не можуть задовільно здійснювати своє завдання з огляду на велику кількість студентів. Навчання провадилось народною мовою, а програма була укладена у такий спосіб, щоб врахувати запити представників різних верств населення[14] та підтверджувати ідентичність семінарії, яку Конґрегація Поширення Віри часто називає руською. Окрім цього, за рішенням Кобринського синоду, богослов’я мало викладатися за програмою Грецької колегії святого Атанасія у Римі[15].
Перше приміщення Митрополичої Духовної семінарії проіснувало недовго, оскільки близько 1640 року його знищила пожежа, що охопила місто. Завдяки щедрим пожертвам будівлю вдалося відбудувати. Опісля воєнні лихоліття знову зупинили її діяльність. У 1654 році, під час польсько-московської війни, московити увійшли до Мінська та дощенту зруйнували семінарію з усіма її посілостями. У протоколі Берестейської Генеральної капітули (1667 р.) згадується: «У Мінську до приходу москалів були розвинені школи уніатів, які активно підтримував Високоповажний Отець Венедикт Терлецький із Ордену Святого Василія Великого, випускник Священної Конґрегації Пропаганди Віри. Він разом з іншими богопосвяченими особами енергійно розвивав ці школи. Тут було побудовано руську семінарію за кошти Святішого Отця Урбана VIII, а також за внески Великого Князівства Литовського та всіх єпископів греко-уніатів. Однак після вторгнення московитів у Литву та Мінськ ворог захопив унійну церкву, монастир монахів та черниць нашого Ордену. Він зробив із цього місця фортецю та оборонявся там до останнього моменту. Внаслідок цього монастир разом зі школами та семінарією було зруйновано»[16].
Після деякого часу о. Венедикт Терлецький звертається із проханням, щоб Митрополичу семінарію разом з прилеглими школами у місті віддати під опіку Священної Конґрегації Поширення Віри, об’єднавши їх у назві «Колегія Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці»[17]. Важко однозначно відповісти про причини цього рішення. У протоколах Генеральних капітул часто згадується старання Чину св. Василія Великого у справі відновлення Митрополичої семінарії. Зокрема, під час Тороканської капітули (1661 р.), опікуном семінарії у Мінську було призначено Протоігумена Конґрегації Пресвятої Тройці, яким став її колишній ректор о. Венедикт Терлецький. Тут, однак, може йтися радше за колегію/гімназію в Мінську, у якій діяли нижчі студії для єпархіального духовенства. Тим паче, що у тексті протоколу зазначається про студії літератури та філософії без згадки про богослов’я[18]. Точніші відомості знаходимо у матеріалах Жировицької Капітули (1661 р.), де згадується про спустошене ворогом майно і духовну семінарію в Мінську, а також розглядається можливість для відновлення навчання[19]. Згодом Віленська капітула (1667 р.) постановила, якщо це можливо, відновити Мінську семінарію[20].
З огляду на недостатність інформації неможливо точно ствердити про те, чи вдалося відновити навчальний процес. Можна припустити, що економічна складова не була основною причиною. Цю тезу схоже підтверджує протокол Берестейської Генеральної капітули (1667 р.). «Шановані отці єзуїти, скориставшись тим, що ми не можемо швидко відновити ці заклади, відкривають свої школи, щоб створити нам перешкоди»[21], – згадується у тексті першої сесії Капітули. Окрім труднощів у матеріальному відновленні знищеної Митрополичої духовної семінарії, з’явилася вже раніш існуюча проблема, яка стосувалась схиляння руської молоді на латинський обряд, часто шляхом глузування та засудження традицій грецького обряду. Ці дії єзуїтів були порушенням Декретів Священної Конґрегації Поширення Віри, затверджених Папою Урбаном VIII. Тому капітульні отці звертаються до Апостольського Престолу з метою поновлення Декретів про заборону на території Литви та Польщі перетягувати вірних грецького обряду на латинський обряд під загрозою відлучення від Церкви[22]. На цій згадці історія Митрополичої семінарії завершується. Існує надія, що майбутні дослідження на цю тему могли б розповісти набагато більше.
Висновки
Історія Митрополичої семінарії у Мінську є маленькою частиною тих задумів, які митрополит Йосиф Велямин Рутський втілював протягом всього свого життя, та які принесли плоди у Церкві після його переставлення до вічності. Наявні наукові публікації засвідчують, що він активно опікувався морально-духовним та освітнім рівнем Церкви. Завдяки формуванню молодого покоління професорів з числа Отців Василіян, які здобували освіту в найкращих освітніх закладах Європи, Київський митрополит засновував широку мережу шкіл для духовенства й вірних. Усвідомлюючи потребу цілісного підходу, він вирішив відкрити Генеральну Духовну семінарію, яка б надавала освічених священнослужителів для народів Східної Європи. Виховання духовенства активно продовжувалося в наступних століттях. Духовні семінарії існували у Володимирі, Свержні й Холмі; приготування кандидатів до свячень здійснювалось також у Бучачі, Умані, Жировичах та при інших василіянських монастирях[23]. Таким чином, митрополит Рутський заклав основи для спеціалізованої освітньої підготовки нового покоління духовенства, відповідно до рішень Берестейського собору та норм Католицької Церкви.
Формування системи освітніх закладів відіграло важливу роль для майбутнього Унійної Церкви. Численні ініціативи митрополита Йосифа Велямина Рутського уможливили збереження обряду, сприяли морально-освітньому зросту й утвердження віри серед Божого люду, щоб Церква зуміла вистояла серед непростих суспільно-політичних обставин як тоді, так і впродовж майбутніх викликів на своєму шляху.
Ієромонах Яків Шумило, ЧСВВ
[1] Див. Атлант з’єдинення: Йосиф Велямин Рутський митрополит Київський й усієї Руси-України. Ювілейна збірка в тристаліття смерти 1637-1937, Перемишль 1937, 17-18.
[2] Пор. Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського // Analecta OSBM, Sectio II, vol. III, Fasc 3-4, Roma 1960, 377-378.
[3] Пор. Там же, 378.
[4] Пор. T. HALUSCYNSKYJ, A. WELYKYJ (ред.) Epistolae Josephi Velamin Rutskyj (Analecta OSBM, Sectio III), Ер. 47, 105.
[5] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj, Ер. 66 (III Impedimentum), 143.
[6] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj, Ер. 66 (V Impedimentum), 155.
[7] Пор. Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 381.
[8] Пор. Там же, 382-384.
[9] Пор. К. КОРЧАГІН, Карне право Української Католицької Церкви. Історично-юридичний нарис, Рим 1981, 8.
[10] Пор. П. ПІДРУЧНИЙ, Б. П’ЄТНОЧКО, Василіянські генеральні капітули від 1617 по 1636 рік (Analecta OSBM, Sectio I, Series II, vol. 1), Рим-Львів 2017, 247.
[11] Пор. Там же, 359.
[12] Пор. А. ВЕЛИКИЙ, До 300-ліття проектованої Ґенеральної Семінарії Укр. Білоруської Церкви імена Непорочного Зачаття Пресв. Богородиці // Alma Mater, ч. 3 (5),1954, 7-8.
[13] Див. С. Г. РУНКЕВИЧ (ред.), Описаніе документовъ Архива Западнорусскихъ уніатскихъ митрополитовъ, т. І, С.-Петербургъ 1897, 258-259.
[14] Пор. Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 391.
[15] Пор. К. КОРЧАГІН, Карне право Української Католицької Церкви, 8.
[16] П. ГИЛЬТЕБРАНДТ, Ф. ЕЛЕОНСКИЙ, А. МИРОТВОРЦЕВ (ред.), Археографический сборник документов, относящийся к истории Северо-Западной Руси: издаваемый при Управлении Виленского учебного округа, т. 12, Вильна, Печ. Губ. правления 1900, 86.
[17] Пор. Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Митрополича семінарія Рутського, 388-389.
[18] Див. П. ГИЛЬТЕБРАНДТ (ред.), Археографический сборник документов, относящийся к истории Северо-Западной Руси, 62.
[19] Пор. Там же, 76.
[20] Пор. Там же, 100.
[21] П. ГИЛЬТЕБРАНДТ (ред.), Археографический сборник документов, относящийся к истории Северо-Западной Руси, 86.
[22] Пор. Там же, 86-87.
[23] Пор. І. ПАТРИЛО, Нарис історії Василіян – 1743-1839 // Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата (Analecta OSBM, Sectio I, Series II, vol. 48), Рим 1992, 241.
