Формування богопосвячених осіб до внутрішньої цілісності
З’ясування термінології
Дефініцію вислову «формація до внутрішньої цілісності особистості» можна окреслити як процес здобуття вмінь і навичок у процесі всебічного розвитку особистості: це залучення всього індивідуального потенціалу для зростання у вимірах насамперед людському, а також богопосвяченому. З цієї точки зору одним з найважливіших завдань формаційного процесу у богопосвяченому житті є досягнення саме внутрішньої єдності через зв’язок розуму і серця з психічними, духовними, чуттєвими та емоційними силами.
Папа Павло VI в апостольському повчанні Evangelica testificatio про євангельське свідчення богопосвяченого життя (1971 р.), видане як допомога в реалізації покликання до богопосвяченого життя у вірності вченню Другого Ватиканського Собору, навчаючи про формацію ченців та черниць нагадує, що якими різними не були б методи, втім усі засоби мають бути завжди спрямовані на формування внутрішньої людини[i]. Зі слів Святішого Отця випливає, що незалежно від різноманітності форм монашого життя та харизм служіння, усі елементи та засоби у процесі формації мають бути спрямовані найперше на побудову внутрішньої людини.
Отож, можемо говорити про два окремі терміни, які вживаються паралельно: внутрішня цілісність особи та внутрішня людина. Однак це два різні поняття або, точніше кажучи, два типові виміри внутрішнього життя людини. «Внутрішня цілісність» – це насамперед синонім «серця» і відноситься даний термін до чуттєвого стану, який породжує трансцендентні, піднесені, стимулюючі емоції, почуття, думки, бажання, сприяючи гармонійному розвитку людини. Натомість вислів «внутрішня людина» – це радше синонімом «духовності», тобто життя згідно зі Святим Духом, духовні почування чи переживання, іншими словами «життя у Святому Дусі».
Внутрішня цілісність та психологічна зрілість
На цілком психологічному рівні внутрішня цілісність особистості постає як основний критерій зрілості людини. Зріла людина досягає внутрішньої єдності свого існування, коли вона управляє своїми імпульсами, бажаннями та внутрішньою енергією. Психологічна зрілість богопосвяченої особи також виявляється в єдності волі та емоцій, у пануванні та контролі над бажаннями, почуттями, пристрастями, потягами, інстинктами тощо.
Психологічну зрілість та внутрішню цілісність богопосвяченої особи можна описати різними способами та за різними критеріями оцінювання. Для богопосвячених осіб психологічна зрілість є одним з ключових показників гармонійного розвитку особистості. Саме тому цілісною можемо назвати ту богопосвячену особу, яка осмислює і приймає себе у правді, усвідомлює свою внутрішню силу, можливості, здібності й таланти, а водночас розуміє свої слабкі сторони та немочі.
У цьому сенсі можна стверджувати, що особлива посвяченість Богові вимагає від особи як психологічної зрілості, так і внутрішньої цілісності, тобто єдності всього її єства: чуттєвих і духовних сил, пам’яті, почуттів, розуму, волі, свідомої та несвідомої сфер, стимулів, інстинктів і потреб. Усе обертається навколо єдиного центру та стриженя – всецілого пожертвування себе Богові та братерського служіння ближнім.
Формація до внутрішньої цілісності особистості
Документ Конгрегації у справах Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя Potissimum institutioni (1990 р.), який містить вказівки щодо формації в чернечих Інститутах, представляє формацію до внутрішньої цілісності особистості як наслідок узгодження власного єства особи з Божим планом щодо неї. Вибір людини йти за Ісусом Христом та наслідувати Його у своєму житті завжди спровокований і стимульований особистою любов’ю до Христа. Власне кажучи, ця любов і є основним принципом внутрішньої єдності кожної богопосвяченої особи. Таким чином, вищезгаданий документ навчає що внутрішня цілісність богопосвяченої особи формується найперше завдяки її рішенню наслідувати Христа, яке виникає не інакше як лише з любові до Нього[ii].
Другий Ватиканський Собор у декреті Presbyterorum ordinis про служіння та життя пресвітерів також стверджує, що цілісність особи досягається у наслідуванні прикладу Христа Господа, для якого поживою було чинити волю Того, хто послав Його для виконання свого діла (пор. Ів. 4,34)[iii]. Отці собору також показують шлях досягнення цієї єдності, який полягає в об’єднанні з Христом у розпізнаванні волі Отця й у жертвуванні та даруванні самих себе[iv].
Приклад Ісуса Христа
Приклад Ісуса Христа насамперед пропонує кожній богопосвяченій особі принцип єдності серця. Тому першочерговим завданням кожного ченця чи черниці є поступово змінювати свої особисті бажання та індивідуальні уподобання відповідно до особливого рішення йти за Христом, люблячи Господа Бога «всім серцем», «усією душею» і «всім розумом» (пор. Мт. 22,37) та орієнтуючи своє серце, туди де знаходиться «його скарб» (пор. Мт. 6, 21).
В синоптичних Євангеліях Христос часто звертається до повчань про очищення людського серця. Так, наприклад в Євангелії від Матея Христос проголошує: «Хіба не розумієте, що все те, що до уст входить, іде до нутра й геть виходить? А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює людину, а їсти немитими руками не сквернить людину» (Мт 15,17-20).
У світлі цих слів італійський теолог-мораліст Сабатіно Майорано стверджує, що моральність людини полягає насамперед не у вчинках, які людина виконує, а в серці, яке надихає і визначає ці вчинки: «Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані» (Мт 7,17). Таким чином, у житті Христового учня встановлюється кругова динаміка, яка йде від серця до вчинків, а від них знову до серця. Серце – це джерело моральності людини, тому що воно визначає найвищу моральну цінність, а вчинки – це плоди, які своєю чергою виявляють і зміцнюють чистоту серця[v].
Співвідношення духовності та морального життя
І саме тут постає проблематика співвідношення духовності та морального життя людини, яку висвітлює інший теолог-мораліст Марчіано Відаль. Науковець говорить про тісний зв’язок між «духовністю» та «моральністю» і навчає що друга виникає з першої, тобто є її плодом. Відаль зазначає наступне: обидві, як духовність, так і моральність виникають з одного джерела, яким є «нове життя» у Христі, і обидві реалізують Божий план спасіння в історії людини. У «новому житті» духовність стає етичним зобов’язанням, а моральність живиться духовним досвідом[vi].
Внутрішнє формування єдності серця
Внутрішнє становлення людини спрямоване на єдність серця і є основою формаційного процесу морального виховання. Внутрішнє формування починається зі сміливості увійти до свого серця, відкинувши гординю, самовпевненість, претензії, фальшиві права, виправдання і щиро прийняти правду про себе, також осягнувши її через порівняння зі словом Божим.
У новітньому Вчительстві Церкви внутрішня єдність людського серця є однією з найважливіших тем, яка часто повторюється, надто у промовах Папи Франциска. Так, з нагоди зустрічі з ректорами та студентами Папських колегій та навчальних закладів Риму у 2014 році він закликав: «Ми повинні бути господарями свого серця. Що відчуває моє серце, чого воно шукає? Що сьогодні принесло мені радість, а що ні? Ніколи не завершуйте день без цих запитань»[vii]. Святіший Отець продовжує свою промову, підкреслюючи важливість пильності: «Уважність до себе: що відбувається в моєму серці? Бо де є моє серце, там є мій скарб»[viii].
При іншій нагоді Папа Франциск говорить про світськість, яка проникає в чернечі Інститути та у життя богопосвячених осіб: «Світськість “пристає” до вас. Щоб не піддатися, потрібен великий аскетизм, який народжується з любові та споглядання Ісуса. Є богопосвячені особи, які, зрештою, не знають, чи вони посвячені, чи миряни»[ix]. У розумінні Папи Франциска, «світськість» означає приналежність до світу, а не до Господа, тобто означає жити життям і оцінювати речі світськими критеріями: це велика небезпека для богопосвячених осіб сьогодні[x].
Висновки
У підсумку бачимо, що суттєвими елементами морального формування богопосвячених осіб до внутрішньої цілісності особистості є найперше життя згідно з Євангелія, а також правильне оцінювання дійсності. Процес формування повинен навчити людину жити на основі аксіологічної системи та морального розпізнавання, в якому найвищими цінностями є істини Євангелія. А моральне розпізнавання «це здатність оцінювати кожну ситуацію відповідно до євангельських критеріїв»[xi]. З цього постійного становлення, оцінки та розпізнавання зрештою і виховується особистість, що постійно розвивається та формує єдність серця та почуттів, тобто цієї внутрішньої гармонії, яка пізніше виявляється також назовні у житті та поведінці.
Упорядковано на основі наукової праці: «Formazione morale delle persone consacrate alla vita di comunione nel magistero pontificio recente».
о. Кипріян Зейкан ЧСВВ
[i] Пор. Paolo VI, Evangelica testificatio, Esortazione apostolica (29.06.1971), in AAS 63 (1971) 497-526, n. 32.
[ii] Пор. Congregazione per gli Istituti di vita consacrata e le società di vita apostolica, Potissimum institutioni, Direttive sulla formazione negli Istituti religiosi (02.02.1990), in EdVC, 2812-2902, n. 18.
[iii] Пор. Concilio Vaticano II, Presbyterorum ordinis, Decreto sul ministero e la vita dei presbiteri (7.12.1965), in AAS 58 (1966) 991-1024, n. 14.
[iv] Пор. Там само.
[v] Пор. S. Majorano, La coscienza. Per una lettura cristiana, San Paolo, Cinisello Balsamo Milano 1994, 69-70.
[vi] Пор. M. Vidal García, Nuova morale fondamentale. La dimora teologica dell’etica, trad. italiana A. Accattoli, Edizioni Dehoniane, Bologna 2004, 233.
[vii] Francesco, Discorso ai rettori e agli alunni dei Pontifici Collegi e Convitti di Roma (12.05.2014), in Insegnamenti di Francesco, II/1 (2014) 531-544.
[ix] Francesco, La forza della vocazione. La vita consacrata oggi, Conversazione con Fernando Prado, in F. Iodice (trad.) Centro Editoriale Dehoniano, Bologna 2018, 87.
[x] Пор. Там само.
[xi] M. Vidal García, Nuova morale fondamentale, 203.
