Доля мощей святого священномученика Йосафата

2638

25 листопада 1963 року під час другої сесії Другого Ватиканського собору за участі папи Павла VI, кількох кардиналів, цілої української ієрархії на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, багатьох інших отців собору, представників чернечих чинів і згромаджень нашої церкви та цілої української громади, відбулося урочисте вшанування перенесення мощей святого священномученика Йосафата Кунцевича до базиліки святого Петра у Ватикані в престіл святого Василія Великого[1]. Шлях святих мощей до вселенського вшанування в самому центрі Католицької Церкви був дуже довгий і складний. Вороги З’єдиненої Церкви особливо в часи політичних заворушень і воєн раз-у-раз намагалися позбавити її цього найбільшого скарбу – свідка її життєздатності і сили…

Мощі святого Йосафата в Полоцьку. Перші небезпеки

Після Вітебської трагедії – вбивства 12 листопада 1623 року архиєпископа полоцького Йосафата Кунцевича, його тіло було поховане в Соборі святої Софії в Полоцьку. Відразу тіло мученика стало об’єктом почитання і паломництв – над гробом почали діятися численні чудесні оздоровлення і духовні навернення.

Юзеф Зіммлер, Мучеництво св. Йосафата (бл. 1861)

Ще до беатифікації мощі владики Йосафата двічі були в небезпеці профанації чи знищення – під час польсько-шведської (1627) та польсько-московської (1633) воєн. Дивом двічі загарбники і шведські і московські відступали так і не захопивши Полоцька, хоч місто насправді було слабо забезпечене. Рятунок міста приписували тоді Йосафату Кунцевичу. У 1650 році мощі новопроголошеного блаженного священномученика Йосафата (беатифікація відбулася в Римі 16 травня 1643 року) були покладені в новий срібний саркофаг, фундатором якого був Казимир Лев Сапіга підканцлер Литовський.

Та невдовзі після цього – перед небезпекою нової московсько-польської війни в 1653 році митрополит Антоній Селява доручив полоцькому архиєпископу Гавриїлу Коленді саркофаг із мощами Йосафата вивезти із Полоцька. Кілька років переховувався архиєпископ Коленда з мощами по різних місцях Речі Посполитої і навіть у 1655 році потрапив у руки шведів, що захопили були північні території Польщі, та йому вдалося вберегти реліквію від можливого розграбування та профанації. У цей складний для Речі Посполитої період війн зі шведами і москалями було дуже небезпечно перебувати на окупованих територіях, адже могло статися так, як з тлінними останками блаженної пам’яті митрополита Йосифа Велямина Рутського і наверненого на Унію московського патріярха Ігнатія, доля яких після майже цілковитого знищення Вільна в 1655 році, невідома – вони або були вивезені москалями в невідомому напрямку або були спалені чи сховані[2]. Близько 1657 року Коленда привіз мощі блаженного Йосафата до василіянської архимандрії в Супраслі і тут вони перебували впродовж майже десяти років – до 1667 року, тобто до так званого Андрусівського перемир’я між Річчю Посполитою і Московщиною. Із настанням миру і після відходу московських військ з Литви і Білорусі Гавриїл Коленда, вже як митрополит київський, у супроводі численного духовенства торжественно перевіз святі реліквії через Жировичі і Вільно до Полоцька. У Вільні з 25 вересня до 13 жовтня 1667 року відбулося перше після московської окупації велелюдне урочисте вшанування Йосафата Кунцевича[3]. 12 листопада 1667 року в день 44 річниці мучеництва і після чотирнадцятилітньої відсутності мощі блаженного священномученика знову спочили в престолі собору святої Софії в Полоцьку.

Мощі святого Йосафата в Білій Підляській

Нова затяжна війна між Швецією і Московією та різними союзниками по обидва боки (Велика північна війна), що розпочалася в 1700 році, одним із театрів військових дій якої також були землі Речі Посполитої, призвела до того, що мощі блаженного Йосафата знову вивезли з Полоцька і то назавжди. Навесні 1705 року московський цар Петро І прийшов із військом на північ Білорусі, захопив спочатку Вітебськ і прямував до Полоцька. Вже з Вітебська почали доноситись вістки, що в місті москалі нищили все, що мало зв’язок із Йосафатом і його культом, а в Полоцьку цар мав намір спалити мощі блаженного. Тоді 11 липня 1705 року в Софійській катедрі в Полоцьку як ісповідники католицької віри біля вівтаря блаженного Йосафата від рук царя і його посіпаків загинули четверо ієромонахів-василіян: Костянтин Заячківський, Теофан Колбечинський, Яків Книшевич і Яків Кізіковський. Мощі священномученика у 1706 році знайшли притулок у містечку Біла на Підляшші в родинному маєтку князя Кароля Станіслава Радзивілла, котрий обіцяв при першій же нагоді як настане мир повернути реліквію василіянам до Полоцька. Проте магнатські амбіції взяли верх. Після смерті князя Радзивілла його вдова і сини не хотіли віддати мощі, що привело навіть до довголітнього судового процесу перед Апостольським престолом. У 1743 році дійшло до угоди між сторонами і Радзивілли зобов’язались побудувати для василіян церкву в Білій, де мали би зберігатись мощі Йосафата – церкву збудували в 1747-1759 роках, але мощі туди не поспішали переносити. Також згідно з угодою до Полоцька мала бути передана частина лівої руки блаженного.

Про замурування мощей св. Йосафата, часопис «Czas» за 12 липня 1873

У часі чергової кризи і безкоролів’я в Речі Посполитій у 1764 році котрийсь із Радзивіллів (нащадок князя Кароля Станіслава, котрий прихистив мощі) під натиском знову ж таки москалів покинув Білу, але перед тим наказав замурувати домовину з мощами Йосафата Кунцевича в одному із мурів свого замку. Про місце знав тільки сам князь, о. Андрій Лодієвський, настоятель більського василіянського монастиря та муляр. Коли московські війська ввійшли в місто, то цікавилися мощами Йосафата, тому ігумен Лодієвський, побоюючись за їх долю, таємно вночі з кількома людьми відмурував домовину і надійно заховав у монастирі. А вже через рік вперше за шістдесят літ після вивезення з Полоцька, мощі блаженного були виставлені для всенародного вшанування. У Білій Підляській отці василіяни багато причинились для поширення культу блаженного священномученика Йосафата. У Білій мощі Йосафата урядово оглядали (канонічно верифікували стан їх збереження) кілька спеціальних комісій у 1780, 1785, 1797, 1800 і 1826 роках, які уклали протоколи цих оглядин, у 1788 і 1789 роках приватно оглядав мощі Порфирій Важинський спочатку як протоархимандрит Василіянського Чину, а потім як єпископ холмський.

Повасиліянська церква в Білій Підляській, між 1901-1915

Після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 роках більшість її території увійшла до Російської імперії, в якій Унійна Церква поступово і систематично зазнавала ліквідації, а вірні остаточно в 1839 році були насильно переведені на російське православ’я. Одна лише Холмська єпархія, яка хоча вже від 1815 року опинилась під російським впливом, залишалась унійною ще до другої половини ХІХ століття. Після польського повстання 1863 року, діячі якого проголосили блаженного Йосафата своїм Патроном, почався наступ і на холмських уніятів. У 1864 році були закриті чотири василіянські монастирі, у тому числі й у Білій. Більську парафію перебрав русофіл і прихильник православ’я, виходець з Галичини о. Микола Лівчак – один із головних промоторів возз’єднання східних католиків Холмщини і Підляшшя з московським православ’ям. Одним із наступних кроків для здійснення цієї цілі мало стати усунення подалі із людських очей і всенародного почитання мощей священномученика Йосафата (29 червня 1867 року проголошений святим), адже, як писав пізніше у своїх спогадах Лівчак, що поки ніхто не рухав мощей Йосафата, доти й трималася Унія[4]. Нагода трапилася у 1873 році коли відбувався капітальний ремонт більської церкви. Тоді о. Лівчак у порозумінні із місцевим російським губернатором під приводом відновлення підлоги під боковим престолом, де лежали мощі, наказав знести мощі до церковного підвалу. А щоб це не викликало підозри у парафіян і церковного братства, яке опікувалося мощами, цьому перенесенню мали надати урочистого вигляду, скликавши довколишнє духовенство. Коли деякі з приїжджих священників дізналися про мету їхнього прибуття, то відмовилися усувати мощі з престолу, так само і братство. Тоді до цієї «операції» залучили російських солдатів і жандармів, котрі оточили церкву, а декілька «сміливців», серед яких був також один священник галичанин, знесли домовину в підвал і вклали її в невелике заглиблення в мурі. У тій ніші домовину прикрили дерев’яними дверцятами і опечатали урядовими печатками. Через кілька днів, за наказом губернатора, нішу ще й було замуровано, засипано піском і сміттям, а вхід до підвалу забито дошками. Так 26 травня 1873 року мощі святого священномученика Йосафата опинилися в церковному підвалі, де їх закрито від людських очей, однак не стерто з людської пам’яті і з людських сердець. За два роки в 1875 році російський уряд подібним насильницьким чином розправився з останньою унійною єпархією в Російській імперії – «замурував», знищив, зліквідував…

Віднайдення мощей святого Йосафата і їх перевезення до Відня

Мощі священномученика Йосафата були замуровані у вологому підвалі церкви у Білій Підляській упродовж сорока трьох років. Першим випадково натрапив на слід мощей святого Федір Заяць, народний учитель родом із села Ожидів біля Олеська на Львівщині, котрий як старшина австрійської армії переходив через Білу з російського фронту до Угорщини. На початку вересня 1915 року він ночував у місцевого господаря Еміліяна Радомінського, від якого довідався, що в місті є заховані мощі Йосафата. З цією новиною Федір Заяць подався до Львова до отців василіян[5]. У листопаді того ж року протоігумен василіян о. Платонід Філяс направив до Білої Підляської о. Павла Демчука, ЧСВВ для з’ясування достовірності цих відомостей. 20 листопада 1915 року вперше вдалося відкрити місце, де були замуровані мощі, але треба було ще трохи почекати, щоб отримати всі відповідні дозволи, аби домовину звідти витягти і перевезти у безпечніше місце. Щойно 9 липня 1916 року труну з мощами було розмуровано, а мощі перекладено до іншої труни. 17 липня 1916 року мощі святого Йосафата перевезли до Відня і поклали в греко-католицькій церкві святої Варвари. Там же у Відні 30 серпня 1917 року за участі митрополита Андрея Шептицького, котрий повертався з російської неволі, відбулося урочисте розпізнання мощей Йосафата.

Мощі святого Йосафата у Ватикані

У столиці Австрії перебували мощі священномученика Йосафата до 1949 року: спочатку в самій церкві святої Варвари, а коли почалися бомбардування міста навесні 1944 року, їх перенесли до церкви святого Роха, і знову ж коли дільниця міста, де була церква св. Роха в 1945 році опинилася під контролем радянського військового командування, їх доправили до катедри святого Стефана. У цей період долею мощей зацікавилися церковні кола в Римі та Ватикані і папа Пій ХІІ погодився на перевезення їх до Риму. Цю складну і небезпечну місію 6 липня 1949 року здійснили два американські військові капелани. Один із них о. Роман Джозеф Нувер пізніше розповів про цю місію О. Бережницькій дочці Федора Зайця, того самого котрий у 1915 році довідався про місце сховку мощей у Білій[6]. Отець Р. Нувер із товаришем успішно перевезли мощі Йосафата на військовий аеродром у Відні, а звідти американським військовим літаком їх перетранспортовано до Риму. Із римського летовища мощі перевезено до Ватикану, де їх зустрів монсеньйор Джованні Монтіні, майбутній папа Павло VI. Упродовж чотирнадцяти років мощі святого Йосафата переховували в монастирі сестер франсцисканок місіонерок Марії у Ватикані і мало хто знав про місце їхнього перебування. У тому часі Генеральна курія отців василіян робила старання, аби святі мощі передали до василіянської обителі на Авентинський пагорб для прилюдного почитання в храмі Христа Царя. Щойно коли в лютому 1963 року з сибірських тюрем повернувся митрополит Йосиф Сліпий запропонував папі Іванові ХХІІІ примістити мощі Йосафата в базиліці святого Петра. Місцем прилюдного вшанування вибрали престіл святого Василія Великого і його відповідно пристосували.

Урочисте відкриття мощей святого Йосафата для публічного почитання за участю Папи Павла VI. Ватикан, Базиліка св. Петра, 25 листопада 1963

22 листопада 1963 року за участі митрополита Йосифа Сліпого та кількох ватиканських куріяльних прелатів мощі у приватний спосіб перенесли з монастиря сестер францисканок до базиліки святого Петра[7]. Торжественне відкриття мощей святого Йосафата для публічного почитання відбулося 25 листопада 1963 року о 17 год. Сам папа Павло VI звеличив цю урочистість своєю присутністю. Крім нього прибули четверо кардиналів, всі українські владики під проводом митрополита Йосифа, інші східні і латинські єпископи, Генеральна курія отців василіян зі студентами, сестри василіянки і служебниці, мала і велика папські семінарії святого Йосафата та багато інших духовних і світських осіб загальним числом близько 500 осіб. На початку хор семінаристів відспівав куплет пісні до святого Йосафата «Владико отче», потім Святішого Отця привітав спочатку митрополит Йосиф, а опісля кардинал Ґуставо Теста, котрий розповів історію перенесення мощей святого до базиліки Петра. Тоді відкрили заслону, що закривала мощі і виголосом «Благословен Бог наш…», що його церковнослов’янською мовою проспівав папа, розпочався молебень. Перед закінченням молебня митрополит Сліпий подякував папі за дозвіл примістити мощі святого Йосафата в базиліці і розповів про довгу мандрівку святого до місця його спочинку при Петровій скалі. Перед відпустом білоруський владика Чеслав Сіпович прочитав гарну молитву до святого Йосафата. Після кінцевого многоліття Святіший Отець помолився навколішки перед мощами, поблагословив усіх присутніх і під загальні оплески відійшов. На завершення хор відспівав пісню «Боже, послухай благання, нищить недоля наш край» і всі розійшлися з найкращими враженнями і надією на кращі дні української церкви і народу…[8].

Хронологія перебування мощей святого Йосафата

12 листопада 1623 року мученицька смерть полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича у Вітебську

1623-1653 (30 років) – Полоцьк

1653-1657 (4 роки) – різні місця Речі Посполитої

1657-1667 (10 років) – Супрасль

1667-1705 (38 років) – Полоцьк

1706-1916 (210 років) – Біла Підляська:

  • 1706-1765 (59 років) – каплиця князів Радзивіллів,
  • 1765-1873 (108 років) – василіянська церква
  • 1873-1916 (43 роки) – замуровані в церковному підвалі

1916-1949 (33 роки) – Відень:

  • 1916-1944 (28 років) – церква святої Варвари
  • 1944-1945 (1 рік) – церква святого Роха
  • 1945-1949 (4 роки) – катедра святого Стефана

1949-донині – Ватикан:

  • 1949-1963 (14 років) – монастир сестер францисканок місіонерок Марії
  • з 22 листопада 1963 року (60 років) – у престолі святого Василія Великого в базиліці святого Петра

ієромонах Єронім Грім, ЧСВВ

Календар “Світла” на Рік Божий 2023


[1] У публікації використані матеріали відомої книги про святого Йосафата авторства отців василіян Мелетія Соловія і Атанасія Великого: див. Мелетій М. Соловій, Атанасій Г. Великий, Святий Йосафат Кунцевич: його життя і доба, Торонто: Видавництво оо. Василіян, 1967, а зокрема розділ ІХ: Доля мощів св. Йосафат Кунцевича (с. 370-396). Автори ж в основному послуговувались книгою французького бенедиктинця Альфонса Ґепена, див: Alphonse Guépin, Un apotre de lunion des Églises au XVIIe siècle; Saint Josaphat et l’Eglise Greco-Slave en Pologne et en Russie, ed. 2, Paris-Poitiers, t. 1, 1897, t. 2, 1898. Див. також статті на цю тему: Роман Лукань, Найдення мощів Св. Йосафата, в: Місіонар, ч. 11 за листопад 1933, с. 259-264; Маркіян Когут, В очікуванні повороту до своїх… Судьба мощів св. Йосафата, в: Місіонар, ч. 12 за грудень 1942, с. 151-152; Мирослав Марусин, Судьба мощів святого Йосафата, в: Alma Mater, Журнал питомців Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі, ч. 4 (30) за березень 1964, с. 7-12.

[2] Василь Ульяновський, Московський патріарх Ігнатій – у лоні Уніатської Церкви, в: Записки ЧСВВ,  Т. XV, Рим 1996, с. 336-337.

[3] На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, 2019, с. 159, 254-258.

[4] Николай Ливчак, Къ исторіи возсоединенія уніатовъ Холмской епархіи, Вильна 1910, с. 74.

[5] Федір Заяць, Святий Йосафат у моїм житті, в: Analecta OSBM, vol. VI, Romae 1967, p. 371-383.

[6] O. Berezhnytska, How the Relics of St. Josaphat were transfered from Vienna to Rome, in: Голос Спасителя – The Redeemers voice, листопад-грудень 1957, p. 94-96.

[7] Athanasius G. Welykyj, Documenta historiam reliquiarum S. Josaphat spectantia, in: Analecta OSBM, vol. VI, Romae 1967, p. 368-369.

[8] Архів Генеральної Управи Василіянського Чину святого Йосафата, Хроніка Генеральної Курії Ч.св.В.В. в Римі від 20.VI.1963 до 5.VII.1966, Книга VI, с. 49-50. Див. також: П. С., Торжественне перенесення мощів св. Йосафата до собору святого Петра, в: Alma Mater, Журнал питомців Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі, ч. 4 (30) за березень 1964, с. 13-18.