Історичні аспекти розвитку апостольського служіння богопосвячених осіб

Історичні аспекти розвитку апостольського служіння богопосвячених осіб

о. Мануїл ПишковичДорогі браття і сестри у чернецтві!
Метою моєї доповіді, як випливає із самої назви, буде те, щоби накреслити основні історичні аспекти розвитку апостольського служіння як богопосвячених осіб, так і чернецтва у загальному. Зрозуміло, що я намагатимусь, хоча поверхнево, в рамках виділеного часу та об’єму, оглянути все чернецтво у Христовій Церкві. Проте, більше уваги, знову ж таки, із зрозумілих причин, буде присвячено богопосвяченим особам чи спільнотам Київської традиції. Адже, з однієї сторони, історія цього апостольства є близькою нам, а, з іншої, поглянувши на нього, ми зможемо перенести основні риси до монашества всієї Церкви, оскільки повсюди його служіння мало одну мету – прагнення спасіння і свідоцтво Бога через плекання євангельських рад.
Щодо самої термінології, то я дозволю собі вживати терміни «богопосвячені особи» і «монахи/монахині» як синоніми, оскільки, хоча згідно канонічного права, термін «інститут богопосвяченого життя» є набагато ширшим, ніж «монастир», але в щоденному вжитку люду Божого, як члена монастиря, так і члена Товариства спільного життя на подобу чернечого чи Товариства апостольського життя назвуть просто – монахом.

Ранній етап розвитку
Засновником монашества є сам наш Господь Ісус Христос. “Його слова про безшлюбність і бездітність “для Царства Небесного”, наполегливо повторювана Ним вимога “йти” за Ним в якості учнів, Його поклик відмовитися від усього майна, залишити сім’ю і, йдучи за Ним, “відректися себе” і “взяти хрест свій” і навіть віддати своє життя, не могло не знайти відгуку в Його общині ”.
Хоча чернецтво, відповідно до часу та його потреб, завжди мало різний зовнішній вигляд. Але незмінною у всі часи та для всіх істиних іноків залишалася його сутність – прагнення людей у особливіший спосіб слідувати за Богом, уподібнюватися до Нього. Уже в Новому Завіті знаходимо різних учнів Христа: одні (Никодим, Йосиф Ариматейський, Лазар, Марта і Марія) продовжують і далі жити у світі, не перестаючи бути Ісусовими послідовниками. Інші ж (апостоли), залишають всі свої світські заняття, сім’ю та мандрують із Господом. А в апостольську добу бачимо виникнення своєрідних об’єднань таких радикальних послідовників Христа. Наприклад: богопосвячені вдови, які проживали у дівицтві, служачи ближнім.
Викликом для первісних християн були переслідування, коли багато учнів Ісуса Христа повинні були засвідчувати свою вірність Йому власною кров’ю. Внаслідок цього, аскетизм стає етапом приготування до мучеництва, виразом повсякчасної готовності свідчити Господа. Тоді ж на перший план у християнському аскетизмі виходить ідеал дівства. Це не було чимось новим, навпаки, знаємо, що вже апостол Павло мусів стримувати непомірковану ревність деяких християн, які вважали, що навіть одруженим треба розлучатися. А в ІІ ст. знаходимо таке свідчення св. Юстина Мученика: “І є багато чоловіків і жінок, літ шістдесяти і сімдесяти, які, із дитинства зробившись учнями Христовими, живуть у дівстві; і я готовий показати таких із всякого народу”. Уже в цей час основним апостольством богопосвяченого життя стається воно саме, як свідоцтво того, що є люди, які мають «бажання повної, бажаної, осмисленої і виняткової відданості «уподібненню до Христа»» за словами владики Клавдіо Гуджеротті.
А вже на початок ІV ст. монашество пройшло “внутрішньоутробну” стадію розвитку і вийшовши із “затінку” мучеництва, змогло сформуватися інституційно, зайнявши відповідне собі місце у церковному житті. Саме з цих причин не можна як беззаперечне прийняти твердження про те, що “аж під кінець ІІІ-початок IV століття постає цей новий досвід у лоні християнських спільнот”. До речі, цікаво, що вже на початку IV ст., як у католиків, так і розкольників-мелетіан, були одинакова чернеча одежа, та термінологія. Це служить ще одним доказом, що чернецтво не виникло у добу після гонінь.
Ось як пише про богопосвячене життя Святійший Отець Йоан Павло ІІ: “Монашество завжди було душею східних Церков: перші християнські монахи виникли на Сході і монаше життя було невід’ємною часткою східного світла, переданого на Захід великими Отцями неподільної Церкви ”. Але я лише коротко зупинюся на т.з. «золотій добі», коли звадяки постатям свв. Антонія Великого, Пахомія, Василія, Іларіона, та безчисленних інших подвижників, монаше життя стало тим зразком, на яке взорувалися вірні християни, оскільки саме тоді було закладено фундаменти основних рис богопосвяченого життя, які супроводжували (та супроводять) монашество в його мандрівці крізь віки.
Але вже й первісні монахи, хоча більше проживали на пустелях, але не гребували, при нагоді, йти в міста, щоби служити потребуючим. Зокрема, цікавим є такий факт, що ще в часі гонінь на християн у Єгипті, преп. Антоній прибув до Олександрії, де опіковувався ісповідниками, сам мріючи про мучеництво, але не дерзаючи самовільно взяти на себе такий подвиг. Завершилося все тим, що, як пише проф. Дервас Чітті, «суддя наказав вигнати із міста всіх монахів ». Це показує, що таке «міське життя» не було виключною ініціативою преподобного, але й інші співбрати не вважали це чимось суперечним чернецтву.
Вищенаведений фрагмент показує ще одну цікаву деталь: уже в самих ранніх часах як богопосвячені особи, так і спільноти, ніколи не виступали як чисто «контемплятивні». Насамперед вони були зосереджені на тому щоби завжди бути чуйними до того, що саме тепер, у даний момент, потребують люди, Церква, врешті-решт – Бог. Саме з цих причин при кеновії св. Василія Великого ченці могли мати притулки для хворих чи сиротинці, монахи константинопольського Студіону йти на місії, щоби утвердити серед вірних правдиве почитання Бога в іконах Його та Його святих, а ірландські монахи своєю діяльністю розпочинати культурне відродження у всій Європі, починаючи від Шотландії та завершуючи Сицилією…
Важливо ще раз підкреслити одну рису в апостольстві богопосвяченого життя на Християнському Сході: воно ніколи не мало конкретного поділу на спеціалізовані спільноті, які би конкретно займалися виключно цією ланкою діяльності, а не іншою. Тут завжди домінантою були потреби конкретної, місцевої Церкви та власні харизми особи, даровані Богом, які вона і духовний провідник/настоятель намагаються розпізнати. Саме такий цілісний підхід допоможе нам уникнути розуміння східного чернецтва як «контемплятивного», про що я вже згадував. Отож, як той хто сидів на стовпі, так і той що здійснював своє служіння на парафії тут завжди вважалися такими, що належать до одного і того ж чину – монашества.

Розвиток чернецтва у новіших часах
Поступово у християнській спільноті вкоренилися деякі стереотипні думки щодо монашества. При чому, у різних традиціях інакші. Наприклад, для вірних Церков візантійського походження, чернець ототожнюється із людиною-аскетом, якій притаманні надзвичайно суворі аскетичні практики. Для вірних латинської традиції, ченці, це, насамперед, діячі харитативно-місіонерського напрямку, адже ще в Середньовіччі ситуація склалася так, що тут іноки переважно були “одними із піонерів цивілізації”. А у Вірменії поступово зникли всі види монашества, окрім одного – “ученого”, де ченці займалися виключно просвітницько-інтелектуальною працею. І як наслідок, на теперішній час, монахом у Вірменській Церкві може бути виключно священик-науковець, а жіночого чернецтва не існує зовсім.
Теж, якщо поглянути на історію чернецтва, то побачимо, що розуміння апостольства як чогось активного може не витримувати критики. Зокрема, для Сирійської Церкви, сам термін “abila”, тобто “плачучі” (так називали тут усіх монахів) вказував на основне завдання ченця, який мав вести покаянне життя, і тим прямувати до Господа. Загалом, тут, як слушно зауважив священик Генрик Дибскі, переважила тенденція “цілковитого відокремлення від світу і людей, а також вишукані аскетичні практики”. І про якесь активне життя тут не було й мови, принаймні, на початках чернецтва.
Історично склалося так, що Передня Азія та Північна Африка, які були колискою не лише монашества, а й усього християнства, у VII ст. підпали під завоювання арабів-мусульман. Більшість обителей було розграбовано і знищено, а щоби будувати нові – про таке навіть і не могло бути мови, оскільки це забороняли й укази нових володарів, наприклад халіфа Омара І. І хоча, у подальшому, інколи могло траплятися, що мусульманські володарі не лише дозволяли відновлювати обителі, а й засновувати нові, але це були поодинокі випадки. А загальна картина чернецтва (як і християнства у цілому) залишалася досить невідрадною. Тому їхньою роллю в цих краях було радше свідчення християнства. Монахи були тими, хто давав надію для вірних та служили своєрідними «акумуляторами», що зберігали церковну традицію, як це трапилося з обителлю св. Марона в Ливані. Проте, зростає кількість монахів у Візантійській імперії. Особливо визначну роль монашество відіграло під час іконоборчих єресей, давши багато святих мучеників та ісповідників. Таким чином, за словами одного західного мандрівника, Роберта де Кларі, на ХІІ ст. у самому лише Константинополі було близько 30 тисяч монахів . Загалом, на сьогоднішній день є відомими крім Уставів св. Пахомія і св. Василія ще 17 Уставів VI-ХІІІ століть які використовувалися ченцями Візантії.
Далі історично склалося так, що центром східного чернецтва стала Свята Гора – Афон. Тут, розпочинаючи з ІХ ст. сформувалася своєрідна монаша республіка з численними обителями, в основному грецькими. Проте, були і болгарський, сербський, руський, грузинський та латинський монастирі. Більшість із цих обителей (окрім двох останніх) існує і по сьогоднішній день. І хоча пізніше зникла Візантія, завойована турками, але на цій Горі чернече життя ніколи не припинялося. Дуже важливим є Афон для історії чернецтва і нашої Батьківщини, бо саме з цих теренів, Божим промислом, згідно традиції, ми отримали найвидатнішого зачинателя чернецтва на наших землях – Київській Русі.
Щодо історії чернецтва на Заході, то тут спочатку був усюди єдиний устав преп. Венедикта Нурсійського, але поступово почали множитися різні ордени та конґреґації. Першими виникають рухи всередині самого бенедиктинського уставу, такі як клюнійці, цістерціанці, камальдули. Потім, у ХІ-ХІІ ст. настає час орденів уставних каноніків, які вже, радше, були не монахами, а об’єднанням священиків. З того ж ХІІ ст. виникають ордени госпітальєрів, які поступово перетворилися на військові (мальтійці, тамплієри, тевтонці). З початком ХІІІ ст. настає доба “жебручих” чинів – домінікан, францісканців. Вони, в часі занепаду церковного авторитету здійснювали таке апостольство, що власним убогим життям були свідоцтвом християнських ідеалів у тогочасному суспільстві. Навіть анахорети-самітники на Заході теж здійснювали служіння, які були далекими від контемпляції, але зовсім не перечили Христовому духові. Наприклад: в Англії в XIII-XIV cт. “самітники селилися не тільки і не стільки у диких недоступних місцях, але на дорогах і переправах, щоби постійно надавати допомогу мандрівникам, а також і в містах, у яких вони часто виконували роль духовних наставників вірних”.
У часі Контрреформації (XVI ст.), яка сталася викликом на протестантизм, відновлюються старі, раніше занепалі ордени, а також утворюються і нові спільноти богопосвячених осіб, зокрема театинці, барнабіти, єзуїти. Таке творення нових згромаджень триває у Католицькій Церкві і по сьогодні .
І що найцікавіше, чернецтво починає ширитися серед протестантів, які колись радикально виступили проти нього. Зокрема, найвідомішою є спільнота покійного брата Роже Шютца у Тезе (Франція). Якщо вже перенестися в українське (та й не лише) сьогодення, то зростає теж зацікавлення чернецтвом і в тутешніх протестантських колах. Поки що це несміливі роздуми та ознайомлення з життям монашества, зокрема в УГКЦ. Це ще раз показує – монашество не вичерпало себе, і хоча зараз переживає не найлегші часи, але воно є у християнстві чимось органічним, яке навіть може перекинутися в інші конфесії, щоби здійснювати і тут своє апостольство.

Монашество у Київській Русі
Щодо земель сучасної України, то можемо із певністю стверджувати, що чернецтві тут мало досить давню історію. Отож, відразу із прийняттям християнства, ми знаходимо у літописах відомості про існування монахів та різних монастирів. А навіть більше, як писав свого часу василіанин, о. Атанасій Великий: «Ченці в Україні є, мабуть, старші за саму дату християнської України… ». Звичайно, першими є монастирі в Криму, який у часи Середньовіччя входив у склад Візантії і налічував приблизно 32 монастирі. Проте, більшість їхніх насельників були, те, що б ми сьогодні назвали громадянами Візантії, а етнічні русини, якщо тут і були, то не так вже й багато. Проте, Студійський Устав тут уже існував, адже за часів іконоборства, Крим служив основним місцем для заслання монахів. Також можна припускати, що на Закарпатті та Південній Галичині, які входили у склад Великоморавської держави існували спроби чернечого життя ще у ІХ ст. Оскільки саме у цьому часі святі Кирило та Мефодій принесли християнство у це князівство, а невдовзі їхні учні, переслідувані германцями, що зайняли цю державу, розійшлися як за кордон, так і по околицях цієї держави. Побічним доказом існування таких монастирів може служити те, що невдовзі після офіційного хрещення наших земель ці землі були покриті густою мережею численних обителей, і є нереальним, щоби такі монастирі виникали на «голому місці». Зокрема, варті уваги такі свідчення, що, наприклад, коли після руїни Києва монголами в 1240 р. деякі з ченців Лаври емігрували на землі Галицького-Волинського князівства, й осілися біля Почаївської гори, то застали інших монахів, що подвизалися тут уже довгі роки.
На Русі монастирі, як і повсюдно, були центрами просвітництва. Проте метою такої діяльності було не радше зростання якогось абстрактного «культурного рівня», а намагання преобразити спільноту людей, ввести сюди Божі заповіді, врешті-решт – просто зробити хоча трохи ближчим і зрозумілішим Бога для людей. Наприклад: уже в монастирях св. Пахомія всі мусіли навчитися грамоті. Але мета такого навчання була наступною: щоби ченці могли читати Писання.
Відносно теренів самої Київської Русі, то тут до офіційного прийняття християнства були лише поодинокі ченці-самітники, адже християн було уже немало не лише серед заїжджих купців та вояків, але й серед місцевого населення. А тому тут не бракувало представників чернецтва, яке, за словами преподобного Ісаака Сірина є “похвалою Церкви Христової”. Серед найвідоміших представників такого чернецтва був св. Іларіон, майбутній Київський митрополит. Проте, дуже швидко з’явилися і повноцінні монастирі, оскільки уже в “Літописі” згадується, що преп. Антоній Печерський, перш ніж поселитися в печері, “ходи (въ Кіевђ) по монастыремъ”. За князя Ярослав Мудрого відомі два такі монастирі: Св. Георгіївський та Св. Ірининський, які сам князь і заснував. Пізніше, вже коли існувала Печерська Лавра було засновано ще декілька монастирів як у самому Києві, так і в інших місцях. Таким чином, на зламі ХІ-ХІІ ст., за обчисленнями Б. Сапунова, у Київській державі існувало близько трьохсот монастирів із понад 15 тисячами монахів у них (!). Але ні один із тогочасних монастирів не мав якогось постійного уставу. Кожен жив більш-менш так, як Бог поклав на душу. З однієї сторони, це було позитивом, адже було широке поле для подвижницької діяльності, але, набагато більше, тут було негативів, адже в Русі християнство ще не було глибоко закоріненим, а, окрім того, завжди знаходилися люди (як і тепер знаходяться), які цю свободу використовували не на зростання у Христі, а для «плекання» своїх пристрастей.
І саме в такому контексті на Русь повернувся із Афону постриженик Есфіґменського монастиря, ще не старий чернець Антоній, який народився десь у часі Хрещення Русі в містечку Любеч (зараз це Чернігівська область). Він поселився в печері, а потім сюди вступив ще юнак Теодосій. На час приходу в монастир Теодосія, з преп. Антонієм проживав ще один монах – Никон Великий, як називає його літопис. Це було у 1058 р., а вже через два роки навколо печери преп. Антонія зібралися інші молоді люди, які бажали подвижницького життя. Постало питання нового ігумена, і Антоній, який завжди допомагав обителі в, так би мовити, кризисні ситуації, призначив братії нового настоятеля. Ним став 24 річний Теодосій, якого теж було рукоположено в ієромонахи. Молодий енергійний ігумен відразу розпочав розбудову обителі, кількість братії зросла із 15 до 100 осіб. Але тепер ми підійшли до однієї події, яка стала віховою для майбуття Лаври: преп. Теодосій вирішив ввести Устав, який би нормував щоденне життя братії. Адже до того часу, все будувалося на харизматичності особи преп. Антонія та спільному ентузіазмі братії, її намаганні слідувати шляхом досконалості. Звичайно, Теодосій звернув свою увагу на Візантію, яка мала на цей час довгу християнську та монастичну традицію. У тому часі, як подає Володимир Ричка, тут (тобто у Візантії) широкого розповсюдження набули три устави: Сави Освященого (Єрусалимський), Теодора Студита (Студійский або Константинопольський) і Афонський (устав Святої Гори). Кожен із них мав свої переваги. Але саме Студійський, вже містив у собі синтез Єрусалимського з «Правилами» св. Василія, і був пристосований якраз для життя у великому місті. Його тільки-но було зредаговано Алексієм Студитом.
Таким чином, Києво-Печерський чернець Єфрем (пізніше він став Переяславським єпископом), один із молодих бояр, пострижених ще Никоном, поїхав на деякий час до Константинополя, де за дорученням свого ігумена «списав» та переклав Устав. Це трапилося десь у середині 1060-тих рр. Самий Устав, як ми знаємо, містив у собі настанови відносно порядку богослужіння, управління ченцями, ведення господарства тощо. Цікаво, що саме цей устав руське чернецтво цінувало за сувору дисциплінарну частину і вважало його «істинним». Ось чому його дуже швидко було запроваджено у більшості монастирів Київської Русі. А преп. Нестор Літописець каже так про запровадження Уставу: «Теодосій, отримавши устав, повелів прочитати його перед братією. І від тих пір він почав все у своїм монастирі творити по уставу св. Обителі Студійської, як це є і до нині з його учнями, що теж роблять так». Про великий вплив Теодора Студита може свідчити й те, що у поученнях преп. Теодосія, які дійшли до нас можемо зустрічати не лише часті покликання на Теодора, а навіть і структурну побудову. Ще Печерська обитель стає своєрідним «поставщиком» єпископів для єпархій Київської митрополії. Уже через двадцять років після її заснування звідси вийшло п’ять єпископів. Вони несли по єпархіях печерську духовність, засновували тут монастирі із Студійським Уставом. Вже на початок ХІІІ ст. понад 50 пострижеників обителі стали єпископами . Лавра теж стала великим місіонерським центром, крім того, не могла обминути монахів така апостольська діяльність як просвітництво (про що вже згадував) та харитативна праця з бідними.
Ще тут варто згадати про жіночі монастирі, які звершували теж своє служіння на Русі. Зокрема, з 1037 р. походить перша історична згадка про монастир св. Ірини. Крім того, в Києві швидко постали ще монастирі св. Миколая і св. Андрея. Монахині, крім молитовного правила займалися пошиттям церковних риз, плеканням церковного співу та вихованням дівчат. Деякі з них, наприклад, св. Євфросинія, займалися переписуванням і перекладом книг. Як бачимо, фактично всі ці служіння дотривали й до наших днів, лише розширивши свій спектр, згідно вимог і викликів сьогодення.

Монашество на Київських землях після Берестейської Унії
Усі негаразди, які спіткали нашу Церкву, в тому числі і її монашество, послужили поштовхом для того, що в 1596 р. на Соборі в Бересті було прийняте рішення поновити сопричастя з Римським Престолом.
Хоча єпископи, що прийняли Унію не мали на меті спеціально зреформувати монашество, проте, не минуло й десятка років, коли ці реформи розпочалися завдяки старанням тоді ще молодих монахів – Йосифа (Вельямина-Рутського) (1574—1637) та Йосафата (Кунцевича) (1580—1623).
Отож, майбутній митрополит Йосиф, якого боліло за те, що монашество Київської Церкви є в такому занепаді, постригся в 1607 р., вже у зрілому віці, в ченці монастиря Св. Трійці в м. Вільно, де було декілька братів. На цей час там вже пробував уродженець Волині, чернець Йосафат. Невдовзі Йосиф став архимандритом монастиря, почалися негайні реформи, які полягали в тому, що монахи намагалися знову наслідувати «дух засновників» чернецтва. Зокрема, що на той час було вже дуже рідкісним, було запроваджено часте причастя: два рази на тиждень. Дуже швидко було відкрито ще інші дочірні монастирі, й на 1613 р. було вже 5 монастирів і 60 ченців. Врешті, було запозичено централізовану структуру із традиції Західної Церкви, і 20 липня 1617 р. на зборах у Новогрудку було вирішено організувати централізовану спільноту: Конгрегацію Святої Тройці Чину св. Василія Великого .
Паралельно із цими подіями, і в тих єпархіях, які не відновили єдності з Римським Престолом, були спроби реформування чернечого життя. Зокрема, в 1601 році з цією метою із Афону на Україну прибув схимонах Йов (Княгиницький). Він спочатку поселився в Унівській архимандрії, потім жив в Угорницькому монастирі, а вже потім – заснував Манявський скит. Дуже швидко ці православні монастирі об’єдналися в централізований «протат» (на зразок афонського).
Також засновуються нові монастирі як у Києві (Києво-Братський), так і на Полтавщині, а також поновлюється чернеча дисципліна у старих обителях: Києво-Печерській, Почаївській, Дерманській (яка швидко прилучилася до Унії). Як бачимо, саме явище Унії послужило поштовхом для віднови духовного життя, в тому числі й монашого як для однієї, так і для другої віток Київської Церкви.
Відносно подальшої долі чернецтва у наших краях, то воно переживало свої спади і піднесення, досить близько «наслідуючи» історію Церкви на наших землях. Зокрема, Чин св. Василія поступово розширюється, сюди входять нові монастирі з тих єпархії, які прийняли Унію. На час т.з. Дубенської капітули 1743 р. тут було 175 монастирів та близько 1145 ченців. Монахи займалися, як традиційно, і душпастирством, і видавничою діяльністю, але дещо менший наголос робився на традиційне «внутрішнє ділання».
Але й по православному, і по католицькому чернецтві великий удар нанесла політика «просвітництва», яка велася як і в Російській, так і в Австрійській імперіях. Було вирішено закрити дуже багато монастирів, оскільки вважалося що вони не приносять чисто раціональної користі. Втратився дух розуміння чернецтва, як внутрішнього прагнення людини бути з Богом. Таким чином, вся друга половина XVIII ст. пройшла під гаслом закривання монастирів та обмеженням можливостей для людей стати монахами чи монахинями.
Отож, внаслідок усіх цих перипетій, наприклад, на початку ХІХ ст. в Галичині було тільки 14 чоловічих та 2 жіночих василіанських монастирі. І то, ті, які залишилися вже повністю набрали рис латинських орденів. Адже до василіан приймали лише тих, хто мав або освіту, або володів певною професією, оскільки це був більше “елітний” орден. Проте, тут уже не було покликань, адже реформи імператора Йосифа ІІ зламали хребет і такому монашеству, яке ще залишалося у нашій Церкві, оскільки більшість нашої аристократії златинізувалася, а ті які залишилися, не відчували покликання до чернечого життя. А прості побожні селяни, які мали б бажання вступити на шлях іночеського подвигу, не могли цього зробити – у Церкві зовсім не існувало монастирів доступних для них. Таким чином, до середини ХІХ ст. галицька церковна спільнота опинилася у дивній ситуації, коли навіть таке зредуковане чернецтво просто щезало. Майже всі василіанські обителі опустіли, тут залишалися лише старші отці, які доживали свого віку. Ще одним ударом було те, що на теренах, які попали під владу Російської імперії, велася політика щодо скасування Унійної Церкви. Тому робився наголос і на скасуванні василіанських монастирів. Одними з останніх православним було передано монастирі в Почаєві (1831), Овручі (1831), Каневі (1833), Умані (1834), Лисянці (1834), Барі (1838). Наприклад, лише з 1831 по 1834 рік було скасовано 44 монастирі, а до цього темпи були не менш інтенсивними. Більшість із них було передано Синодальній Церкві.
У ще гіршій ситуації опинилося жіноче монашество. По-перше, після австрійських реформ їхніх обителей залишилося навіть менше ніж чоловічих, хоча, як підтверджує історичний досвід, майже у всі часи черниць по кількості було приблизно в півтора-два рази більше ніж ченців. По-друге, навіть у ці дві обителі, які ще залишалися, можна було потрапити лише з приданим. Просто іншого способу, щоб підтримати своє існування у жіночих монастирів не було. Звичайно, така умова для простих сільських дівчат була цілком нездоланною.
Видавалося, що чернецтво може зовсім зникнути в Церкві на наших землях, оскільки і в православній частині Київської Церкви, залишилося дуже мало монастирів, а ті що існували були сильно зрусифіковані.
Але монашество, може переживати нелегкі часи, може переходити через різні випробування, проте, воно не зникне, адже, як каже сьогоднішній папа Йоан Павло ІІ: “богопосвячене життя перебуває у самому серці Церкви” і “є невід’ємною частиною життя Церкви”. Саме тому завжди існуватимуть люди, які хочуть “постійно пам’ятати про найвище покликання – бути завжди з Господом”. Саме з цим зіткнулася Церква, коли з другої половини ХІХ ст. між духовенством та мирянами почався внутрішній рух за відновлення монашества.
Спочатку віднова торкнулася василіанського чину, який тоді єдиний існував у нашій Церкві. Для реформування було прикликано, благословенням тогочасного папи Лева ХІІІ, представників латинського товариства єзуїтів. І вони дійсно, щиро допомогли, передавши василіанам свої найкращі надбання. Проте, вони не були ченцями у строгому змісті цього слова, тому Чин Святого Василія Великого і далі залишився хоча й оновленим, але чином, куди приймали лише “еліту” нації. Але, таким чином, 1882 р. (рік початку реформ) став переломним у тому плані, що дуже швидко апостольство зреформованих василіан не обмежилося виключно самим фактом їхнього існування, але вони поступово перебрали інші монастирі, активізували проповідницьку, реколекційну та видавничу діяльність, створили місійні станиці поза межами Батьківщини. Мабуть, це стало однією з причин того, що паралельно у цей час почався монастичний рух і серед простих юнаків та дівчат у селах, які хотіли жити більш досконалим християнським життям. Такий рух розпочався у декількох місцях, незалежно один від одного, внаслідок чого виникли згромадження Сестер Непорочної Діви Марії (1892 р.) та Сестер Святого Йосифа (1898 р.). Ці зромадження було сформовано на взірець римо-католицьких згромаджень.
Щодо Східної України, то тут також почалася інтенсивна віднова чернечого життя. Після часів Катерини ІІ, коли багато обителей було закрито, знову почала зростати кількість ченців у старих обителях та відкриватися нові. Українці починали становити більшість навіть в монастирях поза межами етнічних земель, зокрема на Афоні, хоча навіть у самих обителях їх всіляко утискали . Це показувало, що чернецтво, як таке, й далі існує в Церкві Київських земель.
Новим поштовхом для віднови чернечого життя в УГКЦ стала постать митрополита Андрея (Шептицького). Фактично, більшість із сьогодні існуючих богопосвячених спільнот має в своїй історії значний внесок зі сторони цієї особи. Щодо початків віднови чернечого життя, то вона розпочалася ще за митр. Сильвестра (Сембратовича). Але вже за митр. Андрея набрала свого розмаху. Зокрема, він підтримав гуртки молодих людей, які спонтанно намагалися спільнотно жити в різних місцевостях (Волсвин, Олесько). Ці особи стали кістяком відновленого студійського чернецтва. З 1898 р. вони проживали на василіянському фільварку поблизу Кристинополя, а в 1906 р. було утворено Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові. З 1919 р. вони мали центральну обитель в Унівській Святоуспенській Лаврі і на час початку ІІ світової війни тут та в дочірніх обителях було 200 ченців.
Наступними прийшли в Україні отці редемптористи. Це західне згромадження, яке з 1906 р. працювало між українцями на еміграції, а вже в 1913 р. на наші землі прибули перші вісім бельгійських ченців. Дуже швидко згромадження тут закорінилося, бо вже на 1938 р. було 119 ченців.
Також відбулося заснування сестер Мироносиць (1910—1914) та сестер Пресвятої Родини (1911—1912), реформовано сестер василіанок, відроджено сестер Згромадження свмч. Йосафата та монахинь Студійського Уставу. Також в Галичину у 1926 р. повернулися перші дівчата, що чотири роки перед тим від’їхали до Бельгії на новіціат у Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. У 1930 р., з ініціативи блаженного Йосафата (Коциловського) було розпочато заснування української салезіанської вітки. Теж у цей час почали приносити плоди й українські емігранти у замежжі. Таким чином, у 1932 р. в Бразилії розпочали свою діяльність сестри, що пізніше отримали назву Згромадження сестер катехиток Св. Анни . Щодо апостольського служіння усіх цих спільнот, то знову важливо зауважити, що воно хоча мало свої специфіки (адже ті більше займалися працею з дітьми, а інші – доглядом за хворими), проте основою служило плекання спільноти християн, що живе за Євангелієм і «зберігає у своєму середовищі «живу пам’ять про Воскреслого Христа»». Я певен, що саме цей дух послужив основним чинником віднови й воскресіння нашої Церкви в до та міжвоєнний періоди.
Загалом, на 1939 р. було 520 монахів та 1090 монахинь. І переважна більшість цих осіб залишилися вірні своєму покликанню, намагаючись кожен по своєму, пройти гідно цей шлях, на який покликав їх Христос. Мабуть, варто буде зауважити, що у наших краях, не зважаючи на те, що заснувалися чи відновилися різні чини і згромадження, вони, все-таки, не мали строгої «спеціалізації», як це є традиційним на Заході. Адже тут конкретна спільнота займається конкретною діяльністю, а в нас, хоча під впливом латинської традиції теж спільноти є «спеціалізованими», проте навіть тоді, вони не дотримуються строго цієї харизми, а можуть дуже гнучко достосовуватися до конкретних вимог місця і часу. Або ж розпізнавати таланти і покликання конкретної богопосвяченої особи.
Щодо Сходу України, то тут уже понад двадцять років були гоніння і на 1939 р. не існувало жодного офіційного монастиря. Проте, виникло багато катакомбних православних монастирів, теж почало набирати популярності т.з. «монашество в миру», адже ніякі гоніння не були в силі викорінити це прагнення людини посвятитись Богу із глибини її єства.

Богопосвячене життя у нових умовах
Протягом століть історії Церкви богопосвячені спільноти зазнавали гонінь, навіть у офіційно християнських державах. Зокрема, в період іконоборства у Візантії (VII-VIII ст.), потім під час Реформації. Пізніше велика хвиля закриттів монастирів, і навіть заборон певних монаших спільнот, настала у Європі, починаючи від Франції і завершуючи Російською імперією у другій половині XVIII ст.; ця хвиля заторкнула й наші землі. І врешті, вже в минулому столітті монаші спільноти попали під загальні переслідування Христової Церкви, які запанували в деяких країнах. Саме в цей час може й було багато труднощів та падінь, проте, з іншої сторони, тут змогли засяяти нові світила чернецтва. Саме тут могли відкритися нові форми апостольства, коли вже не так спільноти, як конкретні представники богопосвячених інститутів служили для всіх інших свідками вірності Богові. І хоча, наприклад, ченці/черниці не могли жити великими спільнотами (виняток становили т.з. «бельгійські сестри», тобто Сестри милосердя св. Вінкентія, які поживали, незважаючи на всі гоніння, в одному домі під керівництвом матері Єлисавети Поппе), проте Західна Україна була усіяна густою мережею своєрідних монастирів, коли по квартирах чи домівках жило 2-3 богопосвячених осіб, які були у світському одязі, вдень працювали на світських роботах, а поза тим молилися чернече правило, по можливості катехизували і просто своїм життям свідчили незламність як Церкви, так і монашества зокрема.
Окрім того, ще цікавіше, що виникли нові спільноти богопосвяченого життя. Зокрема, в самий розпал арештів, у 1945 р. було засновано Згромадження сестер непорочного серця Марії Фатімської Матері Божої, а у 1956 р. – Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії . Ці спільноти долучилися до інших монастирів.
Якщо знову повернутися до питання харизми і апостольства, то можемо зазначити, що саме такі умови підпілля не дозволяли спільнотам плекати свої традиційні «харизми», адже першочерговим завданням було просто вижити, залишившись вірними Господу. І це може бути одним із пояснень того, чому Схід, де завжди панувала нестабільність в політичному чи соціальному житті, не пішов шляхом такого розмежування, «спеціалізації» спільнот. Адже тоді б поставало питання: коли при теперішніх умовах не можливо здійснювати «традиційне» апостольство, то чи це означає, що ми, як спільнота маємо зникнути?
Якщо повернутися до розвитку чернечих спільнот, то на 1967 р, було понад сотню василіан, 62 студити, 54 редемптористи. Теж було близько 240 сестер-василіанок, майже стільки ж служебниць, не говорячи про десятки сестер із менших жіночих спільнот . Монашество жило, але знову хотілося б наголосити що тут апостольством могли бути такі речі, які в «нормальних» умовах не привернули б на себе жодної уваги. Наприклад, коли в Уневі закрили Лавру, то один із ченців залишився жити в селі, а в монастирі у той час діяла психіатрична клініка. І от, коли якийсь із монахів у Львові чи деінде вмирав, то його привозили таємно в Унів і цей брат Давид хоронив його на Чернечій Горі. Таким чином наче б монастиря не існувало, але кладовище було живим свідченням: обитель існує, адже ж були поховання 1960-их -1980-х рр.
Щодо «вільного» світу, то у діаспорі розвиваються старі та утворюються нові спільноти. До них додаються такі нові утворення як світські інститути та товариства апостольського життя, які мають свої особливості.
Крах, спочатку нацистської, а тоді й комуністичної систем, поставив перед монашеством, як і всією Церквою, нові виклики та питання. Після короткого сплеску хвилі покликань, коли, наприклад, в УГКЦ виникли нові спільноти: францискани, Місійне товариство св. Андрея, згромадження Волоченого Слова, оріоністи, сестри-редемптористки, салезіянки, у посттоталітарних кранах настав спад покликань і наступ постмодернізму. Можна звернути увагу, що давні методи апостольства зараз можуть ставати неможливими просто із-за відсутності осіб (у нас це ще не є безпосередньо актуальним, але таке можемо спостерігати на Заході). Але важливим є те, щоби просто бути чуйними на Божу волю, і тоді, навіть коли ми в даному моменті не будемо до кінця відчувати як діяти. Навіть більше того, я візьму на себе сміливість запевнити нас, що найпершим нашим завдання не так є апостольствувати у діяльно-практичному змісті цього слова як просто «бути» і свідчити собою як особами. Адже не раз видавалося що богопосвячене життя вичерпало себе як явище, проте воно й надалі залишається «сіллю землі» та тисячі людей, торкнутих Божим покликом, несуть апостольську місію як передсмак Божого Царства.

Ієрм. Мануїл Пишкович

Close Menu