Серед сотень священнослужителів різних конфесій, які силою Божого слова, щирими молитвами, духовною підтримкою та вкрай необхідною для кожного зокрема батьківською опікою і розрадою тримали багатотисячний київський Майдан під час протистояння бандитському режиму, був і нещодавно висвячений ієромонах Чину Святого Василія Великого о. Роман Мельник з Гошівського монастиря, що на Івано-Франківщині. Він побував у Києві двічі. Другий раз – двадцятого лютого, якраз у четвер, який ті, хто прагнули мирним шляхом відстояти право на гідне життя у своїй рідній державі, правдиво назвали «кривавим».

– Як починалась дорога до Києва і в чому виражалась місія перебування на Майдані, де вбивали людей, котрі жили Україною і для України? – запитую в отця Романа.

– Виїхали автобусом 19 лютого разом із жителями міста Долини, які, вже добре знаючи ситуацію, везли з собою саморобні щити і щити, що дали їм міліціонери з їхнього міста. На під’їзді до столиці нас зупинили правоохоронці, які, ретельно перевіривши, після довгих умовлянь, уже готові були відпустити. Але нагодився якийсь російськомовний чоловік, все вказувало на те, що працює в СБУ, і примусив усіх вийти з автобуса. Люди добирались до центру пішки сім-вісім кілометрів.
Це був якраз початок зачистки Майдану. Всюди згарище, розкидані бруківка і каміння.
Знаючи, що є багато жертв, одразу поспішив до сцени запитати, де найбільше потребують священика. Всі дивувались, чому я без каски і бронежилета. Мене направили до готелю «Україна». Як виявилось пізніше, тут загинуло чи не найбільше людей. Лікарі саме розгортали медпункт. Побачивши, як все виглядає реально, я на початку був шокований. Таке видовище було неприйнятне людському розуму. Для прикладу: медики несуть пораненого на носилках, кричать, щоб давали дорогу, і буквально за тридцять секунд пульс зупиняється, людина поповнює число померлих. Тих, кого вдалось врятувати, карети швидкої допомоги одразу везли у київські лікарні.
Далі, як і решту священиків, виконував свою місію, до якої ми покликані. Комусь довелось буквально в останні миті життя вділяти і останню тайну – розгрішення, а комусь тайну єлеопомазання, благословляючи на подальше життя.
Вважаю, що ми не здійснювали ніяких героїчних вчинків, а лише те, що повинні були робити. Скажімо, медики рятували людей фізично, а ми духовно.

– Усі, хто побував на Майдані, особливо ті, що бачили як прицільними пострілами вбивали беззбройних людей, повернулись додому зовсім іншими. Що найбільше запам’яталось чи вразило Вас з днів кривавих протистоянь?

– Дуже багато речей починаю розуміти лише зараз, аналізуючи болючий досвід, який отримав у Києві. Наприклад, коли вперше у житті побачив одразу дванадцятьох загиблих, тіла яких занесли в окремо відведене місце у холі готелю «Україна». На кожному був напис, хто і звідки, а на грудях виклали їхні мобільні телефони, які просто розривались від дзвінків, бо родичі, близькі та друзі вже довідались про їхню смерть з новин. І ми разом з отцем Іваном із Старосамбірщини заледве знаходили потрібні слова, щоб відповісти, наважитись сказати, що людини вже немає в живих.
Пригадую, що серед десятків поранених людей, які просили про покаяння і відпущення гріхів, багато було зі східної України, з Донецька і Харкова.
Більшість медиків, які рятували майданівців, були зовсім молодими, їм було трохи більше за двадцять років. Біжучи з носилками, вони звертались: «Отче, благословіть. Нам дуже потрібна ваша підтримка, маємо забирати людей з лінії фронту».
Познайомився з медиками Харкова, Києва, Тернопільщини, Львівщини. Всі розуміли, що у цей складний час, священик і лікар повинні бути разом. Один медик з Тернополя сказав: «Священик і лікар мають бути на передовій народу, щоб йому служити».
Пам’ятається, коли принесли важкопораненого у живіт, він заледве міг говорити. Зрадів, коли почув, що поряд є священик. Він сказав: «Сожалею, батюшка, я очень грешен». Думаю, що він відчув прощення гріхів. Розповів, що приїхав з Донецька, попросив передати вітання його дочці, яка навчається в одному з університетів Києва, і сказати, що батько її дуже любить. Назвався Анатолієм. Тоді його одразу забрала швидка. Невідомо, де він, дав би Бог, щоб він зараз жив.
Були моменти, коли приносили одразу кількох поранених, потрібно було встигнути підійти до кожного. Всюди лилась кров і ми, щоб наблизитись до людини, йшли по крові. Було дуже боляче.
Пізніше, коли ситуація стала спокійнішою, пішов у приміщення Київської міської адміністрації довідатись, чи не потрібна допомога. Тут не велись бойові дії, але один чоловік, також лікар, попросив йти з ним у підвал, де лежало двоє померлих, і каже: «Отче, відправмо їх з християнською гідністю до Бога».
Загалом, кожен робив те, що міг. У мене навіть виникала така думка, що нікому не потрібні були слова, які лунали зі сцени. Всі знали свою справу, яку виконували.

– Знаю, що Ви були свідком зустрічі Володимира Голоднюка зі своїм дев’ятнадцятирічним сином Устимом, якого він приїхав змінити на барикадах. На жаль, застав його уже мертвим, бо куля влучила в голову, пройшовши крізь каску. Що Ви сказали тоді батькові?

– Батько одразу зомлів. Не все можу пригадати в деталях, бо, можливо, і сам був у шоковому стані. Але пам’ятаю, що він просив закрити Устимові очі, я вже наважився, але лікар мене випередив. Коли піднімав каску, з голови випав чи згусток крові, чи частина мозку.
Батько запитував, чи його син буде в небі, чи буде він з Богом. Потішаючи батька, переконував, що його син уже святий, що він є мучеником.
Згодом батько дзвонив своїм рідним і знайомим, кажучи першу фразу: «Устима вже немає». Хотів подзвонити і його дівчині, я намагався його відговорити, бо невідомо, як відреагує любляча особа, почувши такі слова. Він так і не зателефонував.
Найбільше батько хотів, щоб сина визнали героєм України, бо він поліг за Україну. Говорив: «Я звідси не піду, допоки не приїде судмедексперт і напише правдиву причину смерті, бо я, як колишній військовий знаю, що можуть написати й іншу причину смерті, можуть написати, що впав з барикади головою вниз. А син загинув від кулі снайпера».

– А як почувались Ви, бачачи водночас стільки жертв, звідки брали сили, чим надихались задля порятунку інших? Зрештою, у Вас також є батьки, як вони поставились до Вашої поїздки на Майдан?

– Здавалось, що там, у Києві, все виходило якось спонтанно. Бо до того часу про таку велику кількість жертв у мирній країні навіть важко було подумати. Як казав отець Іван, що був разом зі мною, він з перестраху на початках навіть забув формулу розгрішення. До нас часто підходили лікарі і просили випити заспокійливе, але, дякувати Богу, ми обходились без нього. Впевнений, що змогли все перенести тому, що священство є печаттю Святого Духа. В інакший спосіб людина би зламалась, не розуміючи сутності тих численних смертей.
То була Божа опіка, а також підтримка батьків.
Мама відчувала, що можу поїхати, нічого не сказавши. Перед поїздкою кілька разів перепитувала, де я є. У телевізійних новинах побачили мене на Майдані. Тато подзвонив мені після тієї страшної ночі 20 лютого і тільки спитав тремтячим голосом: «Сину, скільком ти закрив очі? ». Він усе розумів, бо сам є медиком, і неодноразово бачив смерть людей, яких не було можливості врятувати. Знаю, що вони молились за мене.
Принагідно хочу особисто від себе подякувати молоді з Марійської дружини. Вони молились за Україну, за мир і спокій, за Героїв Небесної сотні. Впевнений, що щирі молитви отих чистих сердець, допомогли і мені, і тим, хто відійшов у вічність.

– Отче Романе, що б Ви сьогодні хотіли сказати тим людям, які у мирний час втратили своїх рідних і близьких?

– Ми відправляли панахиду, коли Україна проводжала у вічність своїх Героїв. Я зі сцени бачив батька Устима Голоднюка. Бачив його невимовний біль, але водночас відчувалась і внутрішня гордість, що померли люди героїчною смертю. Хочу побажати всім упевненості в тому, що новітні українські Герої, віддавши своє життя, зробили дуже багато для незалежності нашої України. Завжди пам’ятайте про це. Будьте мужніми, віддаючи все в руки милосердю Божому. Тільки Бог знає для чого все це потрібно.
Усі, хто загинув, є новими мучениками нашого століття. За них моляться у кожній церкві, по всій Україні, їх щораз згадуватимуть у Святих Літургіях.
Люди, які загинули, є святими, бо пішли на барикади не з ненависті до влади, а з любові до свого народу, до України, для того, щоб зробити її кращою. Слава Героям!

Розмовляв о. Йоаким Ковальчук, ЧСВВ

 

One Response to Отець Роман Мельник, ЧСВВ: «…нікому не потрібні були слова, які лунали зі сцени. Всі знали свою справу, яку виконували»

  1. Штанденко Уляна says:

    Христос Воскрес!

    Знову і знову пригадуючи жахливі події нашої боротьби, хочу подякувати всім, хто був у той важкий час на Майдані. Стаття до болю щемлива і без сліз її читати просто неможливо.

    Пишаємося, що маємо таких священиків!

    Отче Романе, хай Бог Вас благословить.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *