Кардинал Курт Кох про синодальність з екуменічної точки зору

Кардинал Курт Кох про синодальність з екуменічної точки зору

В контексті початку Тижня молитов за єдність християн Ватиканський часопис «L'Osservatore Romano» опублікував у понеділок, 18 січня 2021 року, статтю Президента Папської Ради сприяння єдності християн кардинала Курта Коха «Разом прямувати тим самим шляхом. Синодальність з екуменічної точки зору», український переклад якої опублікував сайт Ватиканських новин www.vaticannews.va.

Папа Франциск та Константинопольський патріарх Вартоломей І під час Міжнародної міжрелігійної зустрічі за мир в Римі (20.10.2020) (Vatican Media)

Разом прямувати тим самим шляхом.
Синодальність з екуменічної точки зору 

На шляху до великого ювілею

Весь християнський світ наближається до великого ювілею. У 2025 році відзначатиметься 1700-річчя першого в історії Церкви Вселенського собору, що відбувся в Нікеї 325 року. Ця важлива подія позначена також багатьма іншими історичними факторами. Серед них слід, насамперед, пригадати, що його скликав імператор, а точніше імператор Костянтин. Це можна зрозуміти лише, беручи до уваги історичні обставини, тобто той факт, що на той час у християнському світі спалахнула гаряча суперечка стосовно способу, в який можна примирити сповідування християнської віри в Ісуса Христа як Божого Сина, з вірою, однаково християнською, в єдиного Бога. У цій суперечці імператор побачив серйозну загрозу своєму задумові зміцнення єдності імперії на основі єдності християнської віри. У поділі Церкви він вбачав, перш за все, політичну проблему, але він був досить далекоглядним і розумів, що єдність Церкви не можна досягнути за допомогою політики, а лише за допомогою релігії. Бажаючи возз’єднати супротивників, імператор Костянтин скликав перший Вселенський собор у місті Нікея в Малій Азії, поблизу заснованої ним Константинопольської метрополії.

У цьому історичному контексті стає ще очевиднішим велике значення першого Вселенського собору. Він спростував модель чисто філософського монотеїзму, поширену олександрійським богословом Арієм, згідно з якою Христос міг бути «Сином Божим» лише в непрямому розумінні, протиставляючи цю модель сповідуванню віри в Ісуса Христа, Сина Божого, «єдиносущного з Отцем». Нікейський Символ віри став основою спільної християнської віри, оскільки Нікейський Собор проводився в той час, коли християнство ще не було позначене численними поділами, що мали місце пізніше. Соборний Символ віри досі об'єднує всі християнські Церкви та церковні спільноти, і має дуже важливе екуменічне значення. Насправді, екуменічне відновлення єдності Церкви передбачає згоду щодо суттєвого змісту віри, згоду не лише між Церквами та церковними спільнотами теперішнього, але й також згоду з Церквою минулого і, насамперед, з її апостольським походженням. Отже, 1700-річчя Нікейського Собору стане плідною нагодою для того, аби відзначити цей собор в екуменічній спільності та по-новому замислитися над його визнанням христологічної віри.

Синодальність як екуменічний виклик

Нікейський Собор має велике екуменічне значення також і з іншої точки зору. У ньому задокументований спосіб, згідно з яким спірні питання у Церкві вирішуються синодально під час собору. На це вказує вже сама назва: “синод” складається з грецьких термінів hodos (шлях) та syn (з) і виражає спільне прямування певним шляхом. У християнському розумінні це слово позначає спільний шлях людей, що вірять в Ісуса Христа, Який об’явив Себе як «дорогу», а точніше як «дорогу, істину та життя» (Ів 14, 6). Тому християнську релігію спочатку називали «шляхом», а християн, які наслідували Христа, як Шлях, називали «послідовниками цього шляху» (Ді, 9, 2). З цього погляду Іван Золотоустий пояснював, що слово «церква» вказувало «на спільний шлях», і що церква і синод є «синонімами» (Explicatio в Ps, 149). Отже, слово «синодальність» є таким же древнім і фундаментальним, як і слово «церква».

Таким чином, Нікейський собор знаменує собою початок – вагомий для вселенської Церкви – синодальної форми, що застосовується до процесу прийняття рішень. Йдеться про ще одне визнання, що має принципове значення з екуменічної точки зору, про що свідчать два важливі нещодавно опубліковані документи: кілька років тому комісія «Віра та Конституція» Всесвітньої Ради Церков опублікувала дослідження «Церква на шляху до спільного бачення», яке пропонує багатостороннє та екуменічне бачення щодо природи, мети та місії Церкви. У цьому дослідженні читаємо наступне еклезіологічне твердження, спільне з екуменічної точки зору: «Під проводом Святого Духа вся Церква є синодальною/соборною на всіх рівнях церковного життя: місцевому, регіональному та вселенському. У властивості синодальності або соборності відображається таїнство троїчного життя Бога, а структури Церкви виражають цю властивість, щоб забезпечити життя спільноти як спільноти» (п. 53).

Цю точку зору поділяє також Міжнародна богословська комісія у своєму документі «Синодальність у житті та місії Церкви». Автори тексту з радістю стверджують, що в екуменічному діалозі здійснено поступ до тієї міри, що вдалося визнати в синодальності «об’являючий вимір природи Церкви», прямуючи до спільного «поняття Церкви як койнонії», що реалізується в кожній помісній Церкві та в її стосунках з іншими Церквами через окремі структури та синодальні процеси» (п. 116).

Синодально слухати Святого Духа

У цьому екуменічному дусі Папа Франциск рішуче висловлюється за сприяння синодальним процедурам у Католицькій Церкві. Він переконаний, що рішуче прямувати дорогою синодальності та поглиблювати його – це «шлях, якого Бог очікує від Церкви третього тисячоліття» (Промова з нагоди 50-ї річниці встановлення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015 р.). Однак, насамперед, Святіший Отець зацікавлений не стільки структурами та установами, скільки духовним виміром синодальності, в якому роль Святого Духа та його спільне слухання мають ключове значення: «Слухаємо, обговорюємо в групах, але, насамперед, звертаємо увагу на те, що Дух хоче нам сказати» («Почнімо знову мріяти», ст. 97). Це наголошення на духовному аспекті допомагає також зрозуміти різницю, на якій наполегливо наголошує Папа Франциск, між синодальністю та демократичним парламентаризмом. Демократичний процес служить, насамперед, для визначення більшості, натомість, синодальність – це духовна подія, що спрямована на досягнення стійкої та переконливої одностайності на шляху розпізнавання, у переконаннях віри та в подальшому способі життя окремих християн та спільноти Церкви. Отже, синод «не є парламентом, де для досягнення консенсусу чи спільної згоди вдаються до переговорів, домовленостей або компромісів, але єдиним методом синоду є відкритість на Святого Духа з апостольською мужністю, з євангельською смиренністю та довірливою молитвою; щоб Він міг провадити нас» (Вступне слово на Синоді, присвяченому сім'ї, 5 жовтня 2015 р.).

З вищесказаного легко зрозуміти, що для Папи Франциска пріоритетом є поглиблення ідеї синодальності як основоположної та суттєвої структури Католицької Церкви: «Бути Церквою – означає бути спільнотою, яка прямує разом. Не достатньо мати синод, потрібно бути синодом. Церкві потрібен інтенсивний внутрішній взаємообмін: жвавий діалог між пастирями, а також між пастирями та вірними» (Звернення до духовенства Української Греко-Католицької Церкви, 5 липня 2019 р.). З цього однозначно випливає також, що синодальність не протиставляється ієрархічній структурі Церкви, а навпаки, синодальність та ієрархія вимагають одна одної та сприяють одна одній. Отже, синодальність, як визначальний вимір Церкви, пропонує нам «найадекватнішу інтерпретаційну основу для розуміння самого ієрархічного служіння», в тому сенсі, що «тих, хто здійснює владу, називають служителями: оскільки, згідно з початковим значенням слова, вони є найменшими з усіх» (Звернення з нагоди 50-річчя встановлення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015 р.). Для Папи Франциска це стосується також і, передусім, самої Петрової першості, яка може знайти найяскравіше вираження в синодальній Церкві: «Папа не є один над Церквою; але всередині неї як Охрищений серед Охрищених і в колегії єпископів як Єпископ серед Єпископів, покликаний, одночасно, як Наступник апостола Петра, керувати Римською Церквою, яка в любові головує над усіма Церквами». (там же).

Отже, в баченні Папи Франциска можна розгледіти також екуменічний вимір синодальності Церкви. Для Святішого Отця «ретельне вивчення того, як в житті Церкви виражається принцип синодальності та служіння того, хто головує» є значним внеском в екуменічне примирення між християнськими Церквами (Промова до екуменічної делегації Константинопольського Патріархату, 27 червня 2015 р.). Богословські та душпастирські зусилля, спрямовані на побудову синодальної Церкви мають глибокий вплив на екуменізм, як наголошує Папа Франциск, з основним принципом екуменічного діалогу, який полягає у взаємообміні дарами, завдяки яким можемо вчитися одні від одних. Цей обмін стосується, в основному, прийняття «як дару також і для нас» того, що Святий Дух посіяв в інших Церквах. Стосовно цього Папа Франциск зазначає, що ми, католики, у діалозі з нашими православними братами, маємо можливість «навчитися чогось більшого про значення єпископської колегіальності та про їхній досвід синодальності» (Evangelii gaudium, n. 246). Оскільки це стосується центральної теми католицько-православного діалогу, варто додатково з’ясувати екуменічний вимір синодальності на основі цього важливого діалогу.

Синодальність та першість у католицько-православному діалозі

У цьому діалозі було зроблено важливий крок під час пленарного засідання Міжнародної змішаної комісії, що відбулося в Равенні 2007 року, де було затверджено документ «Екклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Церковна єдність, соборність та влада у Церкві». У цьому документі подано уточнення з богословської точки зору термінів «соборність» і «влада», «синодальність» і «першість». Потім автори показують, що синодальність і першість реалізуються на трьох основних рівнях життя Церкви, тобто на місцевому рівні, що стосується місцевої Церкви, на регіональному рівні, що стосується різних сусідніх місцевих Церков, пов’язаних між собою, і на вселенському рівні, що стосується Церкви, яка поширюється на весь світ і включає всі місцеві Церкви. Далі підкреслюється, що синодальність і першість взаємозалежні на всіх рівнях життя Церкви, в тому сенсі, що першість завжди слід розуміти і реалізовувати в рамках синодальності, а синодальність – в рамках першості. В дійсності, це означає, що на всіх рівнях повинен існувати «protos», «kephale», тобто провідник: на місцевому рівні єпископ є «протосом» своєї дієцезії/єпархії стосовно священиків та всього Божого люду; на регіональному рівні митрополит є «протосом» стосовно єпископів своєї провінції; на вселенському рівні єпископ Риму є «протосом» стосовно безлічі місцевих Церков, тоді як у православних церквах аналогічну роль виконує Вселенський Константинопольський Патріарх. У своєму висновку документ виражає переконання Комісії, що роздуми на тему церковної єдності, соборності та влади в Церкві є «позитивним і вагомим поступом у нашому діалозі» і «міцним підґрунтям для майбутнього обговорення питання про першість на вселенському рівні Церкви» (п. 46).

Той факт, що дві сторони діалогу вперше змогли спільно заявити, що Церква на всіх рівнях має синодальну структуру, а отже, і на вселенському рівні, і що вона потребує «протоса», є ключовим моментом в католицькому-православному діалозі. Для того, аби цей багатообіцяючий крок привів до надійного майбутнього, співвідношення між синодальністю та першістю потрібно буде й надалі поглиблювати в рамках екуменічного діалогу. Мова не йде про досягнення компромісу щодо найменшого спільного знаменника. Натомість, між відповідними переконаннями двох церковних спільнот повинен відбутися діалог, як зазначила Православно-католицька робоча група ім. святого Іренея у своєму дослідженні «На служіння спільноті»: «Церкви повинні намагатися, насамперед, досягнути кращої рівноваги між синодальністю та першістю на всіх рівнях церковного життя через зміцнення синодальних структур в Католицькій Церкві та через прийняття Православною Церквою певного типу першості у вселенському сопричасті Церков» (п. 17, 7).

Екуменічне примирення між синодальністю та першістю

Необхідна готовність вчитися з обох сторін. З одного боку, Католицька Церква повинна визнати, що у своєму житті та в своїх церковних структурах вона ще не досягнула того рівня синодальності, який, з богословської точки зору, був би можливим та необхідним, і що вірогідний зв'язок між ієрархічним принципом та принципом синодальності-спільнотності сприяв би екуменічному діалогові з православ'ям. Зміцнення синодальності, безперечно, слід розглядати як найважливіший внесок, який Католицька Церква може зробити для екуменічного визнання першості.

Зокрема, існує потреба надолужити певне запізнення на регіональному рівні. Цей рівень добре розвинений в православних Церквах, оскільки митрополити і надалі виконують те важливе завдання, яке вони вже мали в перші століття, і стосовно якого були прийняті вагомі рішення на першому Вселенському Соборі в Нікеї 325 року і на четвертому Вселенському соборі в Халкедоні в 451. У зв'язку з цим слід також пригадати відомий Апостольський канон 34, визнаний первісною Церквою як на Сході, так і на Заході, що регулює стосунки між місцевими Церквами певного регіону і відзначається делікатною рівновагою між синодальністю та першістю: «Єпископи кожної провінції повинні визнавати того, хто є першим серед них, вважаючи його своїм головою, і не робити нічого важливого без його згоди; кожен єпископ може робити лише те, що стосується його дієцезії та територій, які залежать від неї. Але той, хто має першість, не може нічого робити без згоди всіх. Таким чином переможе згода, і Бог буде прославлений через Господа в Святому Дусі». Католицькій Церкві потрібно багато надолужити на регіональному рівні церковних провінцій та церковних регіонів, окремих соборів та єпископських конференцій, як зазначає Папа Франциск: «Ми повинні думати над тим, аби ще більше здійснювати через ці установи проміжні вимоги колегіальності, можливо, інтегруючи та оновлюючи деякі аспекти давнього церковного порядку» (Промова з нагоди 50-ї річниці встановлення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015 р.). Натомість, з боку Православних Церков можемо сподіватися, що в екуменічному діалозі вони визнають, що першість на вселенському рівні є не тільки можливою і справедливою з богословської точки зору, але й необхідною. Внутрішньоправославна напруженість, яка стала особливо очевидною під час Святого і Великого Синоду на Криті 2016 року, повинна спонукати до усвідомлення необхідності розглядати служіння єдності також на вселенському рівні Церкви, яке, очевидно, не повинно обмежуватися простою почесною першістю, але також повинно включати юридичні елементи. Така першість жодним чином не суперечила би евхаристійній еклезіології, але була би сумісною з нею, як часто згадує богослов і православний митрополит Іоанн Д. Зізіулас.

Євхаристійний характер синодальності та першості

Ми, католики, розглядаємо першість Єпископа Риму як дар Господа Його Церкві, а отже, також як дар для всього християнства на шляху оновленого відкриття єдності та життя в єдності. Для того, аби продемонструвати це у вірогідний спосіб, ми повинні ще більше підкреслити той факт, що першість Єпископа Риму не є просто юридичним додатком, ані зовнішнім доповненням до євхаристійної еклезіології, а ґрунтується саме на ній. Церква, яку розуміємо як всесвітню мережу євхаристійних спільнот, потребує могутнього служіння єдності навіть на вселенському рівні. Першість Єпископа Риму, як виразно зазначив Папа Венедикт XVI, слід, врешті-решт, розуміти лише починаючи з Євхаристії, а точніше, як першість в любові в євхаристійному розумінні, першість, яка в Церкві спрямована на єдність, здатну здійснити євхаристійне сопричастя та запобігати, у вірогідний спосіб, аби одному вівтарю протиставляли інший вівтар.

Тому очевидно, що і першість, і синодальність мають глибоко літургійно-євхаристійний характер. Той факт, що Церква як синод є живою, насамперед, там, де християни збираються, аби відслужити Євхаристію, свідчить про те, що найглибшою природою Церкви як синоду є Євхаристійне богослуження, як підкреслює Міжнародна богословська комісія: «Синодальний шлях Церкви формується і живиться Євхаристією» (п. 47). Джерелом та кульмінацією синодальності є свідома та активну участь у Євхаристійному богослуженні і тому є основним духовним виміром.

До сьогодні це унаочнюється тим, що синодальні збори, такі як собори та синоди єпископів, зазвичай, відкриваються Євхаристійним богослуженням та інтронізацією Євангелії, згідно з приписами, що були затверджені на соборах в Толедо у VII ст., та аж до «Церемоніалу Єпископів» [VN. літургійна книга для римо-католицьких єпископів]у 1984 році. Синодальна традиція християнства включає в себе багату спадщину, яку слід відродити. Красномовним знаком є рішення Папи Франциска присвятити чергову Загальну Асамблею Синоду Єпископів у 2022 році темі синодальності: «Задля синодальної Церкви: сопричастя, участь і місія». Цей синод буде не тільки важливою подією в Католицькій Церкві, але й матиме важливе екуменічне послання, бо синодальність – це питання, яке впливає також на екуменізм, торкаючись його глибини.

Переклад Світлани Духович

Джерело: сайт Ватиканських новин www.vaticannews.va/uk/ 

Текст статті італійською мовою в газеті L'Osservatore Romano доступний за цим посиланням 

Close Menu