Інструкція про впорядкування книговидання в УГКЦ

Інструкція про впорядкування книговидання в УГКЦ

«Метою цієї Інструкції про регулювання в УГКЦ сфери книговидання є подати і роз’яснити місцевим ієрархам норми церковного законодавства, щоб допомогти їм врегулювати питання видання і поширення в УГКЦ релігійної літератури, а також представити зацікавленим юридичним і фізичним особам критерії та вказівки, якими вони повинні керуватися в цій ділянці».

Джерело: сайт Синоду Єпископів УГКЦ synod.ugcc.ua
Опубліковано 5 листопада 2020 р.

ІНСТРУКЦІЯ
про впорядкування книговидання в
Українській Греко-Католицькій Церкві

Вступ. Важливість засобів масової комунікації, зокрема книговидання

Для утвердження Божого Царства, до якого покликана кожна людина, Ісус Христос вибрав дванадцятьох апостолів та, заснувавши свою Церкву, наділив її місією проповідувати Євангеліє: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19–20). Отримавши у П’ятдесятниці дар Святого Духа, апостоли «пішли і проповідували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16, 20). Христова Церква непомильно зберігає прийнятий від апостолів дар віри та використовує різні засоби, щоб краще представити і захистити чистоту євангельського вчення, аби воно ставало більш доступним не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі. Саме це прагнення зберегти Христову Благовість цілісною і живою становить суть Учительського служіння Церкви, яке проявляється у передаванні та поясненні Божого Об’явлення. У здійсненні свого Вчительського служіння Церква не може залишити поза увагою сучасні комунікаційні засоби і активно використовує для проголошення Божого Слова книжкові та електронні видання, радіо- та телеефір, можливості інтернету та інші ресурси.

Завдання релігійних публікацій є надзвичайно важливим. Його добре виражають слова, якими євангелист Іван завершує свою розповідь: «Все це написано, щоб увірували ви, що Ісус — Христос, Син Божий, а увірувавши, щоб мали життя в його ім’я» (Ів. 20, 31). У Святому Письмі Старого Заповіту знаходимо розповідь про те, як читання однієї книги стало причиною до покаяння та навернення. Це подія, коли цар Йосія і весь вибраний народ після віднайдення Книги Божого Закону зобов’язалися «ходити слідом за Господом і пильнувати його заповіді, накази і його установи з усього серця й з усієї душі» (ІІ Цар. 23, 2). Це вказує на велику силу натхненого книжного слова.

Сфера впливу друкованого слова та сучасних засобів масової комунікації набагато ширша від індивідуальної усної проповіді, і тому в нинішніх умовах кожна людина має великі місіонерські можливості. Релігійні публікації — це невичерпна скарбниця духовного досвіду християнського життя, бо вони покликані розбудити у вірних глибоке християнське благочестя, збагатити їх духовним досвідом. Користь від читання релігійної літератури є надзвичайно великою ще й тому, що без неї дуже важко піднести рівень богословської обізнаності в церковному середовищі і поза ним, а це на сьогодні є одним із пріоритетних завдань нашої Церкви.

Спрямування та зміст релігійної літератури і продукції сучасних засобів масової комунікації є різноманітним; не однаковою є і їхня якість. Тут доречно згадати Христову притчу про чоловіка, який посіяв на своєму полі добре зерно, але прийшов ворог і засіяв кукіль поміж пшеницю (пор. Мт. 13, 24–30). Дуже прикро, що навіть на полицях церковних книжкових крамниць деколи можна натрапити на видання, які містять догматичні й богословські помилки та наповнені псевдохристиянською містикою. Зазвичай для таких книжок характерні надмірна емоційність, схильність до апокаліптичних страхів (який вигляд матиме кінець світу; що зробити, аби врятуватися в останні дні тощо), надзвичайна прив’язаність до різних пророцтв і приватних об’явлень, не визнаних Церквою. Продавці або розповсюджувачі такої літератури стараються всякими способами переконати покупців, що читання і виконання того, що там написано, конечно потрібне для спасіння душі. Очевидно, що такі тексти не тільки що не мають нічого корисного, а й несуть у собі велику небезпеку для духовного життя вірних. Тому, дбаючи про добро своїх духовних дітей, Церква намагається захистити їх від шкідливого впливу, який може спричинити читання літератури, що не дозволена, не затверджена чи не схвалена церковною владою.

У Святому Письмі та святому Переданні міститься повнота науки Христа-Господа, необхідної для спасіння. Тому Церква, щоб зберегти чистоту Христової віри, ревно перевіряє, чи в проповідуванні та поясненні християнського віровчення не закрадаються помилки. Маючи покликання берегти святу віру і знаючи, що князь темряви часом приймає образ ангела світла (пор. 2 Кор. 11, 14), Церква старається перевіряти, чи не суперечать різні публікації навчанню Святого Письма і тій науці, яку вона прийняла від апостолів і яку зберігає до сьогодні. А вірні, пам’ятаючи слова Христа, звернені до апостолів: «Хто слухає вас, мене слухає» (Лк. 10, 16), мають охоче приймати повчання і настанови, які подають їм пастирі, особливо в цій дуже важливій ділянці [1]

Звіщаючи Христове Євангеліє кожній людині згідно з повелінням Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19–20), Церква надає великого значення засобам масової комунікації і, зокрема, книговиданню. Останнім часом Церква урочисто висловила свою думку на цю тему вустами отців Другого Ватиканського Собору [2]. Інтегрально позицію Католицької Церкви стосовно цього питання було викладено в соборовому Декреті Inter mirifica від 4 грудня 1963. Після Собору Папська комісія у справах соціальних комунікацій видала пастирські інструкції Communio et progressio (23 травня 1971 р.) та Aetatis Novae (22 лютого 1992 р.), які розгорнуто висвітлюють цю тематику, наголошуючи на важливості засобів масової комунікації для поширення Євангелія. Варто згадати й про Посібник для навчання майбутніх священників щодо засобів соціальної комунікації (19 березня 1986 р.), виданий Конгрегацією католицької освіти. Важливі уточнення в цій сфері подала Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів суспільної комунікації для поширення віри, опублікована Конгрегацією у справах віровчення (30 березня 1992 р.) [3]. Актуальним законодавством, яке впорядковує книговидання в Східних Католицьких Церквах є Кодекс канонів Східних Церков (далі — ККСЦ). Про важливість цього питання свідчить те, що відповідні канони (Глава ІV «Засоби суспільної комунікації, зокрема книги») вміщені у ХV титулі Кодексу («Церковне навчання»).

Уважне ставлення до сфери книговидання простежується також у церковних документах на помісному рівні. Так, Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся у Львові-Брюховичах 29 листопада — 5 грудня 2009 року Божого, у постановах № 16 і 17 присвятив особливу увагу питанню публікації богослужбової, релігійної та іншої літератури [4]. Як роз’яснення до цих постанов, 15 січня 2010 року світлої пам’яті Блаженніший Любомир видав Звернення щодо видання релігійної літератури [5]. 8 червня 2011 року Блаженніший Святослав від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ видав Звернення про книговидання та затвердив Інструкцію про регулювання книговидання, підготовану Богословським відділом Патріаршої курії УГКЦ [6], яка були впроваджена в Києво-Галицькому Верховному Архиєпископстві УГКЦ (на території України). 11 березня 2013 року Блаженніший Святослав затвердив Інструкцію щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів [7]. Канони партикулярного права УГКЦ (далі — КПП УГКЦ), оприлюднені 2015 року, також торкаються проблематики книговидання [8]. Це вказує на те, що питання, пов’язані з видавництвом і поширенням релігійних книжок, є актуальними, а тому Церква періодично оновлює практичні вказівки, яких слід дотримуватися в цій сфері.

Метою цієї Інструкції про регулювання в УГКЦ сфери книговидання (далі — Інструкція) є подати і роз’яснити місцевим ієрархам норми церковного законодавства, щоб допомогти їм врегулювати питання видання і поширення в УГКЦ релігійної літератури, а також представити зацікавленим юридичним і фізичним особам критерії та вказівки, якими вони повинні керуватися в цій ділянці.

Розділ І. Деякі загальні зауваги

Термін «книги» у церковному законодавстві і в цій Інструкції поширюється на будь-які письмові матеріали, що постійно доступні читачам, незалежно від обсягу (буклети, памфлети, проспекти, брошури і т. п.) чи способу відтворення (друковані видання, рукописи, фотокопії, електронні тексти — на цифрових носіях інформації чи в глобальних і локальних мережах). Одночасно слід зауважити, що принципи загального права про книги стосуються також будь-яких інших письмових чи усних виступів, відтворених новітніми технічними способами і призначених для публічного розповсюдження за посередництвом відео- й аудіокасет, компакт- і DVD-дисків та інших цифрових носіїв інформації, інтернет-видань і різних електронних публікацій тощо [9].

ККСЦ містить приписи щодо «авторських прав» на «інтелектуальний твір автора» [10]. Ці права охороняються канонічним, цивільним і міжнародним правом [11]. До інтелектуальних творів належать: книги і мистецькі твори, наприклад ікони, музика, фільми, відео і т. п. Вони перебувають під охороною закону, тому в разі порушення авторських прав ці питання підлягають розгляду в церковному трибуналі за поданням самого автора, його спадкоємця, продюсера та власників інших подібних титулів.

Право «схвалювати і благословити» добрі книги належить єпархіальним єпископам [12], які при цьому мають брати до уваги зміст і якість подання в цій книзі церковного вчення. Таке схвалення і благословення (laudatio et benedictio) означає, що книга не містить жодних помилок щодо віри й моралі, а є співзвучною з автентичною наукою Церкви і тому рекомендована для читання [13]. По суті, це найвища оцінка книги (порівняно з дозволом і затвердженням [14]).

Крім благословення і схвалення книги, існує затвердження та дозвіл [15]. Дозвіл (licentia ecclesiastica) на якусь книгу просто дає право публікувати її, потверджуючи, що були дотримані всі відповідні приписи церковного законодавства. Церковний дозвіл надається в тому разі, якщо цензор (або цензори) не знайшов нічого, що варте осуду. За допомогою дозволу Церква констатує, що в цій книзі немає жодних помилок щодо віри й моралі (тому дозвіл часто висловлюють лат. виразом nihil obstat) [16].

Поряд із благословенням і схваленням чи дозволом книги існує затвердження (approbatio ecclesiastica), яке є чимось більшим і важливішим, ніж дозвіл; воно вказує на те, що книга є співзвучною з автентичною наукою Церкви, а тому вірні можуть пізнавати з неї віру, мораль, офіційне вчення Церкви, будучи певними, що користуються достовірним і добрим джерелом.

Якщо книга містить якісь характерні погляди або торкається питань специфічних або таких, що стосуються вузькоспеціалізованої тематики (зокрема, тих, які могли б спричинити обурення чи замішання в певній місцевості або серед окремих груп людей), то для її публікації можна надати дозвіл, обумовивши певні застереження щодо способів видання та викладення висловлюваних у ній поглядів. Дотримання цих застережень повинно забезпечити уникнення можливих небезпек [17].

Слід пам’ятати, що дозвіл, затвердження або схвалення і благословення якогось твору стосується тільки оригінального тексту, а не його нових видань або перекладів. Тому якщо такий текст зазнав будь-яких змін — через доповнення, скорочення чи переклад, то треба знову звертатися до компетентної церковної влади [18].

Видавництва, які залежать від католицьких структур та інституцій (єпархій, церковних закладів, установ, товариств тощо) чи співпрацюють із ними, несуть особливу відповідальність у сфері книговидання. Їхня діяльність повинна цілковито гармоніювати з католицьким віровченням; вони зобов’язані тісно співпрацювати з церковною владою, керуючись у своїй праці церковним законодавством і не друкуючи книг, які не отримали належного церковного дозволу. Ці видавництва мають бути предметом особливої уваги місцевого ієрарха, щоб їхні видання завжди відповідали вченню Католицької Церкви й сприяли духовному благу вірних [19].

Настоятелі інститутів богопосвяченого життя — особливо якщо їхні інститути здійснюють апостольську працю саме у сфері книговидання та соціальної комунікації — повинні пильнувати, щоб їхні підлеглі неухильно додержувалися відповідних норм канонічного права. Вони мають звертати особливу увагу на видавництва, редакції, книгарні та інші подібні заклади, пов’язані з їхніми установами, щоб ці заклади зберігали вірність Церкві та її вченню [20].

Розділ ІІ. Видання Святого Письма

Оскільки Святе Письмо втішається у Церкві особливою повагою, бо це записане Боже слово, то вона встановлює приписи, які регламентують його видання і поширення. З огляду на важливість цієї священної книги для поширення християнської віри і для духовного розвитку людей, слід подбати про їх належну підготовку. Такі видання можуть супроводжуватися певними поясненнями та коментарями до поодиноких епізодів. Переклад і підготовку до друку Святого Письма варто здійснювати у співпраці з іншими християнами [21]. Крім того, для забезпечення однорідності перекладів біблійних текстів бажано, щоб єпископи під час їх підготовки співпрацювали між собою. Така співпраця є особливо важливою ще й тому, що Святе Письмо широко використовуються в богослужіннях Церков візантійської традиції: чи то у вигляді читань його уривків, чи в текстах літургійних гімнів і стихир. Біблія є книгою не якоїсь людини, а всієї Церкви і її власністю, тому її видання має регулювати компетентна церковна влада.

До літургійного або катехитичного використання Церква допускає лише ті видання Святого Письма, які мають церковне затвердження [22], оскільки це дуже відповідальні ділянки християнського виховання. Слід підкреслити, що затвердження якогось видання Святого Письма одним місцевим ієрархом не є достатнім для того, щоб його можна було вільно застосовувати для богослужіння чи з катехитичною метою в іншій єпархії. Для цього потрібна виразна згода місцевого ієрарха цієї єпархії [23]. Для позабогослужбових і позакатехитичних потреб можна використовувати видання Святого Письма, яке має тільки церковний дозвіл. На перших сторінках повинно бути чітко вказано, хто, коли і яким документом дав дозвіл чи затвердження цього тексту [24].

Кожен новий переклад Святого Письма повинен мати затвердження компетентною церковною владою або, якщо таке видання не призначене для літургійного або катехитичного вжитку, принаймні дозвіл на друк [25]. Якщо в новому виданні Святого Письма містяться якісь зміни в тексті або в коментарях і поясненнях до нього, то вимагається новий дозвіл або нове затвердження [26].

У разі перевидання без змін Святого Письма, яке вже отримало дозвіл або затвердження, вимагається підтвердження того, текст відповідає оригіналу (concordat cum originali). Таке підтвердження може надати або влада, яка затверджувала це видання, або місцевий ієрарх. Воно повинно бути надрукованим на перших сторінках книги із вказівкою того, хто і коли його надав; одночасно має бути зазначено, хто, коли і яким документом дав дозвіл або затвердження цього тексту [27].

Розділ ІІІ. Видання літургійних текстів

Церква дуже уважно ставиться до видання, перевидання чи перекладу літургійних і богослужбових текстів, а церковне законодавство містить цілу низку вказівок стосовно того, як мають регулюватися такі видання. Це обумовлено тим, що богослужбове життя є дуже важливим, адже «кожне літургійне богослужіння — оскільки це діло Христа-священика та Його Тіла, тобто Церкви, — є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем» [28]. У літургійних текстах нашої Церкви міститься величезне багатство церковної традиції. Ці тексти виражають віру Церкви (lex orandi lex credendi est — правило молитви є правилом віри) і є ознакою її ідентичності. Літургійне передання УГКЦ є неоціненним скарбом богослов’я Вселенської Церкви, без якого цілісність ісповідання віри Церкви була б неповною. Завдання не лише єпископату, а й кожного священника і мирянина нашої Церкви — безупинно чувати над цілісністю нашої літургійної традиції, всіляко її пізнавати, жити нею і розкривати її іншим вірним для спасіння світу [29]. Єпархіальний єпископ, як охоронець усього літургійного життя в довіреній йому єпархії, повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалося і відповідало приписам і законним звичаям УГКЦ [30].

Церковне законодавство чітко розрізняє літургійні тексти, котрі потребують затвердження, та молитви і набожества, для публічного або приватного вжитку яких необхідний лише церковний дозвіл [31].

Для літургійних текстів, які вміщені в літургійних книгах [32], необхідне затвердження компетентною церковною владою [33]. Під час видання таких текстів слід чітко вказати, хто, коли і яким документом їх затвердив. Якщо літургійний текст не має церковного затвердження, його не можна використовувати в літургійних відправах.

В УГКЦ компетентною церковною владою для затвердження нових і змінених літургійних текстів, а також їх перекладів є Глава УГКЦ, який має це робити за згодою Синоду Єпископів УГКЦ. Перш ніж надавати таке затвердження, Глава УГКЦ повинен надіслати ці тексти Римському Апостольському престолу для попереднього перегляду (це т. зв. recognitio), тобто вивчення тексту і пропозиції щодо вдосконалень чи виправлень, якщо це потрібно [34]. Публікуючи літургійні тексти, на перших сторінках слід вказувати, хто, коли і яким документом їх затвердив [35].

Періоди мучеництва та приклади святості життя кличуть кожну церковну спільноту до визнання цих Божих чудес перед Його обличчям. Відповідно, у Церкві існує постійна потреба літургієтворення. Кожна пропозиція нового літургійного тексту повинна бути скерована на розгляд Патріаршої літургійної комісії, яка, уважно вивчивши її із залученням відповідних фахівців та у співпраці з іншими структурами Патріаршої курії УГКЦ, подає свій висновок компетентній церковній владі.

Літургійний обряд, у широкому розумінні цього поняття, не є закостенілим [36]. Тому за розсудливим рішенням компетентної церковної влади літургійні тексти можуть бути змінені, адже Літургія Церкви (Святі Таїнства та богослужіння часу) «складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які підлягають змінам і з бігом часу можуть змінюватися — або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої Літургії або ж якщо вони стали невідповідними» [37]. Зміни в літургійному благочесті повинні бути обґрунтовані дослідженнями та висновками фахівців у різних галузях церковних наук із урахуванням актуальних церковних документів у цій сфері [38]. Належним чином сформульовані та обґрунтовані пропозиції стосовно змін у літургійних текстах мають бути скеровані на розгляд Патріаршої літургійної комісії, яка, уважно вивчивши їх із залученням відповідних фахівців та у співпраці з іншими структурами Патріаршої курії УГКЦ, подає свій висновок компетентній церковній владі.

Оскільки офіційна літургійна мова в різних помісних Церквах іноді відмінна від мови спілкування (на побутовому рівні) вірних цієї Церкви, можуть бути в разі потреби здійснені переклади літургійних текстів зрозумілою вірним мовою. Для виконання цього відповідального завдання необхідно знати класичні мови, історію та богослов’я Літургії, зокрема її пастирські та екуменічні виміри. Тому доцільно створювати перекладацькі групи в інституціях дослідження та викладання богословських дисциплін (у них, зокрема, а також в інших церковних громадах і спільнотах перекладені тексти могли б проходити «молитовну практику») [39]. Якщо на одній території існують різні Східні Католицькі та Православні Церкви, що належать до однієї літургійної родини і послуговуються тією самою мовою, потрібно уникати відмінностей між їхніми літургійними текстами. Радше, треба заохочувати до використання, по змозі, спільних видань літургійних книг. Завдання компетентної влади всіх сторін — домовитися між собою, щоб осягнути таку мету [40]. Усі переклади літургійних текстів мають бути скеровані на розгляд Патріаршої літургійної комісії, яка, уважно вивчивши їх із залученням відповідних фахівців та у співпраці з іншими структурами Патріаршої курії УГКЦ, повинні подати свій висновок компетентній церковній владі.

Компетентною церковною владою, яка може надати затвердження для перекладів літургійних текстів, є Глава УГКЦ за згодою Синоду Єпископів. У цьому разі перегляд (recognitio) з боку Апостольського престолу не потрібний; його належить тільки повідомити про таке затвердження [41]. Слід утриматися від використання в богослужбовій сфері літургійних перекладів, не затверджених компетентною церковною владою.

Стосовно перевидання без змін вже затверджених літургійних текстів або їх перекладів, то місцевий ієрарх повинен підтвердити, що цей текст відповідає оригіналові (concordat cum originali) [42]. Таке підтвердження має бути надрукованим на перших сторінках книги із чіткою вказівкою, хто, коли і яким документом його надав; одночасно має бути вказано, хто, коли і яким документом затвердив цей текст [43].

Розділ ІV. Видання паралітургійних текстів (молитов і набоженств)

Отці Другого Ватиканського Собору окреслюють молитовне життя церкви як таке, що охоплює не лише літургійні богослужіння, а й паралітургійні практики (молитви та набоженства): «Побожні практики християнського люду, якщо вони узгоджені із законами й нормами Церкви, є вельми гідними похвали… Особливу гідність мають також священні практики помісних Церков, що їх звершують за дорученням єпископів, згідно зі звичаєм або з правомірно затвердженими книгами» [44]. З іншого боку, отці Собору розуміли, що захоплення народними побожними практиками може не завжди бути корисним літургійному життю Церкви, тому й наголошують: «Ці практики слід здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувалися з Літургією, щоб певним чином з неї виводилися і людей до неї приводили, адже вона за своєю природою набагато ці практики перевищує» [45]. Це вказує на те, що молитви і набоженства повинні мати властиве місце у молитовному благочесті УГКЦ, а компетентна церковна влада — усвідомлювати свою відповідальність за їх нормування, поширення, відповідність духові та формам власної літургійної традиції та співвідношення із циклами літургійного року [46].

До молитов і набоженств — паралітургійних практик, про які йдеться в ККСЦ [47], належать: акафісти, молебні, пасії, хресні дороги, окремі молитви з різних нагод, молитви до різних святих і т. п. Хоча їх не можна віднести до літургійних текстів, але вони споріднені з ними, бо сприяють духовному розвитку християнина. Усі види молитов і набоженств публічного чи навіть приватного характеру повинні мати церковний дозвіл на використання вірними чи спільнотами [48]. Такий дозвіл може бути наданий місцевим ієрархом за місцем проживання автора тексту або за місцем видання книги чи вищою владою, яка має повноваження керівництва осіб та місць [49]. На перших сторінках слід чітко вказати, хто, коли і яким документом надав цей дозвіл [50]. Місцеві ієрархи мають подбати, щоб на їхній території у публічному чи приватному вжитку вірних не було молитовних текстів без такого дозволу. Жоден текст молитов і набоженств, який не має церковного дозволу, не може використовуватися в літургійних відправах.

Треба наголосити, що дозвіл, даний на видання молитов і набожеств, стосується тільки оригінального тексту, а не його перевидань, перекладів або передруків; це означає, що для перевидання такого тексту зі змінами, доповненнями, скороченнями чи для видання його перекладу потрібен дозвіл компетентної церковної влади. У разі перевидання без змін вже дозволеного тексту необхідне підтвердження того, що він відповідає оригіналові (concordat cum originali). Таке підтвердження може надати або влада, яка їх затверджувала, або місцевий ієрарх [51]. Воно має бути надрукованим на перших сторінках книги із чіткою вказівкою, хто і коли його надав; одночасно має бути подано, хто, коли і яким документом дав дозвіл на друк цього тексту [52].

Хоча компетентною церковною владою для надання дозволу на видання молитов і набоженств є місцевий ієрарх, проте заохочується, щоб у цих питаннях він консультувався з Патріаршою літургійною комісією, завдання якої — допомагати Главі УГКЦ чувати над молитовним благочестям усієї Церкви. Актуальність такого консультування пояснюється, зокрема, і тим, що в теперішніх умовах важко простежити дотримання використання того чи того набоженства лише в межах тієї церковної структури, ієрарх якої надав дозвіл на публікацію відповідного тексту [53].

Розділ V. Видання текстів для катехитичного навчання та вивчення християнського віровчення

Згідно з вимогами церковного законодавства, Синод Єпископів УГКЦ має дбати про те, щоб Катехизм, а також допоміжні матеріали були пристосовані до потреб і особливостей різних громад [54]. Тому може існувати багатий вибір різноманітних катехитичних текстів. Сюди слід віднести не тільки катехизми та катехитичні підручники, а й усяку літературу, яка пояснює питання віри й моралі та використовується для катехизації.

Під час підготовки підручних матеріалів для вивчення християнської науки слід стежити за тим, щоб літургійні тексти, які там використовуються, мали затвердження компетентної церковної влади. У такий спосіб можна буде уникнути як неузгоджень щодо текстуальних відмінностей, так і евентуальних проблем з інтерпретацією [55].

Тексти для катехитичного навчання та для вивчення християнського віровчення потребують церковного затвердження [56], яке може дати або власний місцевий ієрарх автора, або ієрарх місця видання книги, або вища влада [57]. На перших сторінках книги має бути чітко вказано, хто, коли і яким документом затвердив цей текст [58].

Одночасно слід пам’ятати про те, що в разі перевидання зі змінами (наприклад, з доповненнями чи скороченнями) призначеного для катехитичного навчання матеріалу або його перекладу необхідне нове затвердження компетентною церковною владою [59].

Тексти для катехитичного навчання, які мають церковне затвердження від одного місцевого ієрарха, не можуть застосовуватися в іншій єпархії без виразної згоди місцевого ієрарха цієї єпархії [60].

Рекомендується, щоб вірні, видавництва й ЗМІ зверталися за консультацією до компетентної церковної влади перед виданням чи поширенням матеріалів, що трактують питання віри і моралі, подають пояснення духовного життя, церковних звичаїв і практик, представляють історію Церкви, церковні приписи і норми, церковне, літургійне та богослужбове життя, пояснюють офіційні погляди Церкви стосовно різних сфер суспільного життя. Передусім це стосується таких книг, які планується використовувати для катехитичного навчання, а також як підручники в церковних навчальних і виховних закладах, школах, спільнотах богопосвяченого життя.

Розділ VІ. Видання інших текстів

Церква застерігає за собою обов’язкову попередню перевірку таких книг: Святого Письма, літургійно-молитовних, катехитичних чи рівнозначних їм текстів, що призначені для публічного використання і мають офіційний характер. Стосовно всіх інших книг, навіть якщо вони стосуються віри й моралі, приписи церковного законодавства є м’якшими. Церква тільки рекомендує, щоб будь-які твори, які висвітлюють питання католицької віри або моралі, мали принаймні церковний дозвіл. Водночас в інститутах богопосвяченого життя існують суворіші норми [61].

Слід пам’ятати про те, що під охороною права є тексти законів і офіційних актів будь-якої церковної влади, а також збірники цих текстів і актів. Це означає, що на їх видання видавництва повинні отримати дозвіл компетентної церковної влади, котра може або відмовити у такому дозволі, або, надавши його, вимагати від видавництва дотримання підписаних з нею умов [62]. На перших сторінках книги має бути чітко вказано, хто, коли і яким документом надав дозвіл на видання [63].

Особливу увагу належить приділити церковним засобам масової інформації. Інформаційне наповнення церковних часописів, газет, радіо, телебачення чи вебсайтів підлягає обов’язковому попередньому перегляду, незважаючи на їх специфіку оперативності подання матеріалу. Тому компетентна церковна влада має покласти на їх редакторів чи директорів відповідальність бути цензорами.

Відповідальні за інтернет-сайти чи інші медіаресурси, які належать церковним юридичним або фізичним особам УГКЦ, повинні пильнувати, щоб ці ресурси не розповсюджували інформації, яка суперечить вірі та моралі Церкви або очорнює церковну ієрархію чи духовних осіб, а щоб сприяли поширенню навчання про Бога і проповіді Євангелія: свідчення віри і надії, поглиблення віри інших, підтримки нужденних, побудови спільноти навколо особи Ісуса Христа. Священнослужителі та члени інститутів богопосвяченого життя, які постійно, тимчасово або принагідно виступають у засобах масової комунікації (зокрема в соціальних мережах), пояснюючи те, що стосується католицької науки або моралі, зобов’язані отримати на це дозвіл власного єпархіального єпископа [64]. Компетентна церковна влада може видавати стосовно цього докладніші вказівки.

На перших сторінках книги має бути чітко вказано, хто, коли і яким документом дав дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення [65]. Слід пам’ятати, що вони стосуються тільки оригінального тексту, а не його перевидань чи перекладів [66]. У разі перевидання книг із змінами потрібно знову звертатися до компетентної церковної влади. Це стосується й перекладів цих книг іншими мовами.

Розділ VІІ. Процедура надання дозволу, затвердження чи схвалення і благословення

Після Другого Ватиканського Собору в Церквах, котрі належать до католицького сопричастя, більше не існує обов’язкової попередньої цензури, за винятком трьох видів видань: Святого Письма, літургійних текстів і катехизмів чи рівноцінних текстів, які призначені для катехитичного і офіційного використання. Це означає, що Церква не вимагає від авторів, щоб вони просили дозволу на публікування своїх творів, навіть якщо ті стосуються віри й моралі. Вона лише рекомендує, щоб будь-які твори, які висвітлюють католицьку віру або мораль, мали принаймні церковний дозвіл [67]. При цьому слід пам’ятати, що в книзі недостатньо напису на кшталт «за дозволом церковної влади». На перших сторінках має бути виразно вказано, хто, коли і яким документом дав дозвіл чи затвердив текст [68]. Водночас церковна влада завжди може звернутися із закликом до вірних, щоб вони були уважними, купуючи та читаючи певні книги, які можуть бути небезпечними для їх духовного розвитку [69].

Єпархіальний єпископ та інші ієрархи повинні приділити особливу увагу церковним засобам масової інформації, які засновані і діють на території їх єпархії. Католицькі видавництва, редакції католицьких ЗМІ: газет, часописів, радіо і телебачення — засновані чи затверджені компетентною католицькою церковною владою, зобов’язані діяти відповідно до норм та інструкцій, чинних в УГКЦ, отримуючи відповідні дозволи чи затвердження та працюючи в згоді з єпархіальним єпископом, який їх заснував чи на території єпархії якого діють. Усі публікації, ілюстрації, виступи, аудіо- чи відеоматеріали повинні відповідати вимогам католицького законодавства, принципам християнської віри і моралі, офіційному вченню Католицької Церкви, прийнятим правилам, канонам і традиції щодо ікон, зображень, християнських символів чи християнського мистецтва загалом.

Якщо книговидавнича продукція, яка стосується питань віри і моралі, призначена для розповсюдження на території церковних структур та інституцій, автори та видавництва повинні діяти відповідно до норм та інструкцій, чинних в УГКЦ, отримуючи відповідні дозволи, затвердження, схвалення чи благословення.

Для отримання дозволу, затвердження або схвалення і благословення книги [70] автор чи видавець повинен звернутися до місцевого ієрарха за місцем свого проживання або за місцем видання твору чи до вищої влади, яка має повноваження керівництва осіб та місць [71]. Місцевими ієрархами, крім Римського архиєрея, є єпархіальний єпископ, екзарх, апостольський адміністратор, ті, хто, якщо немає вищеназваних, тимчасово є законно їхнім наступником в управлінні, а також протосинкел і синкел [72].

Члени чернечих інститутів для отримання необхідного дозволу, затвердження чи благословення і схвалення своїх творів, які висвітлюють питання католицької віри або моралі, мають просити дозволу того, хто, згідно з приписом уставу або статуту, є для них вищим настоятелем. Цей настоятель, перш ніж дати такий дозвіл, повинен спитати поради щонайменше в одного цензора, аби пересвідчитися, що праця не порушує доктрини віри та не містить нічого шкідливого для моралі. Коли йдеться про довготривалу співпрацю певних ченців із періодичними виданнями, можна надати дозвіл загальної форми [73]. Крім того, члени чернечих інститутів мають звернутися до місцевого ієрарха за місцем свого проживання чи за місцем публікації книги або ж до вищої влади, яка має повноваження керівництва осіб та місць [74]. Важливо, щоб у сфері книговидання була налагоджена добра співпраця між місцевими ієрархами та вищими настоятелями чернечих інститутів.

До компетентної церковної влади [75] слід скерувати письмову заяву-прохання (у ній, зокрема, потрібно вказати: коротку інформацію про прохача; суть прохання; ім’я автора та повну назву книги чи тексту; адресатів, галузь чи сферу використання книги чи тексту; наприкінці зазначається місце написання заяви, повна дата, ім’я та прізвище заявника та його особистий підпис). До прохання належить додати примірник книги чи публікації (у роздрукованому вигляді та на електронному носії).

Надання дозволу, затвердження чи благословення і схвалення належить до компетенції церковної влади [76]. Вона може керуватися висновками цензорів, яких призначила ad hoc, тобто для поодинокого випадку, чи на постійно; або спеціально призначеної групи цензорів, якщо така існує [77].

Цензорами можуть бути особи, що здобули науковий ступінь доктора або принаймні ліценціата в одній із галузей церковної науки. Вони повинні мати певний рівень знань у тій сфері, якої стосується книга, а також бути розсудливими та докладно обізнаними в Учительстві Церкві. Виконуючи свої обов’язки, вони мають оцінювати тексти, не зважаючи на осіб, згідно з церковним вченням [78].

Місцевий ієрарх, до якого з відповідним проханням звертаються автори, може надати дозвіл, затвердження або схвалення і благословення їхніх книг [79]. При цьому він має проконтролювати, щоб книга була вільною від хиб щодо католицької віри або моралі (дозвіл); звернути увагу, чи вона є співзвучною з автентичною наукою Церкви (у такому разі може дати затвердження); якщо ж книга добре виражає автентичну науку Церкви і варта прочитання, то вона може отримати схвалення і благословення [80].

Кожен місцевий ієрарх повинен запитати автора про те, чи він звертався з подібним проханням до інших ієрархів і якою була їхня реакція. Якщо інша компетентна влада відмовила автору в проханні, то місцевому ієрархові варто дізнатися в неї про причини відмови. Дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення є неправосильними, якщо вони надані у відповідь на прохання автора, у якому не було згадано про факт відмови з боку іншої компетентної церковної влади [81]. Неправосильними є і дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення, надані нижчою компетентною церковною владою після відмови з боку вищої влади [82].

Ієрарх повинен письмово надати дозвіл, затвердження або схвалення і благословення протягом 60 днів від дня звернення автора. Якщо цього не сталося, то автор може вдруге звернутися з письмовим проханням. Якщо ж навіть на 30-й день від одержання повторного прохання ієрарх не дав відповіді, то прохання слід вважати відхиленим [83].

На підставі висновків цензора, викладених у письмовій формі, або власної думки ієрарх може задовольнити або відхилити прохання автора чи видавця. У разі відмови місцевий ієрарх має повідомити авторові причину [84]. Однак це не означає, що його висновок остаточний і книга не може отримати церковного дозволу, затвердження або схвалення і благословення. Невдоволений автор чи видавець, якщо вважає за потрібне, має право звернутися до цього ж ієрарха, представивши свої рації та аргументи, або до іншого компетентного ієрарха, зі збереженням Інструкції [85].

Отримавши дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення, автор чи видавець не може вносити жодних змін у перевірений текст чи продукцію. Якщо ж такі зміни були зроблені, слід знову звернутися до компетентної церковної влади.

Автор чи видавець книги має зазначити на титульній або першій після неї сторінці книги, хто, коли і яким документом дав дозвіл, затвердження, схвалення чи благословення на публікацію або видання. Зокрема, обов’язково належить вказати: а) резолюцію церковної влади (дозволяється друкувати; видання затверджене; видання схвалене; благословляється); б) вихідний номер документа, яким її надано; в) ім’я та уряд представника церковної влади; г) місце видання документа; д) повну дату [86]. У випадку дисків чи інших цифрових носіїв цю інформацію слід розмістити на обкладинці коробки, у місці, яке легко зауважити. При цьому слід пам’ятати, що недостатньо напису загального характеру, на кшталт «за дозволом церковної влади».

Розділ VІІІ. Розповсюдження і використання матеріалів релігійного змісту

Досвід показав, що засудження Церквою шкідливих або антицерковних книг часто дає протилежний результат, викликаючи нездорове зацікавлення ними і додатково їх рекламуючи. Це не означає, що Церква не може цього робити, але вона має у своєму розпорядженні більш дієві механізми. ККСЦ закликає єпархіальних єпископів радше схвалювати і благословити добрі книги, ніж картати або засуджувати погані [87].

Церква наголошує на необхідності контролю за розповсюдженням релігійних видань або творів з метою захисту вірних від шкідливих і небезпечних для їх духовного здоров’я матеріалів. Парохи й настоятелі церков повинні стежити, щоб у їхніх храмах не виставляли, не продавали і не роздавали ікони та образів, далеких від справжнього церковного мистецтва, або книг, зміст яких не відповідає християнській релігії чи моралі [88]. Рівно ж обов’язком парохів і настоятелів церков, а також керівників католицьких і катехитичних шкіл та інших церковних установ і закладів є дбати, щоб усілякого роду вистави, трансляції і покази, які там відбуваються, були підібрані за критерієм християнської розсудливості [89]. Це стосується будь-яких релігійних матеріалів: Святого Письма, літургійних і богослужбових текстів, катехизмів, молитовників, релігійних чи духовних видань, образків, ікон, часопис, газет, брошур, аудіо- та відеодисків тощо. Ті матеріали, які не мають дозволу, затвердження чи благословення церковної влади із чітким зазначенням, хто, коли, де дав дозвіл, затвердив або схвалив публікацію, або які не відповідають церковній практиці, вірі чи моралі, добрим звичаям, несуть шкоду чи непорозуміння [90], — мають бути вилучені і не розповсюджуватися. Особливий обов’язок щодо цього покладений на єпархіального єпископа, який може видати додаткові приписи для вірних своєї єпархії, зокрема опублікувати список видавництв та підприємців, продукцію яких можна розповсюджувати в церковних крамницях, чи доручити протопресвітеру або іншій уповноваженій ним особі проконтролювати дотримання приписів церковного законодавства у цій сфері. У монастирях та їхніх крамницях нагляд і контроль за розповсюдженням релігійної літератури та атрибутики належить до компетенції настоятеля. Такі дії компетентної влади слугуватимуть стимулом, щоб прислухатися до потреб і побажань Церкви, для тих видавництв чи авторів, котрі б хотіли, аби їхні книги поширювалися через церковні структури.

Не можна допускати, щоб тексти Святого Письма без церковного затвердження чи дозволу видавалися чи розповсюджувалися в церковних крамницях і оприлюднювалися на церковних цифрових носіях інформації та поширювалися на мережевих ресурсах. Це не означає, що Біблію, опубліковану без такого дозволу чи затвердження, слід вважати забороненою книгою: компетентна церковна влада може або ігнорувати її, якщо вважає нешкідливою, або за певних обставин заборонити, якщо її використання завдає шкоди.

Священнослужителі, богопосвячені особи та миряни в богослужбовій сфері, катехитичному навчанні, біблійних гуртках, християнських таборах й інших офіційних церковних заходах та ініціативах повинні використовувати тільки ті тексти Святого Письма, які затверджені компетентною католицькою церковною владою.

Літургійна катехиза є однією з основних завдань кожної помісної Церкви. Євангелізаційна, катехитична, а особливо богословська наука має черпати з літургійного передання Церкви, як із життєдайного джерела, ті знання, якими вона провадитиме людину до Бога. Тому всі, хто готує підручні матеріали для вивчення християнської науки, повинні стежити, щоб літургійні тексти, які використовуються в навчальних виданнях, точно відповідали офіційним літургійним виданням. У зв’язку з цим такі книжки повинні мати затвердження компетентної церковної влади. У такий спосіб можна буде уникнути як неузгоджень щодо текстуальних відмінностей, так і щодо помилок у трактуванні цих текстів [91].

Окрім цього, парохи і настоятелі повинні пам’ятати, що в храмах та в публічному культі Церкви можна використовувати тільки ті літургійні та богослужбові книги, тексти чи молитовники, які мають затвердження або дозвіл компетентної католицької влади. Усе інше повинно бути усунено з ужитку. Те саме стосується Святого Письма, Катехизму чи катехитичного матеріалу. В усіх церковних заходах: катехизації в школі, чуваннях, зустрічах парафіяльних спільнот, дитячих таборах та ін. — можуть використовуватися тільки ті книги та матеріали, які мають відповідне затвердження, дозвіл, схвалення чи благословення. Парох, директор школи, настоятель чернечої спільноти, а також інші компетентні особи повинні це проконтролювати, зокрема дати відповідні настанови катехитам, провідникам спільнот, аніматорам тощо.

Важливо пам’ятати, що християнська атрибутика: ікони, образи, хрестики, медалики чи інші вироби повинні відповідати зразкам, взірцям і канонам візантійської церковної спадщини, до якої належить УГКЦ. Сучасні мистецькі підходи, ідеї та форми можуть використовуватися в публічному культі храму та парафії, монастиря чи іншої релігійної інституції УГКЦ, якщо вони отримали дозвіл місцевого ієрарха, який має при цьому користуватися приписами церковного законодавства в цій сфері [92].

На переконання отців Другого Ватиканського Собору, сучасні масмедіа є «дивовижними технічними винаходами» [93], які багато зробили для задоволення потреб людини і можуть зробити набагато більше. Церква вбачає необхідність своєї присутності у глобальній мережі «Інтернет», зокрема через вебсайти та соціальні мережі, адже «світ кіберпростору — це заклик до великої пригоди, якою стане спроба використати нові можливості для того, щоб сповіщати євангельське послання» [94]. З огляду на це Інтернет й інші електронні засоби масової комунікації мають використовуватися для проповіді Євангелія та поширення здорового християнського вчення у сфері віри і моралі та не можуть служити для діяльності супроти Бога, Євангелія, церковних структур та ієрархії. Тому цифрові версії Святого Письма, літургійних текстів, молитов і набоженств, катехитичних і віровчительних матеріалів, які публікуються або зберігаються на церковних цифрових носіях інформації та глобальних і локальних мережевих ресурсах, повинні мати церковний дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення [95], надані компетентною церковною владою [96], як це передбачено церковним законодавством стосовно звичайних книг. Стежити за цим належить компетентним церковним ієрархам, у юрисдикції яких перебувають структури чи особи, котрі публікують електронні версії згаданих текстів.

Вірні, зайняті в ЗМІ чи у видавничій справі, що включає в себе продаж і розповсюдження друкованих творів (зокрема на цифрових носіях інформації та в глобальних і локальних мережах), також несуть особливу відповідальність за поширення правдивого віровчення, належної моралі та не ворожої щодо Церкві інформації. Вони повинні не тільки уникати розповсюдження праць, які суперечать християнській вірі і моралі та ворожі стосовно Церкви, а й докладати зусиль до поширення корисних для духовного здоров’я творів та інформації [97].

У разі справжньої необхідності задля захисту непорушності віри й моралі єпархіальний єпископ, Синод Єпископів УГКЦ або Римський Апостольський престол [98] можуть заборонити вірним читати певні книги, які Церква вважає небезпечними для християнської віри або моралі. Ця церковна влада також може заборонити видання, продаж чи розповсюдження таких книг [99].

Закінчення

Слід наголосити, що регулювання Церквою сфери книговидання в жодному разі не означає запровадження церковної цензури. УГКЦ просто прагне впливати на ситуацію безконтрольного розповсюдження літератури, яка позиціонує себе як християнська чи католицька, але насправді такою не є. Церква не може заборонити якомусь видавництву публікувати будь-яке видання. Водночас місцеві ієрархи мають вимагати, щоб вищенаведених приписів церковного законодавства дотримувалися видавництва, які претендують на те, щоб бути церковними, і які хочуть поширювати свою літературу через церковні крамниці. Це дозволить уникнути секуляризації та надмірної комерціалізації цих видавництв і запобігатиме поширенню серед вірних УГКЦ шкідливої для їх духовного розвитку літератури.

Додатки до Інструкції про впорядкування книговидання в УГКЦ*

Посилання:

[1] Див. Звернення Блаженнішого Святослава про книговидання // Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 1 (2011). — С. 190.

[2] Див. Пастирська конституція «Gaudium et spes». — П. 6, 54, 61; Декрет «Christus Dominus». — П. 13; Optatam totius. — П. 2; Apostolicam actuositatem. — П. 8; Ad Gentes. — П. 19, 26, 31, 36; Заява «Gravissimum educationis». — П. 4.

[3] Для практичного застосування католицького вчення про книговидання Конгрегація у справах віровчення 19 березня 1975 видала Decretum de Ecclesіae Pastorum Vigіlіantia circa libros (Enchiridion Vaticanum. — Vol. 5. — P. 742–749), у якому містяться приписи, що регулюють надання церковного дозволу чи затвердження текстів. Цей документ мав заповнити законодавчу порожнечу, що виникла після скасування в 1966 р. Іndex librorum prohibitorum (Індексу заборонених книг), і був чинним аж до ухвалення нового Кодексу канонічного права в 1983 році.

[4] Див. Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви // Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 10 (2010). — С. 49.

[5] Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 10 (2010). — С. 103.

[6] Богословський відділ Патріаршої курії. Інструкція про впорядкування книговидання. — Київ, 2011 р.

[7] Матеріали Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви (Київ, 11–18 серпня 2013 року) // Спецвипуск «Благовісника Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви 2013 року». — Львів, 2013. — С. 65–75.

[8] Див. Кан. 77–78.

[9] Див. ККСЦ. — Кан. 654.

[10] Там само. — Кан. 666, § 1.

[11] Див. КПП УГКЦ. — Кан. 78.

[12] Див. ККСЦ. — Кан. 652, § 1.

[13] Там само. — Кан. 661, § 3.

[14] Див. Інструкція. — П. 12–13.

[15] Див. ККСЦ. — Кан. 661, § 1–2.

[16] Див. Конгрегація у справах віровчення. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів соціальної комунікації для поширення віри. — 1992. — П. 7.2; 8.3.

[17] Там само. — П. 8.3.

[18] Див. ККСЦ. — Кан. 663, § 1.

[19] Див. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів суспільної комунікації для поширення віри. — П. 15.1–15.2.

[20] Там само. — П. 16.5.

[21] Див. ККСЦ. — Кан. 655, § 1.

[22] Там само. — Кан. 655, § 3.

[23] Там само. — Кан. 663, § 2.

[24] Див. Інструкція. — Додатки 1 і 2.

[25] Див. ККСЦ. — Кан. 655, § 3.

[26] Там само. — Кан. 663, § 1.

[27] Див. Інструкція. — Додатки 1, 2, 4.

[28] Другий Ватиканський Собор. Догматична конституція про Святу Літургію «Sacrosanctum Concilium». — П. 7.

[29] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С. 74.

[30] Див. ККСЦ. — Кан. 199, § 1.

[31] Там само. — Кан. 656; Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів (2013) запропонувала трирівневий поділ богослужбових текстів:

«1. Літургійний текст — офіційний текст для публічного богопочитання, який є частиною Передання Церкви. Як молитва Церкви, він не може мати приватного характеру.

2. Молитви та набоженства публічного характеру — офіційний текст для публічного богопочитання, який не є частиною Передання Церкви. Відповідно до своєї структури, пристосованої для спільнотної молитви, він не повинен мати приватного характеру.

3. Молитви та набоженства приватного характеру — офіційний текст для приватного богопочитання, який не є частиною Передання Церкви. Відповідно до своєї структури, пристосованої для приватної молитви, він не повинен мати спільнотного характеру» // Матеріали Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви (Київ, 11–18 серпня 2013 року). Спецвипуск «Благовісника Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви 2013 року. — Львів 2013. — С. 66–67.

[32] У візантійській традиції літургійна молитва Церкви кодифікована в таких книгах: 1) Біблійно-літургійні збірники: Євангеліар, Апостол, Паремійник та Молитовний псалтир; 2) Євхологійні збірники: Архиєратикон, Служебник (Літургікон), Требник і Часослов; 3) Збірники літургійної піснетворчості: Октоїх, Тріодь (Постова та Квітна), Мінея, Ірмологіон; 4) Устав літургійних богослужінь: Типик // Там само. — С. 67.

[33] Див. ККСЦ. — Кан. 656, § 1.

[34] Там само. — Кан. 657, § 1 ККСЦ; В Інструкції застосування літургійних приписів ККСЦ, яку видала Конгрегація у справах Східних Церков, доцільність попереднього перегляду Римським Апостольським престолом змін у літургійних книгах пояснено так: «Фундаментальна важливість Літургії як боголюдського дійства, в якому реалізується спасіння тут і тепер (hic et nunc), і її природа як привілейоване місце, в якому зберігається і виражається депозит віри (depositum fidei), є тим, що мотивує її охорону й опіку, навіть щодо східних літургійних практик, котру продовжує здійснювати Апостольський престол: йдеться про питання гарантії і захисту віри в одному з її найважливіших виявів» (п. 24).

[35] Див. Інструкція. — Додаток 2.

[36] Див. Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання // Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 7 (2007). — С. 105.

[37] Sacrosanctum Concilium. — П. 21.

[38] Вносячи будь-які зміни в літургійних текстах, слід пам’ятати припис кан. 40, § 1 ККСЦ: «Ієрархи, які стоять на чолі Церкви свого права, та всі інші ієрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін, хіба з уваги на його органічний розвиток, зважаючи, однак, на взаємну доброзичливість і єдність християн». Отже, допускаються лише ті зміни літургійних текстів, які враховують органічний поступ у Церкві. Це передбачає, по-перше, уважне ставлення до коріння, з якого бере початок традиція нашої Церкви, а по-друге — до способу, у який ця традиція передавалася, пристосовуючись до різних обставин, але зберігаючи узгоджену, органічну цілісність. Водночас, потрібно брати до уваги досвід некатолицьких Церков, насамперед київської традиції, поважати і якомога менше відступати від нього, щоб не збільшувати відокремлення, яке вже існує. Навіть більше, потрібно нарощувати зусилля для реалізації спільних проєктів у літургійній сфері; Див. також: Інструкція застосування літургійних приписівККСЦ. — П. 12 і 21.

[39] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С. 72.

[40] Див. Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ. — П. 25, 29; Папська рада для сприяння християнській єдності. Довідник застосування принципів і норм екуменізму. — 25 березня 1993 року. — С. 187.

[41] Див. ККСЦ. — Кан. 657, § 1.

[42] Там само. — Кан. 657, § 3.

[43] Див. Інструкція. — Додатки 2, 4.

[44] Sacrosanctum Concilium. — П. 13.

[45] Там само; див. також: «Вірним треба усвідомлювати те, що Літургія переважає будь-яку іншу можливу легітимну форму християнської молитви. Тоді як таїнственні дії є обов’язковими для життя в Христі, різні форми народної побожності є вибірковими» // Директива про набоженства і Літургію. — 2001. — П. 11.

[46] Ось чому в Інструкції застосування літургійних приписів ККСЦ наголошується на поступовому перегляді народних набоженств, особливо, якщо вони запозичені із традиції Західної Церкви і витворюють благочестя, паралельне до автентичного: «Східні Католицькі Церкви запозичили немалу кількість практик благочестя, характерних для Латинської Церкви, тобто таких, що не належать до традиційної структури східного богопочитання. Не є добрим те, що певні практики, які приносять користь духовному життю вірних, виявляються чужими для традиції окремих Церков: якщо вони розвиваються незалежно від цієї традиції, то можуть стати „паралельними“ формами духовності. Але оскільки ці форми вираження благочестя на сьогодні вже дуже поширені у Східних Католицьких Церквах і служать поживою та укріпленням вірних, було б правильно та свідчило б про убогу пастирську вразливість думати, що їх потрібно просто викорінювати. Власті Церкви свого права повинні конкретно проводити автентичне містагогійне формування вірних, і передусім духовенства, скеровуючи їх до духовності, яка випливає з власних літургійних традицій» (п. 38). Тому Директива про набоженства і Літургію наголошує на тому, що молитви і набоженства потрібно переглянути під оглядами: біблійним (християнська молитва без цього немислима), літургійним (їх завданням є провадити вірних до Літургії), екуменічним (мають сприяти єдності Церкви) та антропологічним (повинні брати до уваги особливості конкретної нації).

[47] Див. кан. 656, § 2.

[48] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С. 73.

[49] Див. ККСЦ. — Кан. 662, § 1.

[50] Див. Інструкція. — Додаток 1.

[51] Див. ККСЦ. — Кан. 662, § 1.

[52] Див. Інструкція. — Додатки 1, 4.

[53] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С. 74.

[54] Див. ККСЦ. — Кан. 621, § 3.

[55] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С.74.

[56] Див. ККСЦ. — Кан. 658.

[57] Там само. — Кан. 662, § 1.

[58] Див. Інструкція. — Додаток 2.

[59] Див. ККСЦ. — Кан. 663, § 1.

[60] Там само. — Кан. 663, § 2.

[61] Там само. — Кан. 659, 662; Див. Інструкція. — П. 50.

[62] Див. ККСЦ. — Кан. 666, § 2.

[63] Див. Інструкція. — Додаток 1.

[64] Див. КПП УГКЦ. — Кан. 77, § 2.

[65] Див. Інструкція. — Додатки 1–3.

[66] Див. ККСЦ. — Кан. 663, § 1.

[67] Там само. — Кан. 659 ККСЦ.

[68] Див. Інструкція. — Додатки.

[69] Див. ККСЦ. — Кан. 665, § 2.

[70] Див. Інструкція. — П. 11–13.

[71] Див. ККСЦ. — Кан. 662, § 1.

[72] Там само. — Кан. 984, § 2.

[73] Див. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів соціальної комунікації для поширення віри. — П. 17.1, 17.3.

[74] Див. ККСЦ. — Кан. 662.

[75] Див. Інструкція. — П. 49 і 50.

[76] Див. ККСЦ. — Кан. 661; див. Інструкція. — П. 49 і 50.

[77] Див. ККСЦ. — Кан. 664, § 1.

[78] Там само. — Кан. 664, § 2.

[79] Там само. — Кан. 652, § 1 і 661.

[80] Див. Інструкція. — П. 11–13.

[81] Див. ККСЦ. — Кан. 1530, § 2.

[82] Там само. — Кан. 1530, § 1.

[83] Там само. — Кан. 1518; КПП УГКЦ. — Кан.146.

[84] Див. ККСЦ. — Кан. 664, § 3; див. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів соціальної комунікації для поширення віри. — П. 12.2.

[85] П. 55.

[86] Там само. — П. 12.4.

[87] Див. ККСЦ. — Кан. 652, § 1.

[88] Там само. — Кан. 665, § 1.

[89] Там само. — Кан. 665, § 2.

[90] Постанови Синоду Єпископів УГКЦ 2003 р., п. 8 // Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 3 (2003). — С. 76; Постанови Синоду Єпископів УГКЦ 2009 р., п. 17 // Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви. — № 9 (2009). — С. 55.

[91] Див. Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів. — С. 74.

[92] Див. Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ. — П. 12, 21.

[93] Див. Другий Ватиканський Собор. Декрет про засоби соціальної комунікації «Inter mirifica». — П. 1.

[94] Див. Іван Павло II. Звернення з нагоди 36-го Всесвітнього дня соціальних комунікацій «Інтернет: новий форум для проголошення Євангелія». — 12 травня 2002 р. — П. 2.

[95] Див. Інструкція. — П. 11–13.

[96] Там само. — П. 49 і 50.

[97] Див. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів соціальної комунікації для поширення віри. — П. 14.

[98] У Католицькій Церкві після Другого Ватиканського Собору більше не існує Індексу (переліку) заборонених книг (Іndex librorum prohibitorum). Цей документ вперше був опублікований у 1559 р. папою Павлом IV і постійно доповнювався. Під загрозою церковних кар заборонялося читати і зберігати книги, які Церква вважала шкідливими для віри і моралі. 14 червня 1966 р. цей Індекс був скасований, точніше він втратив юридичну силу (з ним вже не пов’язані канонічні кари), проте досі зберігає свою моральну вартість. У повідомленні Конгрегації у справах віровчення, яким цей Індекс був скасований, сказано: «З моральної точки зору Індекс надалі має обов’язковий характер, оскільки закликає християнське сумління бути обережним (з огляду на вимогу, що випливає з природного закону) з тими творами, які могли б наразити на небезпеку віру чи мораль… проте він вже не має сили церковного закону з доданими до нього заборонами». Notificazione della Congregazione per la Dottrina della Fede // Enchiridion Vaticanum. — Vol. 2. — P. 674–677.

[99] Див. ККСЦ. — Кан. 652, § 2.

Close Menu