Чужих дітей не буває. Враження одного прочанина про день молитви за сиріт у Крехові

Чужих дітей не буває. Враження одного прочанина про день молитви за сиріт у Крехові

По-родинному тепло зустріли у Крехівському монастирі вихованців інтернатів.
Недільного ранку мені зателефонував невідомий чоловік: – Періодично читаю вашу газету. Помітив, що «Міліцейський кур’єр» особливу увагу приділяє так званим важким підліткам. І це похвально. Тож нині запрошую до Крехівського монастиря, де має пройти цікаве, як на мене, дійство…

Проігнорувати таку пропозицію було б негоже. А тому в призначений час я був біля Порохової вежі. Тут юрмилося кілька груп дітлахів і весело про щось гомоніли. З гурту вийшов чоловік невисокого зросту і сказав, що готовий надати потрібну допомогу. Як з’ясувалося, то був голова Центру Опіки Сиріт Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла Української греко-католицької церкви. З його розповіді довідався ось про що.

Виявляється, кілька років тому священнослужителі взяли під свою опіку школи-інтернати, в яких через певні життєві незгоди перебувають малолітні діти. Несолодко їм живеться. І не тому, що недоїдають чи погано доглянуті. З цим якраз – усе гаразд. Єдине, чого бракує, то це – батьківської ласки. Аби бодай якось розвіяти тугу за рідними отець Роман й організовує різні заходи. Ще одна мета – пізнавальна.

Відверто зізнаюсь, що до зустрічі в Крехівському монастирі моє ставлення до ченців було відверто упередженим. Адже люди у специфічному чорному одязі – доволі замкнуті, певною мірою обмежують себе, відмовившись від багатьох життєвих принад, неохоче контактують із зовнішнім світом. Та я помилявся. І навіть переконався в іншому, побувавши разом з дітьми-сиротами у монастирі.

Тут повним ходом вирувало життя. Монахи – 51 особа віком від 20-ти до 50-ти років – активні, навіть спортивні люди. Вони вирощують урожай, готують їжу і, звісно, моляться. У комплексі всі ці заходи й обумовлюють добрий результат. Чи вдалось би його досягти без праці і щирого бажання? Мабуть, у кожному місці найголовніше це – люди. Тож такі зустрічі роблять нас добрішими. Саме цю рису, вочевидь, і мав на увазі отець Роман, організовуючи поїздку учнів шкіл-інтернатів до Крехова. Тут радо зустріли гостей, розповіли про утаємничене життя-буття та ще й пригостили смачним обідом.

Направду, було приємно і водночас боляче спостерігати, як дітлахи горнулися до монахів, обіймали їх і навіть цілували. Таку повагу і любов діти проявляли аж ніяк не випадково. Адже чи не кожен з-поміж них у свої 8–10 років пережив таке, чого й ворогу, як кажуть, не побажаєш. А дехто уже опинився й на слизькій стежині. Тож аби втримати від подальшого падіння, руку допомоги їм простягли представники Центру Опіки Сиріт.

Чому за живих батьків діти опинилися в школі-інтернаті? Та тому, що життя в рідному домі було нестерпним – повний безлад панував і зовні, і всередині, в душі. Найрідніші люди, які мали б виховувати своє чадо, чи то через пияцтво, чи з інших причин самі опинилися на краю прірви. І слава Всевишньому за те, що на цьому шляху є небайдужі люди, які виховують дітей, надають посильну допомогу усім, хто її потребує.

Враження одного прочанина
Медіа-Центр ЦОС

Close Menu