Митрополит Йосиф Велямин Рутський і його внесок у справу оновлення Унійної Церкви

Оскільки багато хто намагався представити і оцінити велич постаті та внесок митрополита Рутського в справу, до якої покликав нас усіх Господь Ісус – справу єдності Церков – взявся і я собі, о достойний читачу, долучитися до компонування тієї “Мелодії”, що звучить уже не одне століття через уста і пера поколінь – відданих слуг Святої справи. [1]

ВСТУП

Представлення особи й діяльності Рутського, що є ціллю даної статті, здійснюється з огляду на три стилі її виконання:

1. агіографічний – його завданням є піднесення постаті митрополита Йосифа;

2. богословський – служить для представлення в систематичний спосіб діяльності Рутського, але також включає напрямні для її оцінки і, окрім того, покликаний надати імпульси для богословських роздумів;

3. історичний – представляє в доволі узагальнений спосіб (інколи більш детально) деякі важливі події з життя і діяльності предстоятеля Унійної Церкви, а також слугує агіографічним та богословським цілям.

У 1655 році московські війська окупували Вільно. Під час перебування в соборі Святої Трійці вони виявили нетлінні останки митрополита Йосифа Рутського, викрали його тіло та вивезли в невідомому напрямку. Місцезнаходження мощей видатного подвижника віри нашої Церкви залишається невстановленим і досі.

Водночас постає питання, чому постать митрополита Рутського була настільки важливою і чому певні сили прагнули стерти пам’ять про нього серед слов’янських народів, які населяли тодішню Річ Посполиту. Представлення особи та діяльності Йосифа Рутського в цій статті стане непрямою відповіддю, зокрема на це запитання.

1. ОСОБА МИТРОПОЛИТА ЙОСИФА ВЕЛЯМИНА РУТСЬКОГО

1.1. Нарис біографії: від народження до сходження на митрополичий престіл [2]

У 1574 році в родинному помісті Рута, неподалік від Новгородку, в сім’ї Веляминів, які були кальвіністами, народився Іван, майбутній Глава Унійної Церкви. [3]

Батьки подбали про належну освіту сина. Спочатку він навчався у кальвіністській школі у Вільні, згодом перебував при дворі княгині Заславської, пізніше – при дворі князя Острозького, а згодом продовжив навчання у Празі, в Карловому університеті, де опинився в інтелектуальному середовищі, позначеному ідеями гуситизму. Слід зауважити, однак, що вже від часу перебування у Вільно Рутський слухав проповіді представників Товариства Ісуса, а, опинившись у Празі, почина з ними активно приятелювати. Саме тут, у 1592 році він склав католицьке ісповідання віри. [4] Згодом Рутський виявив бажання вступити до ордену єзуїтів, однак через стан здоров’я змушений був відмовитися від цього наміру. За рекомендацією членів Товариства Ісуса він вирушив до Вюрцбурга для студій з філософії. [5]

У певний момент до родинного дому Рутських надійшла звістка, що Іван прийняв католицьку віру. Це спричинило різку реакцію його матері, яка вимагала негайного повернення сина додому, попередивши, що в разі відмови він буде позбавлений матеріальної підтримки. За порадою єзуїта отця Павла Бокси та отримавши від нього вірчі листи, Рутський вирушив пішки до Риму, подолавши близько двохсот миль, щоб розпочати студії з теології в Грецькій колегії святого Атанасія. [6]

Здібності, якими володів Рутський, дозволили йому невдовзі опанувати необхідні науки; зокрема він вивчав твори Отців Церкви та постанови Вселенських Соборів. [7] Це, а також досвід зустрічі з єзуїтами, зростання під їхнім проводом і знайомство з організацією їхньої спільноти матимуть важливе значення не лише для майбутнього самого Рутського, але й для монашества, а відтак для Церкви на рідних теренах.

У 1603 році, коли Унійна Церква лише розпочинала своє становлення, Іван Рутський, за волею Папи, повернувся до Вільна та розпочав викладання в семінарії, заснованій Митрополитом Потієм. [8] Відомо, що після прибуття Рутський зазнав перевірки з боку Митрополита, який спершу проявив певну недовіру до молодого кандидата на священство. Попри власне бажання Рутського, Потій затримував його висвячення, оскільки не мав достатньої впевненості в його відданості та рішучості залишитися в грецькому обряді. [9]

У 1605 році Рутський укладає Проект відродження Церкви [10] і в тому ж році представляє його учасникам місійної подорожі – отцям кармелітам, які прямували на Схід до Персії з наміром потрапити також до Москви. Оскільки дорогою вони зупинилися у Вільно, Рутський познайомився з настоятелем цієї місії і погодився до неї приєднатися, проте обмежився подорожжю лише до Москви. [11] Одразу після повернення, делегований митрополитом Потієм, Рутський вирушив до Риму на зустріч Ad limina Apostolorum. У 1606–1607 роках він там перебував, знайомиться з кармелітами та, за відома і згоди Папи Павла V, випросив чотирьох їхніх монахів для допомоги у проведенні реформи чернецтва на рідних землях. [12]

Варто зазначити, що перебування в Москві спричинило у Рутського знеохоту до східного обряду. Після повернення до Вільна він роздумував над своїм майбутнім та можливістю служіння Унії у спільноті єзуїтів або кармелітів, у латинському обряді. Однак, під впливом Божого втручання, Рутський змінив своє рішення і 7 вересня 1607 року вступив до монастиря Святої Тройці у Вільно. Дня 21 листопада він прийняв облечини та монаше ім’я Йосиф, а вже наступного року склав монаші обіти і невдовзі отримав священичі свячення. [13]

На момент його вступу до монастиря в обителі вже перебував монах Йосафат, майбутній мученик за віру та єдність Христової Церкви. Вступивши в монастир, Рутський узявся до активної діяльності задля змін на краще в улаштуванні чернечого життя в обителі. Проте згодом і він, і Йосафат змушені були долати численні труднощі, спричинені шкідливою діяльністю архимандрита Сінчила, який протидіяв Унії. [14]

Цей нелегкий період став переломним в житті Рутського. Митрополит Потій відзначив мудрість і відданість ієромонаха Йосифа та призначив його спершу архимандритом монастиря у Вільно (1609 рік), а згодом хіротонізував на єпископа та призначив своїм коад’ютором із правом успадкування (з 1611 року). Після смерті митрополита (18 липня 1613 року) Рутський перейняв управління Київською митрополією і 5 квітня 1614 року був затверджений Папою Павлом V на її престолі. [15]

Пізнання Рутським досвіду Католицької Церкви у здійсненні позитивних змін, пов’язаних із контрреформаційними заходами, усвідомлення реального становища Київської митрополії, яка нещодавно прийняла Берестейську унію, а також досвід місійної подорожі на Схід, до Москви спонукали його розпочати активну реалізацію розробленого ним плану оновлення Унійної Церкви через системну реформу монашества. [16]

1.2. Характеристика постаті ієрарха

У 1936 році митрополит Андрей розпочав заходи, покликані започаткувати беатифікаційний процес “стовпа Церкви, великана З’єдинення, Атаназія Русі” [17] – митрополита Йосифа. Хоча ІІ Світова війна завадила його завершенню, зібрані матеріали від того часу дозволяють скласти досить яскраве уявлення про постать людини з виразними ознаками святості, які простежувалися протягом усього його життя та, зокрема, знаходили підтвердження в щоденному подвигові архипастирського служіння. [18]

Ще юнаком Рутський вирізнявся деякими сильними природними характеристиками, а саме: був здібний та наполегливий до навчання, мав світлу пам’ять, був радісним, добродушним та скромним, володів слухняною вдачею, був цнотливим[19] і остерігався непристойних балачок. [20] Наполегливість у навчанні призвела до ослаблення гостроти зору, однак завдяки хорошим здібностям і прикладеним зусиллям йому вдалося здобути універсальну освіченість; його світла пам’ять збереглася до похилого віку і давала змогу вести аргументовані дискусії на філософсько-богословські теми. Його обізнаність у справах Європи, знання мов і ревність душі були відзначені в Римі.

Відомо, що під час навчання у Вічному місті Іван Рутський вирізнявся строгою аскезою щодо сну, посту та почуттів, а також глибоким зануренням у сакраментальне життя Церкви через часті Сповідь і Причастя. Його природні здібності і зібране багатство науки та досвіду дозволили розпочати різного роду працю уже з моменту вступу до монастиря. [21] Прикладені інтелектуальні та духовні зусилля і труд разом підготували добрий ґрунт для прийняття і закорінення багатства дарів і щедрого проростання плодів Святого Духа у його душі. [22]

Деякі окремі вияви благодаті стають помітними вже після вступу до монастиря, зокрема дар поради, яким Рутський ділився з монахами для допомоги в духовній боротьбі. [23] Відомо також про дар пророцтва – слуга Божий міг передбачати майбутнє, щодо себе і щодо інших. [24] Існує безліч письмових згадок про святість життя митрополита: його правдиву християнську любов, зокрема терпеливість у відносинах із супротивниками, здатність переконувати їх, доброту і лагідність у поведінці, які давали їм можливість відчути себе бажаними; [25] водночас існують свідчення готовності до самопожертви за прикладом Христа. [26]

Постать митрополита Йосифа намагалися оцінити ряд дослідників. Божий провід, відвагу і жертовність відзначав також вчений-бенедиктинець Дон Ґепен, чия праця мала на меті піднести постать святого Йосафата; проте він не оминув увагою і митрополита Йосифа. У спробі порівняння двох осіб і їхнього внеску цей монах, однак, не зміг повною мірою оцінити велич Рутського: він негативно трактує його вагання перед вступом до монастиря, приписує йому відсутність жаги до мучеництва, що характеризувала постать Йосафата – особи, яку Ґепен вважав доленосною для становлення митрополита. Водночас, хоча Ґепен визнає чеснотливість Рутського, він не помічає досягнення ним рівня святості. [27]

У відповідь митрополит Андрей наводить свої аргументи, які виразно вказують на досконалість Рутського: вагання перед вступом в монастир – вияв покори, а не прояв слабкості; митрополитові Йосифові не бракувало жаги до мучеництва, навпаки, він горів такою жагою, важко трудячись день у день усі тридцять років [28] свого служіння; а щодо впливу Йосафата, то він, насправді, був взаємним. Безумовно, Рутський володів геройськими чеснотами, притаманними життю справді святих людей. [29]

Сам митрополит Андрей також звертає увагу на важливу партикулярну рису постаті Кир Йосифа: здатність мислити глобально, водночас уважно слідкуючи за деталями – якість доволі рідкісну, оскільки зазвичай людям властива більша схильність або до одного, або до іншого. Разом з умінням добиватися свого ця особливість допомогла Рутському в проведенні вдалої реформи монашества, [30] яку проводив “рішуче, послідовно й енергічно”. [31] Звідси стає зрозумілим, що ця виняткова риса – один із ключових елементів успіху в оновленні Унійної Церкви.

У підсумку до безлічі чеснот, згаданих вище, слід додати засвідчену «гідну подиву витривалість» Митрополита Йосифа. На його шляху, окрім великого обсягу обов’язків, які необхідно було виконувати, він долав труднощі доріг, холод і дощі під час подорожей, ніс тягар численних фізичних недуг і при всьому цьому не залишав строгої аскези. [32] Більше того, Рутський вирізнявся неабиякою покорою: на його плечі лягали випробування, спричинені перешкодами як з боку представників латинської ієрархії, так і з боку нез’єдинених, не кажучи вже про тих, хто опирався проведенню реформи всередині Унійної Церкви. Свою жертовність за справу Унії, якої не бракувало протягом всього життя, Рутський довершив, переписавши родове майно унійним митрополитам. Останні дні своєї земної мандрівки він провів у глибокій побожності. [33] По смерті митрополита Йосифа як фінальний акорд звучить засвідчений факт нетлінності його тіла і пов’язані з ним чудеса. [34]

2. ДІЯЛЬНІСТЬ РУТСЬКОГО І НАПРЯМКИ В ЇЇ ОЦІНЦІ

2.1. Методологічні принципи

Відправним пунктом і raison d’être діяльності Кир Йосифа було прагнення зберегти та примножити “справу Унії”, тобто посвяту і відданість тому досягненню, початок якого заклав Синод у Бересті в 1596 році. Тому внесок митрополита з богословської точки зору стосується еклезіології з притаманними їй особливостями, які існували в ті часи на Заході і на Сході, і відобразилися в оригінальному задумі, що забезпечив оновлення Унійної Церкви.

У методологічному вимірі діяльність митрополита Йосифа Рутського можна окреслити через чотири ключові аспекти:

1. Принцип єдності в різноманітності. Життя і служіння митрополита засвідчують, з одного боку, його непохитну вірність Апостольському Престолу, а з іншого – турботу про традицію власної Церкви.

2. Звернення до джерел східної традиції. Про це свідчить його увага до творів Василія Великого у формуванні правила для монашої конгрегації, а також повернення до практики висвячення єпископів із середовища монахів.

3. Творча адаптація здобутків, що існували на той час у Латинській Церкві. Це особливо видно в характері реформи монашества, здійсненої митрополитом в інституційно-організаційному ключі.

4. Принцип взаємозалежності в сопричасті. У ході сміливої реформи, проведеної Рутським, цей принцип проявився у вибудовуванні тісного зв’язку між двома паралельними структурами – монашеством та вищою ієрархією.

2.2. Єдність і різноманітність Церкви, примат Папи

Парадигма, якою мислить митрополит Йосиф, не є витвором, що суперечив духу традиції Церкви. Для себе він чітко усвідомив, що справа єдності не полягає в пануванні латинського обряду чи його винятковості, яка могла б затемнити або витіснити інші існуючі обряди. Багатство східного обряду в його версії, яку називали грецьким, і який вже набував партикулярних рис на наших землях від часу хрещення Русі, а можливо й раніше, нічим не поступалося латинському.

Небезпека вивищення одного обряду над іншим могла виникнути через складний стан справ у Київській Митрополії того часу: слабку організацію та нездатність ієрархії ефективно керувати; негативні приклади морального життя духовенства; упадок матірної Церкви Константинополя; перехід руської шляхти на латинський обряд; патронат парохій, монастирів і єпископських урядів з боку короля чи вищих суспільних верств королівства, – це лише частина тих викликів, які слід було осилити і на них відповісти тим, хто мав добрий намір змін на краще.

Неодноразові пошуки повноти єдності з Апостольським Престолом в історії нашої Церкви у 1596 році увінчалися укладенням Берестейської унії. Слід зауважити, що питання було інституційно-еклезіального характеру. Воно не було цілком відокремлене від питання віри, адже торкалося самих засад буття Церкви, які ми сповідуємо в Символі Віри: її єдності, святості, соборності і апостольськості. Водночас, з настанням Унії наша Церква не втратила нічого з того, у що вірила доти. [35]

Для Апостольської Столиці питання примату Єпископа Риму є питанням зв’язку із самим Христом і настановлення ним для провадження Церкви апостолом Петром та його наступниками, а тому є питанням як еклезіологічним, так і сотеріологічним, а також таким, що окреслювалося віддавна в документах Католицької Церкви. І це те, що митрополит Рутський так виразно підтвердив у своєму Заповіті – питання єдності з Римським престолом є питанням, від якого залежить спасіння. [36] Це – вираження віри, потверджене неодноразово в традиції римської Церкви, зокрема в Апостольському Листі “Apostolicae Sedis primatus” Папи Інокентія ІІІ, [37] а також буллою “Unam Sanctam” Папи Боніфатія VIII. [38]

Перераховані чинники природно формували позицію митрополита, який дбав про добро Церкви та спасіння вірних на наших землях.

2.3. Піклування про власну індентичність

Як вдалося з’ясувати, для митрополита Рутського питання Унії не передбачало обрядового уніформізму, тобто не могло йтися про втрату свого рідного грецького обряду.

Його піклування про закоріненість у спадщині християнського Сходу проявляється, зокрема, в реформі монашества із правилами, в основі яких було покладено морально-аскетичні твори Василія Великого. Проте митрополит, “Ritus Rutheni Defensor”, [39] мислив глобально і прагнув подбати про збереження літургійної спадщини та пов’язаної з нею ритуальної практики в Унійній Церкві. Про це згадували, зокрема на зборах новоствореної Конгрегації, коли обговорювали необхідність зберігати церемонії, що є “прикрасою нашої старинности” (1621 рік, Лавришівська Конгрегація). [40] Попри появу певних другорядних практик, таких як коронка чи вервиця, що “не була обрядовою молитвою”, монахи Чину, як і сам митрополит, постають ревними захисниками “обрядової чистоти”, [41] незважаючи на закиди нез’єдинених щодо нібито проведеної Рутським т. зв. “латинізації”. [42] Крім того, монахи Католицької Церкви латинського обряду, запрошені для розбудови життя в обителях, мали прийняти східний обряд і дотримуватися практик, притаманних його чернецтву.

Не зайвим буде також згадати в контексті піклування про ідентичність Унійної Церкви турботу Рутського про використання рідної мови народу у проповіді, що, згідно з думкою митрополита Андрея, є виразом апостольського духу, і, отже, торкається однієї із засад буття Церкви. Натомість спроба позбавити народ такої можливості, тобто своєї мови, навпаки їй суперечить: “Євангеліє проповідували кожному народові в його рідній мові та ніколи не уживали проповіді Євангелії для винародовлювання, для відбирання вірним їхньої народовости”. [43]

У турботі про нашу Церкву митрополитові Йосифові доводилося долати численні труднощі. Для збереження кадрів він клопотав у Папи про заборону переходу на латинський обряд, і це питання стосувалося не лише духовенства, але й вірних, оскільки значна частина шляхти залишала рідний обряд і свою Церкву. Окрім того, викликом для латинських єпископів було трактування їх на одному рівні із з’єдиненими єпископами, а проблеми також виникали щодо належного ставлення до наших священників. Митрополит і сам зазнавав певної погорди, зокрема відомі випадки з Віленськими суфраганами. [44] У цьому контексті Рутський звертався до Папи Урбана VIII, представляючи труднощі, з якими доводилося стикатися у взаєминах із представниками латинської ієрархії, польських дворян і шляхти. [45]

2.4. Взаємозалежність у сопричасті як базовий принцип реформи

Виклики, що їх переживала Київська митрополія до Берестейської унії, не вдалося одразу подолати. Йшла мова про нелегкий процес, а тому потрібні були час і кмітливість тих, від яких залежало їх осилення. [46] Як каже давня латинська приповідка: “in magno mari capiuntur flumine pisces”, тобто для того, щоб впоратися із значними викликами, потрібні могутні і широкі підходи.

Обдуманий і схвалений план реформи митрополит Йосиф почав втілювати одразу після затвердження свого митрополичого уряду. Для реалізації задуму очільник Церкви використовував елементи, що існували як на християнському Заході, так і на Сході. Схід для Рутського став джерелом багатства традиції, яка мала бути збереженою, натомість досягнення Заходу, а саме Латинської Церкви, стали інструментом для “модернізації”, передусім у дисциплінарно-організаційному вимірі. У цьому процесі за основу було взято моделі, успішно запроваджені в житті Товариства Ісуса. [47] Проте, як зауважує митрополит Андрей, винятковість внеску Рутського полягала в тому, що така структура поставала як єдиний організм, “бойова одиниця”, що мала взяти на себе відповідальність за влаштування і оновлення буття Церкви в цілості. Монашество для християнського Сходу було (і є) серцем існування еклезіальної спільноти, а характерною його рисою був вибір єпископів саме з-поміж монахів, і тому Рутський бажав цю традицію зберегти. [48]

У такий спосіб він хотів подолати один з найважчих викликів, що постали, а саме реальність патронату, чи, як митрополит Андрей каже: “Команди”, від якої залежали призначення єпископські, в монастирях і на парохіях. Мова йшла не про те, щоб позбавити добрих речей, які могли бути пов’язані з патронатом (адже серед патронів були й відповідальні жертводавці), але головною небезпекою вбачалося призначення іноді недостойних кандидатів, а також недоцільне використання церковного майна, доступ до якого отримували патрони.

Задум засновника Чину Василіян, “Ordinis Basiliani Instaurator”, [49] охоплював як зміну організації монастирів, так і пов’язання такої організації з вищою ієрархією. Іншими словами, у моделі такого плану існувало дві паралелі: одна єпископська, а друга – монаша, що на ділі мали бути з’єднані вертикаллю, в якій ключову роль відігравали митрополит і єдиний архимандрит (протоархимандрит). Останній був задуманий як обраний з-поміж монахів і не бути архиєреєм. [50]

Об’єднавши монастирі в єдину Конгрегацію з централізованим управлінням у руках архимандрита, якому підпорядковувалися настоятелі обителей, митрополит Йосиф Рутський разом із представниками Чину вибудували порядок взаємної пов’язаності, який з часом розвивався та вдосконалювався. [51]

Оскільки оновлений Чин отримав право висування кандидатів до вищої церковної ієрархії, з метою уникнення в середовищі Конгрегації негативного явища кар’єризму було запроваджено ще один, четвертий обіт – окрім звичних трьох. Його суть полягала в тому, щоб “не старатися про достоїнства”. [52] Поряд із цим монахи присягали на вірність до смерті обрядові, єдності з Апостольським Престолом та самому Чинові. [53]

У реалізації задуму Рутський керувався бажанням виховання в монахах і, як результат, в єпископах тих якостей, які б забезпечили оновлення життя цілої Унійної Церкви, творення нового покоління “unicum sui generis”. [54] Те, на чому наголошував сам митрополит – необхідність святих і освічених представників вищої ієрархії. [55]

Для досягнення цієї мети реформа передбачала направлення представників монашества на філософські і богословські студії, а також запрошення представників чинів із Заходу [56] для допомоги в організації монашого життя в митрополії. [57] Рутський був переконаний, що така модель забезпечить не тільки добру підготовку представників монашества загалом, але й наявність достойних кандидатів, які зможуть прийняти на себе високу гідність. На практиці йшлося про порівняно молодих кандидатів-монахів (хіба за якимось рідкісним винятком інакше), [58] які, як можна припустити, були більш гнучкими у слідуванні реформи [59] – ще одна характерна риса підходу митрополита.

Вибудована модель взаємної співпраці між єпископами та представниками монашества, які тепер утворювали два взаємопов’язані структурні угруповання, мала низку важливих переваг. Попри те, що задум мав безсумнівно добрі наміри, у взаєминах між Чином і єпископами іноді виникали певні труднощі, [60] які, проте, ставали нагодою для подальшого вдосконалення законодавства Конгрегації.

2.5. Пошук сопричастя з нез’єдиненими

Від самого початку своєї діяльності Рутський прагнув охопити також противників унії. Його задум не мав і не міг мати виключень щодо жодної частини Київської Митрополії. Як дбайливий пастир, він прагнув зібрати всіх овець у єдиному стаді.

Наскільки складно було віднайти порозуміння, свідчать від самого початку відносини в монастирі у Вільні з архимандритом Сінчилом. [61] Описується також інший випадок, пов’язаний із відвідуванням 1615 року друкарні Ставропігійного братства у Львові, при монастирі Онуфрія. Тоді митрополит Йосиф і єпископ Мороховський разом зі своїми слугами ледь не втратили життя, оскільки братчики сприйняли їх як тих, хто прагне відібрати друкарню. [62]

Найскладніший період у відносинах настав із висвяченням так званої “паралельної ієрархії” в 1620 році. Протистояння, що набирало обертів, кульмінувало в 1623 році мученицькою смертю Святого Йосафата. Мелетій Смотрицький, закріплений у списку паралельної ієрархії у Полоцькій архиєпархії, активно розпалював ворожнечу та підбурював народ проти архиєпископа Йосафата. Вітебська трагедія стала переломним моментом як у житті самого Смотрицького, так і для багатьох нез’єдинених. У той час постає нагальним питання пошуку примирення, зокрема лунає заклик, щоб: “Русь не нищила Русі”. [63] Митрополит Рутський разом із єпископатом Унійної Церкви з новою силою розпочинають активну діяльність для віднайдення згоди. В цьому контексті відомим є намагання зорганізувати Синод в Кобрині, ціллю якого мала бути відновлена єдність поділеної Церкви. Щоправда, на нього прибуло лише незначне число нез’єдинених, і тому цей Синод у 1626 році провели як звичайний помісний. [64]

Зі свого боку польська влада, зважаючи на протистояння між з’єдиненими і нез’єдиненими, а також на труднощі у стосунках із зовнішніми супротивниками королівства та намагаючись заручитися підтримкою козаків, прагнула нав’язати Унійній Церкві так звані “статті замирення”, які начебто мали допомогти знайти рішення в “конфлікті”. Проте Митрополит Йосиф, усвідомлюючи хибність таких ініціатив, разом зі своїм коад’ютором Рафаїлом Корсаком, рішуче відстоював позицію нашої Церкви, вбачаючи необхідність подолання поділу, а не його формального закріплення. [65]

Важливою і світлою подією серед темряви протистояння було навернення єпископа Мелетія Смотрицького у 1627 році. Його покаяння прийняв митрополит Йосиф, опісля були надіслані листи до Риму – і раніше палкий ворог Унії був прийнятий в лоно з’єдиненої Церкви. Це навернення порівнюють із наверненням апостола Павла, а також метафорично із перетворенням хижого вовка на покірне ягня. [66] Від цього часу Смотрицький стає цілком відданим справі об’єднання Церков: він пише листи до інших нез’єдинених єпископів, а також до патріарха Константинополя Кирила Лукаріса. У своїх листах навернений єпископ намагається переконати в необхідності поєднання з Римом. Однак ці спроби не увінчалися успіхом. [67]

Зусилля, спрямовані на досягнення церковного примирення, кульмінували у багатообіцяючій ініціативі створення єдиного патріархату. Цей задум виник завдяки спільним старанням – передусім митрополита Йосифа Велямина Рутського з боку Унійної Церкви та митрополита Петра Могили з боку нез’єдиненої ієрархії. Хоча ця ініціатива так і не була реалізована через смерть Петра Могили 1647 року, [68] сам намір і здійснена праця, пройняті щирим прагненням втілити Христову заповідь єдності, мають непроминаюче есхатологічне значення. Вони стали джерелом натхнення для наступних поколінь, зокрема й для нашої сучасної генерації, дітей тієї Унії, заради якої безліч вірних нашої Церкви віддали своє життя і якій митрополит Йосиф Велямин Рутський присвятив невтомну працю протягом усіх років свого служіння.

ЗАВЕРШАЛЬНІ РОЗДУМИ

Постать Митрополита Йосифа вражає передусім тим, що він дихав на повні груди не лише прагненням реалізувати людські задуми, але й щиро намагався узгодити їх із Божим задумом. Рутський вирізнявся сміливістю у впровадженні змін. В його праці, з одного боку, характерними рисами були вірність Апостольському Престолу і піклування про традицію власної Церкви, а з іншого – відсутність боязні проводити реформи й впроваджувати методи у її структурній організації, які для неї на той час не були характерними. Цим він продемонстрував здатність прочитувати знаки часу та відповідати на них належним чином. Так Митрополит засвідчив, що у житті Церкви іноді може виникнути потреба перегляду усталених підходів, щоб надати нових імпульсів її розвитку та стимулювати оновлення, усунувши практики, які на певному етапі вже втратили ефективність або навіть становили загрозу її благу.

Сила Рутського полягала в тому, що він здійснював свій задум, не лише не порушуючи одного з ключових принципів еклезіології – єдності у різноманітті, а й, навпаки, своїми зусиллями укріплював і єдність, і винятковість Церкви, відповідно до духу та викликів свого часу. Усе це стало можливим завдяки вирішальній дії Божої благодаті Христа воскреслого, в якій він віднайшов глибоку міру трансформації власного існування і в співпраці з якою митрополиту вдалося творчо реалізовувати розбудову початків Царства Божого на рідних землях. Успіх справи також, очевидно, залежав від любові та терпеливості у стосунках із тими, хто в тій чи іншій мірі ставив перешкоди на шляху здійснення задуму, який ґрунтувався на Божій заповіді єдності учнів Христових.

Святий Йосафат надав партикулярної форми ідентичності нашій Церкві своїм мученицьким подвигом. Натомість митрополит Рутський своєю ревною апостольською працею закладав методологічні основи для практичної реалізації цієї самої ідентичності, які згодом обумовили життя й розвиток Унійної Церкви в наступних століттях. Його підходи безумовно вплинули в тій чи іншій мірі на діяльність наступних митрополитів, які, реагуючи на виклики своїх часів, додавали до внесків попередників те краще, що їм підказувало сумління і досвід.

Двоє великих мужів – святий священномученик Йосафат та митрополит Йосиф, які віддали своє життя за справу Унії, нагадують нам метафори стовпів, що тримають будівлю, і крил, якими птахи злітають угору. Ці образи, відомі з традиції Христової Церкви, з новою силою постають перед нами, сучасним поколінням нашої Церкви, яка, переживаючи разом зі своїм народом нелегкі часи боротьби за власне існування, залишається вірною Христові. Закорінена в Ньому, вона свідчить про силу Його Воскресіння своїм братам і сестрам – як тим, що перебувають у лоні Католицької Церкви, так і тим, які шукають єдності, проте ще не приступили до неї вповні.

Обидві постаті є невід’ємною частиною історії Церкви; її багатство відкриває перед нами глибокі джерела для подальших досліджень. Особи митрополита Йосифа Рутського та священномученика Йосафата, як і їхній внесок у справу єдності Церков, пробуджують наше сумління й спонукають до щирої відповіді – наполегливої праці задля слави Божої, добра всієї Христової Церкви і, передусім, нашої Української Греко-Католицької Церкви та народу України.

о. Юліан Вендзилович

Джерело: «ALMA MATER» – журнал студентів Папської Української колегії Cв. Йосафата в Римі, № 86.

---

[1] Примітка автора: вступна ремінісценція може створити враження амбіційного задуму, однак стаття не претендує на вичерпне висвітлення теми, а лише окреслює напрям для подальших досліджень.

[2] Перші відомі біографічні дані, що записав митрополит Рафаїл Корсак, наступник митрополита Рутського, знаходимо в M. SZEHDA, “Vita Rutscii. Prima biographia Josephi Velamin Rutskyj, Metropolitae Kioviensis (1613-1637)”, in Analecta OSBM Ser. II, Sec. II, Vol. IV(X), Fasc. 1-2, Romae 1963, 135-182. Тут також дізнаємося, що біографія, складена Рафаїлом Корсаком, існує в 6-ти екземплярах. Короткий опис біографічних даних подано також в T. HALUSCYNSKYJ – A. WELYKYJ, Epistolae Josephi Rurskyi Metropolitae Kioviensis Catholici (1613 – 1637), в Analecta OSBM, Ser. II, Sec. III, Vol. I, Romae 1956, Introd. ІХ-XII; А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, том 4, Апріорі, Львів 2013, 747-879; М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, в Богословія 56 (1990), 24-51.

[3] Цікавою є деталь, що хоч він народився в сім’ї кальвіністів, проте був охрещений священником грецького обряду. Пор. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 144. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 25.

[4] Пор. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 148-149, E. LIKOWSKI, Unia Brzeska (R. 1596), Warszawa 1907, 245. Цит. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 26.

[5] Пор. П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, в Analecta OSBM, Ser. II, Sec. II, Рим 1992, 106.

[6] Грецька Колегія була заснована папою Григорієм XIII у 1577 році. Її завданням було виховання місіонерів для праці серед нез’єдинених. Умовою вступу була присяга східному обряду на вірність до смерті. Наявність такої умови була причиною особистих сумнівів Рутського. Він погодився на присягу лише через наполягання папи Климента VIII. Детальніше див. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 152-154. A. WELYKYJ, Joannes Velamin Rutskyj in “exitu viarum” (1603-1608), в Analecta OSBM, Romae 1949, 9. І. НАЗАРКО, Київські і галицькі митрополити, Рим 1962, 19. Цит. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 27.

[7] Там само.

[8] Пор. П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, 106.

[9] Детальніше див. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 28.

[10] Заголовок плану звучав наступним чином: “Виклад одного Русина про виправлення устрою у грецькому обряді”. Discursus Rutheni cuiusdam de corrigendo regimine in ritu Graeco conscriptus Vilma anno 1605 in Januario (= Discursus Ruscii), AOSBM 4 (1963), 126-134. Цит. П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, 106.

[11] Мова йде про подорож 1605-1606 років, настоятелем (керівником) якої був кармеліт Павло Симеон від Ісуса, який вирушив у неї з доручення папи Павла V. Див. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 29. Див. також П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, 107.

[12] Мова йде про знайомство із генералом кармелітів, о. Петром. Див. Sacra Congregatione Particulare de Propaganda Fide Summarium, Romae 1755, 80, Nr. 1. Цит. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 29. Приїзду кармелітів Рутський, однак, не дочекався через ряд причин. Див. П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, 109.

[13] Пор. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 160-161. Supplicationes Ecclesiae Unitae, Romae 1960, T.1, Nr. 5. Цит. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 30. Тут також знаходимо інформацію про згадане “Боже втручання”: мова йде про оголошення, зроблене о. Валентином Фабрицієм, єзуїтом, 30 серпня 1607 року після проповіді на недільній літургії про те, що Іван Рутський “в найближчу неділю” вступить до монастиря Святої Тройці. Це повідомлення вплинуло вирішальним чином на рішення Рутського.

[14] Детальніше див. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 162-169. Про відступство Сінчила див. також А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, том 4, 754-775, 778-780.

[15] Детальніше див. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 169-177. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 30-33. П. ПІДРУЧНИЙ, ЧСВВ, “Василіянський Чин від Берестейського з’єднання 1596 до 1743 року”, 115.

[16] Див. Там само, 106-107. Див. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 33-36.

[17] Титули, що ними величав Рутського папа Урбан VІІІ. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, том 4, 837.

[18] Про збір свідчень святості особи Рутського клопотався вже його коад’ютор і наступник у митрополичому служінні – Рафаїл Корсак, який і написав його біографію. Згодом діяльність митрополита Йосифа намагалися оцінити, зокрема, бенедиктинець Дон Гепен та Коялович, “російський казьонний історик”, як його характеризує митрополит Андрей з огляду на те, що той намагається несправедливо представити в негативному світлі особу Рутського. Детальніше див. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, том 4, 866-869.

[19] У цьому контексті описується, зокрема конкретний випадок. Див. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 149.

[20] М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 25.

[21] Латинська приповідка: “aquila non capitat muscas”, нехай не вводить в оману – Рутський, хоч вже досить рано пломенів задатками майбутньої величі, проте поки виростав у повний зріст, будучи в монастирі, не соромився жодних трудів: від помочі у храмових богослужіннях до викладацької діяльності, від духовного проводу до виховання в дисципліні, і то в першу чергу на власному прикладі. Вирішував також питання організації статуту, і це, мабуть, те, що потім дозволило йому зібрати досвід для проведення загальної реформи монашества. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 792.

[22] У багатьох листах засвідчено ревність душі і велич благочестя особи Рутського, що, зокрема, дозволило йому здобути прихильність представників Апостольської Столиці. Про це засвідчує, зокрема, лист (1614 року, тобто в рік інтронізації Рутського на митрополичий престіл) папського нунція у Варшаві Леліуса Руїні. Об’єм кореспонденції, в якій знаходимо оцінку постаті митрополита Йосифа, є доволі великим. Див. T. HALUSCYNSKYJ – A. WELYKYJ, Epistolae Josephi Rurskyi Metropolitae Kioviensis Catholici (1613 – 1637), Introd. XII-XXXI. В цій же книзі з 5 по 386 сторінки знаходимо масив кореспонденції самого митрополита, включно із його Заповітом.

[23] Відомий випадок, коли з любові до брата і користі для його душі дозволив піддати себе тілесним стражданням (M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 172), пробуджуючи тим самим пам’ять про Христові страждання.

[24] Щодо себе – відомий випадок з передбаченням своєї смерті у 1627 році. Щодо інших – відомий випадок з юнаком, вступ якого в монаший чин митрополит “бачив у дусі”, і якого потім вважав своїм духовним сином. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 173.

[25] Сам привів до єдності близько трьох тисяч осіб. Там само, 136, примітка 4.

[26] Митрополит Андрей, посилаючись на свідчення Корсака, описує випадок ще з 1609 року, коли Рутський, перебуваючи у монастирі Святої Трійці, ризикував загинути від рук схизматиків і тоді “жалував, що не міг життя віддати за віру”. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 757.

[27] У спробі піднести постать одного, Дон Гепен, на переконання митрополита Андрея, навмисно притемнює славу іншого: “нарочно поставив його у тіні”. Пор. Унійний З’їзд у Львові 1937р., Львів 1937, 15.

[28] Про 30 років служіння Рутського говорить митрополит Андрей, порівнюючи його з апостолом Павлом. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 837.

[29] Аналіз, що його проводить митрополит Андрей, допомагає розширити вузьке уявлення про святість, яку часто ідентифікують з особами, які відзначилися молитовним подвигом і його плодами, і рідше помічають її у тих, які провадили так зване “чинне життя”, що характеризується активною апостольською працею. Див. Там само, 825-830.

[30] Пор. Там само, 789.

[31] Там само, 823.

[32] Див. A. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum Kiovensium Catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava et Gabrielis Kolenda (1637 – 1674), in Analecta OSBM, Ser. II, Sec. III, Vol. II, Romae 1956, 136. В цьому сенсі Корсак порівнює витривалість Рутського зі стійкістю праведного Йова. Див. M. SZEHDA, “Vita Rutscii”, 176. Свій подив висловлює й митрополит Андрей. Див. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 760. Тут також є свідчення про труднощі, які доводилося переносити, в листі Рутського до Адріяна Подбереського (1623 року). Див. також М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 50.

[33] За свідченням Рафаїла Корсака. Див. A. WELYKYJ, Epistolae Metropolitarum Kiovensium Catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava et Gabrielis Kolenda (1637 – 1674), 136.

[34] Митрополит Андрей, щоправда, згадуючи про ці факти і пояснюючи, яким має бути правильне розуміння святості, зауважує, що хоч вони й мали місце у випадку Рутського, проте, згідно з доктриною і традицією Церкви, не вони є визначальними для святості, як і те, що якийсь із героїв перевищив усіх інших, і, навпаки, брати до уваги факт, що хто-небуть тривалий час не був вписаний Церквою в ряди святих. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 864.

[35] Митрополит Андрей зауважує: “з’єдинена Церква залишалася вповні Православною”. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 754.

[36] У своєму Заповіті Рутський говорить про те, що хто не є в єдності з Римською Церквою, той “не будет збавен”, в латинському перекладі: “nemo salvus essse potest”. T. HALUSCYNSKYJ – A. WELYKYJ, Epistolae Josephi Rurskyi Metropolitae Kioviensis Catholici (1613 – 1637), 384. Читаючи ці слова, можуть виникати логічні запитання сотеріологічного характеру у відношенні до нез’єдинених. Зрозуміло, що неможливо оцінювати слова Рутського з перспективи нашого часу (мова про рішення ІІ Ватиканського Собору). Пошук відповіді на ці запитання потребує поглибленого дослідження, що не є ціллю цього скромного представлення. Кожен час має свої виклики, і немає сумнівів у тому, що Рутський добре розумів труднощі діалогу з нез’єдиненими. Це часи, коли Католицька Церква висловлювалася однозначно на рахунок такого роду питань. Для прикладу, на Флорентійському Соборі були прийняті рішення задля поєднання “з греками” (як відомо, включно із нашою Київською митрополією), однак цей же Собор в іншому документі зараховує до списку тих, які “підуть у вічний вогонь” також і схизматиків (CONC. DI FIRENZE, Bolla sull’unione con i copti e gli etiopi “Cantate Domino” (4 febbr. 1442), DENZINGER, H. HÜNERMANN, H., ed., Enchiridion symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum, Strumenti, EDB, Bologna 2012, 1351). Що ж до особливостей XVI-XVII століття, то Католицька Церква, як відомо, проводила доволі різкі і ригористичні заходи, серед яких чи не головний – Контрреформація (початком якої, по-суті, став Тридентійський Собор (1545-1563), рішення якого визначали погляди протестантів як єретичні (тексти рішень див. Там само, 1500-1850)), а нез’єдинені, окрім того, що перебували у схизмі, як відомо, не залишилися також байдужими до протестантських впливів.

[37] DENZINGER, HÜNERMANN, Enchiridion symbolorum, 774-775.

[38] DENZINGER, HÜNERMANN, Enchiridion symbolorum, 872. На Флорентійському Соборі, в документі про “єднання з греками”, знаходимо пригадування про вселенський характер папського примату і повноту влади, що її передав Христос апостолові Петрові і його наступникам. Див. Там само, 1307. Документи ІІ Ватиканського Собору (Lumen Gentium, 3 Глава, Unitatis redintegratio, 4 Глава), як також Катехизм Католицької Церкви (1992) (пар. 816, 819 та 846-848) подають інтерпретацію, що підтверджує питання Католицької Церкви та папського примату, і пов’язаного з ними сотеріологічного принципу Extra Ecclesiam nulla salus, яка разом з тим містить уточнюючі деталі, що відкривають в наш час перспективу екуменічного діалогу.

[39] T. HALUSCYNSKYJ – A. WELYKYJ, Epistolae Josephi Rurskyi Metropolitae Kioviensis Catholici (1613 – 1637), XII.

[40] Пор. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 803, 824.

[41] Там само, 810. Як один із аспектів партикулярності, можна назвати також постійні заклики до єпископів і до монахів утриматися від м’ясних страв. Рутський в одному з листів до Папи пояснює це, кажучи, що для тутешніх дане питання має настільки велике значення, неначе воно пов’язане з догмами віри.

[42] Митрополит Андрей зауважує, що митрополит Рутський можливо й дав початок якихось “латинізацій”, проте латинізація Унії насправді була меншою за латинізацію, яку провів Могила, крім того ступінь латинізації Унії митрополитом Йосифом і його наслідниками не зрівняється з мірою змосковщення “старого українського благочестя” наслідниками Могили. Пор. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 867.

[43] Там само, 812. Це питання митрополит Андрей осмислює також в юридичних термінах природного і Божого права.

[44] Див. Там само, 870-872.

[45] Детальніше див. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 39-42.

[46] Рутський був свідомий цих труднощів, а стан справ, який він спостерігав в житті митрополії, пробуджував у ньому вагання в доцільності присвятити себе служінню Христовій Церкві в грецькому обряді. Про боротьбу із сумнівами вже було згадано в пункті “Нарис біографіїї: від народження до сходження на Митрополичий Престіл”.

[47] Дон Ґепен, переконаний у помилкових рішеннях у процесі реформи Василіянського Чину, критикує Рутського за те, що той бере за зразок для реформи єзуїтську модель. На його думку, більш доречно було б звернути увагу на бенедиктинців, які були організаційно ближчі до східного монашества. Митрополит Андрей, однак, зазначає, що й венедиктинські спільноти того часу зазнавали подібних змін у напрямі централізації. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 842.

[48] Пор. Там само, 861. Також на ст. 844 є згадка про давній звичай у Грецькій Церкві вибирати єпископів з-поміж монашества.

[49] T. HALUSCYNSKYJ – A. WELYKYJ, Epistolae Josephi Rurskyi Metropolitae Kioviensis Catholici (1613 – 1637), Introd. XII.

[50] А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 848-849. Що на ділі відбулося лише з плином часу. На початку Рутський був і митрополитом, і архімандритом. В книзі деколи можна натрапити на титул протоархімандрит, очевидно для відрізнення від архімандрій по конкретних монастирях. В задумі Рутського в організації Чину мав бути єдиний архімандрит, а натомість решта, по монастирях, мали бути знесені.

[51] Пор. Там само, 848. Для прикладу можна назвати деякі рішення, які втілювали цей устрій: необхідність митрополитові радитися з протоахимандритом і його дорадниками в питанні призначення собі єпископа-помічника (І Новгородоцька Капітула, 1617 р., сесія 4); ствердження залежності від Чину через присягу митрополита та єпископів (Капітула ІІІ-тя в Руті, 1623 р., сесія 6); закріплення за кожним архиєреєм священників-наглядачів, покликаних пильнувати їхнє чернече благочестя (про такий факт згадує митрополит Андрей).

[52] Там само, 822, в цьому ж контексті див. ст. 845, 862, тут питання 4-го біту пов’язане саме з ієромонахами. На ст. 789 читаємо, що митрополит мав негативне відношення до кар’єризму, відколи роздумував про вступ в монастир, а вже будучи Предстоятелем Церкви, особам, які таємно отримували “привілей на архімандрію, Рутський немилосердно грамоту конфісковував, а винного карав”.

[53] Було прийнято на ІІІ Конгрегації, 6-та сесії.

[54] А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 787.

[55] М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 31.

[56] В основному це були “єзуїти”, чи “ісусівці”, проте в своєму Заповіті митрополит згадує чотири монаші родини, яким він висловлює вдячність за зроблений внесок: окрім єзуїтів, також кармелітів босих, домініканців, бернардинців.

[57] Див. А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том, 827-831. Про одне і про друге Рутський дбав особисто. На початку він сам був викладачем для монахів. Викладав і церковні, і світські науки.

[58] Див. Там само, 876.

[59] Це те, чого митрополит Йосиф не знаходив серед представників старшого покоління: скаржився на їх надмірну прикрість: “Qui me affligunt supra modum”. Там само, 814.

[60] Детальніше див. Там само, 819.

[61] Хоча тут маємо справу з особою, що, перебуваючи в Унії, у певний  момент розірвала з нею зв’язок.

[62] А. ШЕПТИЦЬКИЙ, митр. Пастирські послання, 4 том. 878.

[63] С. МУДРИЙ, Нарис історії Церкви в Україні, Рим–Львів 1995, 190. Цей заклик пролунав над могилою святого Йосафата.

[64] М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 43.

[65] Там само, 46-48.

[66] Я. СУША, ЧСВВ, єп. Життя Мелетія Смотрицького, 13. І. ІСІЧЕНКО, архієп. “Єпископ Яків Суша – життєписець священномученика Йосафата”, в Святий Йосафат Кунцевич: Документи і дослідження (до 400-ліття мученицької смерті), видавництво УКУ, Львів 2024, 121.

[67] Див. М. ШЕГДА, Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби, 43 45.

[68] Після смерті Петра Могили зусилля над створенням єдиного патріархату ще тривали, однак недовго. До руйнації справи приклався попередник Могили – Ісая Копинський. Детальніше про спробу поєднання в патріархаті див. Там само, 49-50. Тут також знаходимо посилання на І. НАГАЄВСЬКИЙ, Історія Римських Вселенських Apxuєреїв, том ІІ, видавництво УКУ, Рим 1967, 379-380.